Пicня, oбпaлeнa вiйнoю

80004186

 

 

Звивиста вулиця Село понад Пслом в Барилівці цієї весняної сонячної днини немов прокинулась від довгого зимового сну і радісно засіяла. Молоді берізки над кручею підставляють свої білі боки сонечку та вихитують-виколисують на своїх вітах майбутні листочки. Горобці і синички наввиперед виспівують своє невимовне щастя теплоти та любові. І в цій симфонії відродження чується єдине: «Весна! Весна! Весна!»

08685840.jpg

Дев’яносто п’яту весінню симфонію чує цього року Василь Трохимович Токарев – найстаріший житель Сіннівської сільської ради, учасник бойових дій Великої Вітчизняної війни, добра і чуйна людина. Василь Трохимович зараз хворіє: жовчнокам’яна хвороба дає взнаки, ноги не так тримають тіло, в голові крутиться, слабість. Але дідусь з великою радістю зустрічає гостя, а в очах горить молодечий вогник щастя і доброти.

– Доброго дня вам! Мир вашому дому! – говорю стареньким.

– З миром приймаємо, діточки! Заходьте, заходьте до нашої оселі, – припрошує бабуся, проводить по хаті, і я якось непомітно для самого-себе вже сиджу з дідусем, тримаю його руку, вдивляюся в його світлі очі, а він мені говорить, говорить, говорить про себе.

Все життя, як одну хвилину, Василь Трохимович був пов’язаний з рідною землею – з цією кручею понад Пслом, зі швидкоплинною водою річки та з білокорими берізками. Навіть час військового лихоліття він кожну хвилину душею перебував тут. Зі своїми рідними та близькими подумки розмовляв, утішав їх та просив у них сили вистояти у страшній вогневиці.

Народився Василь Трохимович 12.03.1918 року в багатодітній селянській родині Токаревих Трохима Івановича та Ганни Кирилівни. Дев’ять дітей подарував Господь Трохиму Івановичу та Ганні Кирилівні – Андрія, Панаса, Євдокію, Якова, Григорія, Петра, Павла, Василя та Раїсу. Всім батьки дарували любов до Бога, до зелі рідної, до праці щирої та повагу до людини. А Господь дітям дав довголіття за їх щирі і добрі помисли. Лише Рая померла в дев’ять років…

Василь Трохимович, як і всі барилівчани, навчався в початковій школі рідного села, потім – у Грунівській неповно-середній школі, а потім – у Сумському ФЗУ. До 1938 року, після робітничих курсів ФЗУ, працював у Сумському заводі ім. Фрунзе. А вже восени цього року був мобілізованим до лав Радянської Армії.

До війни військову службу Василь Трохимович проходив в місті Каунас Литовської радянської соціалістичної республіки. Спочатку йому довелось служити в танкових військах. А на весну 1939 року рядового Токарева направили на навчання до льотної школи – ШМАС. Навчаючись на механіка льотних машин, Василь опанував знання про всі марки літаків того часу і міг розпізнати неполадки в І-15, І-16, ЛАГ-3 чи МІГ-3.

39015309.jpg

Через деякий час молодший сержант Токарев Василь шпацирував до однієї з авіачастин міста Каунаса, де був призначеним на посаду молодшого командира авіамотористів. А ще пізніше він дійсно із закритими очима міг розпізнати у всіх моделей літаків неполадки і відремонтувати бойову машину.

22.06.1941 рівно о 4-00 годині ранку на аеродроми міста Каунаса, Литву і величезну територію Радянського Союзу від Баренцового до Чорного моря посипалися бомби фашистської Німеччини. Розпочалася війна. Відступати авіаполку, де служив Василь Трохимович, довелося аж до Сталінграда. В Сталінграді відбувся злам військових подій, і до авіаполку на озброєння надійшли нові марки літаків ЛАГ-5 та ЛАГ-7. Нові літаки були вправніші та витриваліші, але як і вся авіаційна техніка, вони виходили з ладу під час бойових вильотів.

Отже молодший командир Токарев разом зі своїми військовими побратимами ремонтував їх аж до кінця війни, пройшовши військовими дорогами Росії, України, Угорщини, Румунії, Болгарії, Чехословаччини, Югославії та Австрії. За цей час Василь Трохимович отримав такі бойові нагороди:
Медаль «За бойові заслуги» (1941 рік),
Орден «Червоної Зірки» (1942 рік),
Медаль «За бойові заслуги» (1944 рік);

Після Перемоги молодший сержант Токарев отримував такі урядові нагороди:
Медаль «За взяття Будапешта» (30.10.1945 рік),
Медаль «За взяття Бєлграда» (30.10.1945 рік),
Медаль «За взяття Праги» (30.10.1945 рік),
Орден «За мужність» (14.10.1999 рік),
Медаль «За Перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 років» (05.01.1946 рік),
Медаль «За взяття Вени» (06.07.1946 рік),
Орден Вітчизняної війни 2-го ступеня (11.03.1985 рік).

У 2001 році учасникові бойових дій Великої Вітчизняної війни молодшому сержантові Василеві Трохимовичу Токареву було присвоєно офіцерське звання – молодшого лейтенанта. В 2004, 2005 та 2008 роках офіцерські звання учасників бойових дій Великої Вітчизняної війни підвищувались – і вже в 2010 році згідно Постанови Кабінету міністрів України №531/2010 «Про присвоєння військових звань учасникам бойових дій Великої Вітчизняної війни 1941-1945 років» йому було присвоєно почесне звання полковника запасу Збройних Сил України.

Після Перемоги Токареву В.Т. довелося дослужувати в Румунії, де бушувало повстання румунських фашистів, а пізніше – на кордоні під Туреччиною.

Весною 1946 року Василь підійшов до командира авіачастини з питанням: «Коли вже я рідну домівку побачу? Вже півроку всі, кого призивали на дійсну військову службу в 1938 році, вдома ниву сіють, сім’ї мають та колиски для дітей майструють». Чи від цих слів, чи ні, але військовий командир підписав документи на звільнення – і через деякий час Василь зі щемом у серці і сльозиною в оці прочиняв хвірточку рідного обійстя…

А в дворі батька-матері людей море, гармошка грає, бубон гупотить та пісня ллється. Спочатку злякався воїн, але пісня заспокоїла його, бо співають швидше за все на весіллях. І дійсно таки Трохим Іванович та Ганна Кирилівна женили старшого сина Петра. Прийшов він з армії раніше від Василя, знайшов пару – от батьки і гніздечко молодятам ладнають.

Всі брати Василя Трохимовича пройшли бойові дороги – Андрій і Панас, Яків і Григорій, Петро і Павло. Всіх братів війна розкидала на різні фронти Великої Вітчизняної війни – і всі брати після Перемоги повернулися до рідної оселі. А тепер, разом з батьком-матір’ю, з новою невісткою, зустрічають найменшенького брата.

Сів до столу Василь, заспівав разом з братами – він же всю дійсну службу не лише літаки ремонтував, а й був активним учасником військового хору. Добра і ладна пісня розлилась над весняними водами рідного Псла, торкнулась білокорих берізок і долетіла аж до Могриці та Грунівки. І у кожному звукові співу молодого хлопця чулося: «Зустрічай, рідна земле свого сина, дай наснаги та сили жити і творити!»

Отут, біля Псла, Василь зустрів і своє кохання – свою єдину і наймилішу.
– Ой, діточки! – сміється дідусь, поглядаючи на Любов Іларіонівну, – Та в мене тих дівчат море було!
– А я одна в тебе, – додає бабуся.
– А ти одна для мене навіки, – тепло промовляє Василь Трохимович, – А ти моя єдина…

Все життя, як одну мить прожив Василь Трохимович з Любов’ю Іларіонівною, перебудував разом з нею стару тестеву хату. Нова хата привітала просторістю, світлістю та свіжістю, стала справжнім раєм для сім’ї. Василь Трохимович і Любов Іларіонівна садок насадили, сина та двох дочок народили.

Трудне життя було – і безхліб’я, і безгрошів’я. Тяжко говорити, якою ціною давався кожен шматок хліба в післявоєнні роки… Син Анатолій в 11 років помер від менінгіту. Боляче і тепер згадувати про хворобу хлопчика, про його очі, наповнені болі та муки.

А от внуки дарують дідусю та бабусі щастя, спокій душі і безмірну любов. Як хочеться Василеві Трохимовичу їх бачити щасливішими, як хочеться, щоб вони прожили таке ж довге життя лише без війни, голоду та лихоліть.

– Працювати, діточки, кожна людина повинна. І внуки мої нехай працюють, хліб свій заробляють в праці, знають ціну кожному кусневі, бережуть його, як найбільший скарб, дарований Господом. Але ніколи-ніколи я не побажаю ні моїм дочкам та онучатам, ні другим людям страшного безглуздя війни та післявоєнного лиха. Нехай всі люди ніколи не забувають про Велику Вітчизняну війну, про кров дідів та прадідів, пролиту на фронтах за свободу і незалежність Вітчизни, за краще майбутнє нашого народу.

Не хочеться покидати хатини цієї привітної родини. Василь Трохимович від зустрічі світиться щастям та натхненням, перебирає старечими пальцями свої ордени та медалі – і говорить-говорить про них та про події, пов’язані з ними. Любов Іларіонівна вкотре запрошує присісти на краще місце, запрошує до чаю, вкладає до руки яблучко – і також говорить про старість, дідусеву хворобу. З кожного словечка стареньких струмить невимовна теплота. Я бачу лише чисті і світлі душі двох стареньких людей, по вінця наповнені любов’ю та приязню до людини.

– До побачення! Залишайтеся з миром, – прощаючись, говорю стареньким.
– І ви, діточки, ідіть з миром! – відповідають.

Я знову йду звивистою вулицею Барилівки. Сонячне проміння витанцьовує біля хат, переливається на стовбурах білокорих беріз, купається у швидких весняних водах Псла – а над селом луна весняна симфонія одвічності життя.

Григорій Кулик
Тетяна Бондарєва, студентка СумДУ

http://krasnews.at.ua/publ/rozpovidi_pro_zemljakiv/doli_ljudski/pisnja_obpalena_vijnoju/4-1-0-435

Поділитися в соц. мережах

Опубликовать в Google Buzz
Поділитися в Google Plus
Опубликовать в LiveJournal

Залишити відповідь

Увійти за допомогою: