Poзвiдник з Дyмiвки

 

 

Народився Микола Григорович Кравченко 1923 року в селі Думівка.
Коли чорним буревієм у життя хлопця увірвалася Велика Вітчизняна війна, йому не виповнилося й вісімнадцяти років. Як і тисячі юнаків-патріотів того часу, він пішов добровільно на фронт.

«Нелегкі випробування випали на долю радянських людей у роки Великої Вітчизняної війни, – згадує Микола Григорович. – Але ми вистояли, перемогли і живемо під мирним небом. Мені теж довелось брати участь у багатьох запеклих боях, пройти тисячі кілометрів фронтовими дорогами..

 

Ще й нині пам’ятаю літо 1941 року, коли на нашу землю напали фашисти. Як і кожен патріот, не міг відсиджуватися вдома і вже в липні вісімнадцятирічним юнаком був зарахований у запасний батальйон зв’язку».

Він дислокувався в Донбасі. Три місяці навчання – і Кравченко уже був на Південному фронті.

 

Бойове хрещення одержав на початку листопада 1941 року під Ростовом на Дону. Потім військову частину, в якій служив М. Г. Кравченко, 50-й окремий батальйон зв’язку 51-ї стрілецької дивізії, було перекинуто на Донбас. Особливо жорстокі бої точилися під Слов’янськом. Сили були нерівними. Батальйон потрапив в оточення. Та воїни не здавалися, вони продовжували боротьбу в тилу ворога: руйнували лінії зв’язку, знищували живу силу ворога. Нарешті вдалося пробратися до своїх. Миколу Григоровича було поранено. Після тривалого лікування в госпіталі його направили під Сталінград. Тут він знайшов своє покликання.

«Мабуть, багато зі мною погодиться, – ділиться спогадами Кравченко, – коли скажу, що кожен солдат має своє бойове покликання, тільки йому притаманний хист. Особливо яскраво проявлялися здібності людини в фронтових умовах. Не знаю чому, але з перших днів моєї участі у боях проти німецько-фашистських загарбників військове командування розгледіло в мені якості розвідника. Отож я всю війну і був ним, виконуючи щоразу складніше завдання.».

 

Миколу Кравченка зараховують у взвод розвідки 199-го гвардійського стрілецького полку 67-мої гвардійської стрілецької дивізії 6-ї гвардійської армії. Фашисти тоді рвалися до волжської твердині – Сталінграда. На цьому напрямку сконцентрували озброєні до зубів угрупування. Та це не залякало наших воїнів, не зламало їх волі до перемоги. Після оточення німців під Сталінградом, районом дії військової частини, де служив розвідник М. Кравченко, була Курська дуга. Потім звільняли Україну, Білорусію, Латвію, Литву.

… Прибалтійський фронт. На початку 1944 року йшли запеклі бої в районі пунктів Новоосколінки й Пустошка Калінінської області. Перед Другим Прибалтійським фронтом стояло завдання: скувати сили противника на цій ділянці, не дати йому можливості зосередити сили для нанесення удару на Ленінградському напрямку. А для цього потрібні відомості про ворога, його розташування. Отже, необхідно брати «язика». Це доручили виконати взводу розвідки, в якому був і наші земляк із Думівки.

Ніч на 23 січня 1944 року була морозною. Відділення розвідки, в якому служив Микола Кравченко, пішло на завдання в район села Блини. Необхідно було захопити контрольного полоненого. Вирішили брати «язика» з переднього краю. Підходи до оборони противника прикривалися інженерними загородженнями, місцевість болотиста. Навколо села Блини – снігові замети, а під ними – болото. Діяли з граничною обережністю. Одна необачність – і можна розпрощатися з життям навіть без фашистської кулі. Довелося повзти по-пластунськи, до ворожої траншеї, не видавати себе. Солдати із групи захвату, просуваючись по снігу повзком, безшумно зробили прохід в дротяному загородженні. Німецька оборона мовчала, тільки в небі час від часу спалахували ракети. В ці моменти розвідники на мить завмирали, потім знову рухалися до цілі. До ворожої траншеї залишились лічені метри.

Пора! Бійці рвонулись уперед. Але досягти раптовості не вдалося. Гітлерівці, розбігшись в усі боки, відкрили вогонь. Довелось прийняти бій. Микола Кравченко і його бойовий друг Силинський чергами з автоматів і кинджалами знищили кількох фашистів. Один унтер-офіцер спробував утекти, але розвідники його наздогнали, швидко зв’язали, поклали на плащ-палатку і під прикриттям вогню групи забезпечення почали відходити в розташування своєї частини. Повернулись з захопленим «язиком». Він виявився обізнаним в усьому і дав цінні дані для нашого командування, що мали важливе значення для подальшого просування радянських військ.

За виконання цієї операції Микола Кравченко був нагороджений орденом Слави третього ступеня.

 

В районі села Юрчихи Калінінської області в травні 1944 року Кравченко знову відзначився. І на цей раз йому вдалося захопити контрольного полоненого.

 

Коли виходив на завдання, навколо співали солов’ї. Здавалося, ніби й війни немає. А вона – поруч, нагадувала про себе ракетами, стрічками трасуючих куль у темряві і стрекотінням кулеметів, котрі били з ворожого дзоту.

Було поставлено завдання уточнити вогневу систему ворожої оборони і найменування військової частини, що діяла на цій ділянці фронту. Старанно вивчивши передній край оборони противника, розвідники вибрали об’єктом для нападу кулеметну точку, яка була висунута дещо вперед. Командир взводу розвідки вирішив брати дзот, обійшовши його з флангів. Микола Кравченко опинився в лівій групі.

 

Отож з настанням темряви розвідгрупа вийшла на завдання. Подолавши прохід, група розділилася на дві частини і кожна поповзла по заданому маршруту. Тільки віддалилися на невелику відстань, як раптом застрочив кулемет ворога. Він вів вогонь на правовому фланзі.

«Значить німці нас не помітили», – подумав Кравченко. Розвідники поповзли далі. Ось і вогнева точка. Кравченко підповз ближче, піднявся й кинув на амбразуру зв’язку гранат. Пролунав вибух, який розкидав колоди. Кулемет замовк, з-під колод розвідники витягли ледь живого, оглушеного довгов’язого гітлерівця. Але в цей час ожила ворожа оборона. В небі повисли десятки ракет, навколо стало світло. Розвідники, ведучи вогонь, почали відходити. Микола Кравченко разом з товаришами тягнув під руки полоненого, який уже отямився. Весь взвод розвідки благополучно повернувся з завдання в розташування своєї частини.

За мужність і відвагу Миколі Григоровичу вручили солдатську нагороду – орден Слави другого ступеня.

Є що згадати ветерану про бойові діла в розвідці:

 

«… Швидкоплинна, широка річка Західна Двіна. Радянська передова лінія фронту простяглася по цьому березі, а ворожа – на протилежному. Лише в короткі нічні години припинялася стрілянина, і все поринало в тишу. Саме такої ночі пішли ми з товаришами на бойове завдання.

 

Річку суцільно окутала темрява, замішана на густому тумані. Поквапливо роздягаємося, піднімаємо над головою автомати, пірнаємо в крижану воду. Важко пливти. Течія відносить нас від заданої цілі, проте вперто переборюємо опір води, стараємося не викликати ні найменшої підозри у ворога сплесками в річці. Нарешті останнє зусилля, і ми – на тому березі. Зчиняємо у ворожому стані несподіваний переполох. Лунає безладна стрілянина, спалахують ракети. Але все це німцям нічого вже не дає. Вони панічно тікають, залишаючи все.

… Інший випадок. Повземо через «нейтральну полосу» втрьох. Темрява – хоч в очі стріляй. Всі заболочені. Над нами раз-по-раз здіймаються ракети. Коли стає видно, групуємося, завмираємо. Нам щастить підповзти до німецького кулеметного гнізда не більше як за три метри. Помічаємо обриси солдата, що «клює» носом, і раптово кидаємося на нього. В траншеї поспішно будимо обслугу з двох німців. Вони щось «цвірінькають», певно лають роззявкуватого чергового. За якість півгодини – в розташуванні командування аж три «язика».

Пригадується ще й таке. Повзу через «нейтралку» сам, як палець. Зиркнув, аж назустріч мені наближається з десяток їхніх розвідників. Звичайно, я для них був непомітним. Що діяти? Признаюся: таки налякали. Вже не думав залишатися живим. Ну, думаю, що буде, те й буде… Щосили крикнув: «Хальт!» і подавав автоматну чергу. Здалися без жодного пострілу. Всіх доставив на нашу позицію. Підняли гітлерівці на своїй передовій таку вогняну бучу, що й небу жарко було. Та пізно».

Все далі на захід пролягав шлях солдата. Вперті бої з ворогом йшли на території Білорусії. Скрізь були суцільні укріплення, але радянські воїни брали фортецю за фортецею.

В ті дні гвардії єфрейтор Микола Кравченко відзначився як зв’язківець. Наприкінці червня 1944 року 199-й гвардійський стрілецький полк вів тяжкі бої на Вітебському напрямку. Перед ним стояло завдання прорвати оборону ворога в районі села Сиротина. Під вогнем противника Кравченко неодноразово усував пошкодження лінії зв’язку. Тільки за дві доби в кінці червня ліквідував біля півсотні обривів телефонних проводів, забезпечив безперебійний зв’язок між спостережним пунктом полку й двома стрілецькими батальйонами.

24 червня Микола Кравченко разом з бійцями стрілецького батальйону переправлявся через Західну Двіну для забезпечення радіозв’язку батальйону з полком. Обстановка була тяжкою, противник чинив шалений опір, неодноразово переходив в контратаки. У відбитті чотирьох з них Микола брав участь. На зайнятому плацдармі Кравченко і його товариші протрималися до підходу головних сил полку. В цьому бою виніс з-під вогню тяжко пораненого телефоніста Семенова.

Подвиг відважного воїна був високо оцінений – він став кавалером ордена Слави 1-го ступеня.

 

На початку жовтня 1944 року Кравченко з групою розвідників виконував завдання по захопленню «язика» під Лібавою.

 

«На пошук відправилися вночі, – згадував він. – Коли поверталися з полоненим гітлерівським офіцером, нашу групу виявив противник і відкрив сильний кулеметний і мінометний вогонь. Міни рвалися зовсім близько, осколки зі свистом пролітали над головами. Раптом я відчув сильний біль у нозі і впав. Друзі принесли мене в розташування нашої частини».

Поранення виявилося тяжким. Микола Кравченко довго лікувався в одному із московських госпіталів. Так і не довелося дійти до Берліна, залишити свій автограф на рейхстазі. В червні 1945 року приїхав у Краснопільський район до своїх батьків, які жили в Думівці.

 

Тут і застала його бойова нагорода – орден Вітчизняної війни 2-го ступеня.

 

Після війни працював у рідному колгоспі, доки не прийшов час йти на заслужений відпочинок. Він одержав пенсію союзного значення. Проживав у Сумах, останній спочинок отримав у 2008 році в рідній Думівці.

Уривки з робочого варіанту книги Л. ДІДОРЕНКА, О. МОЦНОГО та О. КОЗИРЯ “ЗОЛОТЕ СУЗІР’Я НАШОГО КРАЮ”.

http://krasnews.at.ua/publ/rozpovidi_pro_zemljakiv/geroji_nashogo_kraju/rozvidnik_z_dumivki/16-1-0-92
Поділитися цим:

Залишити відповідь

Увійти за допомогою: