«Нe зaвидyй бaгaтoмy…»

68640680

Про гроші, піратів та українську класику


Наприкінці червня 2009 року відомий німецько–американський історик Фріц Штерн три дні гостював у Гамбурзі у свого старого друга, п’ято­го канцлера ФРН Гельмута Шмідта, того самого, який охрестив колись Радянський Союз «Верхньою Вольтою з балістичними ракетами». Наслідком їхніх дружніх розмов стала книга–діалог Unser Jahrhundert («Наша епоха»). Правду кажучи, люди політики мене мало цікавлять, тож я навряд чи розгорнув би цю книжку, якби її українським перекладачем не був мій син. Але ті кілька годин, які я присвятив читанню діалогу, не стали для мене втраченим часом, бо співрозмовники — освічені, щирі, небайдужі люди, за чиїми плечима велике й насичене подіями життя, що зробило обох по–справжньому мудрими. І десь на середині їхньої бесіди зринає питання: чи можна контролювати сучасний капіталізм за допомогою певних правил? Шмідт відповідає на це ствердно, а от Штерн сумнівається, бо, на його думку, сьогоднішня нестримна гонитва людей за багатством — річ дуже тривожна й регулювання не зарадить тут справі, якщо не змінити людської свідомості. «Це пов’язано з вихованням, — каже він, — передовсім із моральним вихованням. Жадібність слід самостійно обмежити певними рамками, адже має бути зрозуміло, що в житті є інші цінності, крім грошей…» Штернові здається, що гасло «Багатство понад усе!» набуло сили зовсім недавно, адже ще в середині минулого століття молодь залюбки йшла до університетів на різні спеціальності, тим часом як тепер більшість студентів хоче вивчати бізнес і лише бізнес. Навіщо? «Тільки задля того, щоб заробляти гроші». Так–так, «сьогодні гроші — єдина форма визнання».

Шмідтові не дуже імпонують оці нотки «культурного песимізму». Та ні, — заперечує він, — безмежна жага багатства стара як світ. Вона була ще в римлян. Згадаймо хоч би Марка Ліцінія Красса. Мабуть, така вже людська природа, бо завжди й скрізь є люди, які думають, що «для них не існує меж». І якраз тому суспільство має всіляко пильнувати ці межі. Доки людина збагачується власним коштом, нехай собі збагачується. Та тільки–но вона починає робити це коштом сусіда, як повинен прийти суддя й сказати їй: «…Ти не маєш рації, спершу поверни крадене, а потім сядеш до в’язниці. Морське піратство — ось дуже гарний приклад того, що потяг до збагачення не є чимось новим». Те, що зараз відбувається в Сомалі, продовжує Шмідт, колись було й у Північному морі, й на Балтиці. І якщо західні держави вживають заходи, щоб покласти піратству край, — чудово! За допомогою судового нагляду треба покласти край і махінаціям фінансових менеджерів, бо це — те саме піратство. Хоч, ясна річ, світогляд сьогоднішніх фінансових менеджерів–піратів буде характерний для декого й через дві тисячі років…

Я не розуміюся на фінансовому менеджменті та й про піратство знаю не дуже багато, хоч у моїх жилах і тече кров українських піратів–ушкалів, котрих, кажуть, побоювались навіть такі відчайдухи, як запорожці. Але ця розмова Штерна зі Шмідтом наштовхнула мене на думку поміркувати про те, як трактували питання багатства й бідності в нашій традиції. Маю на увазі не житейські реалії, бо тоді, мабуть, одразу ж доведеться визнати, що правда — на боці Шмідта. Казав же ще на початку XVII століття Мелетій Смотрицький у своєму «Паренезисі»: зараз люди живуть за принципом — «хто вкрав, той прав». А хіба сьогодні в Україні діє якийсь інакший принцип? Тим паче що для переважної більшості недавніх бідняків (колись Бертольд Брехт іронічно зауважив, що комунізм — це справедливий розподіл не багатства, а злиднів), чи то пак громадян «Верхньої Вольти з балістичними ракетами», які раптом відчули смак «заборонених плодів» споживацького суспільства, гроші цілком природно затьмарили все на світі. Та й багатьом письменникам багатство гріло душу — Олександр Корнійчук, кажуть, примудрився стати мільйонером навіть за часів сталінської диктатури. Ні. Я хочу поговорити про моральні ідеали й етос, тобто про те, що виходить за межі повсякденності.

І ось тут одразу впадає в око одна, здавалося б, доволі дивна річ: у трактуванні питань багатства й бідності симпатії українських класиків здебільшого були на боці бідності. Хіба що для тих авторів чи героїв, котрі існували в системі координат людей «третього стану», багатство відігравало роль соціальної і моральної цінності. Наприклад, Олександр Довженко в «Зачарованій Десні» писав про свого батька: «…Батько так ненавидів всякий нестаток, що навіть саме слово «бідність» ніколи не вживав до своєї особи. Замість «моя бідність» він міг сказати «моє багатство», наприклад: «Моє багатство не дозволяє купити мені нові, пробачте, чоботи». Зрештою, думка про багатство, як про Божий дар, з’явилась не вчора. Ще автор почаївської книжки 1772 року «Зерня Божого слова», розказавши історію про те, як грецький кінік Кратес викинув у море своє добро, щоб воно не заважало йому бути вільним, далі писав: «Я сміло ручуся, що коли б славетний філософ Кратес знав Бога й коли б святий Павло трапився в той час, коли він висипав своє багатство в море, кажучи: «Геть від мене, злі спокуси! Погублю я вас, щоб ви мене не погубили!» — то, звісно, притримав би йому руку. Чи може багатство погубити тебе, мов живе? Не погубить воно тебе, якщо ти сам себе не погубиш».

І все ж таки наші класики куди частіше поціновували багатство так, як це робив Кратес. Ось хоч би Григорій Сковорода, який у 24–й пісні «Саду пісень» проголошував свій «голяцький» жереб:
«Вас Бог одарив ґрунтами, та враз може те пропасть.
А мій жереб з голяками, та Бог мудрості дав часть».

Ясна річ, філософ каже тут не про всяку бідність, а про бідність добровільну, бідність–чесноту, яка, зрештою, не має нічого спільного зі «старчачими торбами». Про це він прямо писав у своїй «Похвалі бідності»:
«Був убогий Христос, — бо зневажав скарби,
Павел був нуждарем, бо не жадав утіх,
Не в старчачих торбах, бідносте, ти живеш
В серці чистім і праведнім».

Саме тому Сковороду й порівнюють зі святим Франциском Асизьким — чоловіком, який з юності був заручений із «прекрасною дамою Бідністю».

Схожа настанова характерна й для світогляду наших кобзарів. Мабуть, найкрасномовнішим свідченням цього може бути те, що знаменитого Остапа Вересая відлучили від кобзарського цеху, коли він почав вихвалятися своїм успіхом у панів та ще й брязкати подарованою йому золотою табакеркою. Тоді інші цеховики спитали: навіщо тобі золота табакерка, коли ти навіть не можеш її бачити? Цей епізод майже дослівно збігається з притчею Сковороди «Вдячний Єродій», де мавпа Пішек iз гордістю каже: недавно марокканський монарх подарував моєму синові, який служить у нього пажем, табакерку. А мудрий птах Єродій питає: «Навіщо йому табакерка?» «Як навіщо? — дивується Пішек. — Невже ти не знаєш, що наш рід славиться тим, що найкраще наслідує людей? Носи та май, хоч і не нюхай». І там, і тут — варіація на тему несправжнього існування, чиєю яскравою прикметою є багатство. Я б сказав, що це варіація на тему диявола–миродержця як «Божої мавпи». Мабуть, щось схоже мав на думці Лазар Баранович, коли писав: «Злото — зло то…»

Добровільна бідність постає ідеалом і у старовинних козацьких думах, що їх співали кобзарі. Пригадаймо хоч би колоритний портрет Феська Ганжі Андибера, в якого «шапка–бирка — / Зверху дірка, / Шовком шита, / Буйним вітром підбита…» А коли зважити на те, що Андибер — багатий запорозький гетьман, то його голяцьке вбрання стає яскравим символом зневаги до багатства. Воно так само промовисте, як і вчинок того безіменного запорожця з повісті Гоголя «Тарас Бульба», який навмисне запацьорив дьогтем свої дорогі шаровари з червоного сукна, щоб показати «повне до них презирство». Очевидно, козацьке життя — перемінне, мандрівне, сповнене різних пригод — саме по собі формувало відчуття нікчемності земних благ. Та головне, як на мене, інше: козаки — люди лицарського стану, для яких багатство — ніщо, а свобода — все. А ще, говорячи про зневагу козаків до багатства, не варто забувати й те, що це були глибоко набожні люди. Дмитро Чижевський колись казав, що герої роману Куліша «Чорна рада» висловлюють свої думки ледь не цитатами зі славетного трактату Томи Кемпійського De imitatione Christi («Про наслідування Христа»), в якому вже на початку зринає максима: «Марнота — шукати зникоме багатство й покладати на нього свої надії».

Тим часом ставлення до професій, що мали на меті збагачення, у старій Україні було неприхильне. Якщо торгівлю ще сяк–так терпіли, то лихварство вважали тоді великим злом. Що таке лихва? — питав Інокентій Гізель у книзі «Мир з Богом чоловіку». Це — «прибуток, який виникає не з праці, не з купівлі, а тільки з позики», і який рішуче засуджують усі закони: і Божий, і церковний, і цивільний. А в київській «Учительній Євангелії» 1637 року просто сказано: «лихварство — це справжнє розбишацтво». Ну от ми й повернулись до порушеної Гельмутом Шмідтом теми фінансових менеджерів–«піратів».

Не кажу вже про те, що панування «золотого тільця» породжує в людських душах тугу за ідеальним, бажання правди, а часом і стрімкого гону «на маргінеси». Саме на цьому ґрунті виникає, наприклад, наша босяцька лірика, чиїм найяскравішим представником був Іван Манджура. «Мені голотонька миліш, / Між нею душеньці миліш, / І де голота, там і я…» — писав поет, повторюючи на свій лад сковородинське: «А мій жереб з голяками…» Бідність для Манджури — кінічний жест, заперечення суспільної конвенції, жага свободи, прагнення нічим себе не зв’язувати. Недаром Михайло Мочульський порівнював поезію Ман­джури зі скандальною «Піснею голодранців» (La chanson des gueux) Жана Рішпена, котрий поруч із Полем Верленом, Артюром Рембо, Шарлем Кро та іншими належав до кола «проклятих поетів». Звідси ж таки — і яскраві образи «нігілістів» у повісті Панаса Мирного «Лихі люди», які «зрікаються свого добра, свого роду і йдуть на неминучу погибель», і моральний максималізм наших есерів–«боротьбистів» — творців Українського Ренесансу 1920–х років, і Тичинина поетизація комунарів, яким сняться вночі утопічні фаланги Фур’є… Гадаєте, це промовляє заздрість бідного до багатого? Аж ніяк. Це туга за справжньою людиною, те, що так виразно бринить у домежно простих словах Шевченка:
«Не завидуй багатому,
Багатий не знає
Ні приязні, ні любові —
Він все те наймає».

Леонід УШКАЛОВ,
доктор філологічних наук, професор кафедри української та світової літератури
Харківського національного педагогічного університету ім. Сковороди

Джерело:
http://www.umoloda.kiev.ua/number/2154/164/76728/
Номер 149 за 09.10.2012
«Не завидуй багатому…»
Про гроші, піратів та українську класикуhttp://krasnews.at.ua/publ/krasne_slovo_zemljakiv/uroki_literaturi_leonida_ushkalova/ne_zaviduj_bagatomu/30-1-0-354

Поделиться в соц. сетях

Опубликовать в Google Buzz
Поділитися в Google Plus
Опубликовать в LiveJournal
Опубликовать в Мой Мир
Поділитися в Однокласниках

Залишити відповідь

Увійти за допомогою: