В’ячecлaв Чopнoмaз: «Мoї cпoгaди»

 

 

61733695.jpg Народився я 28 серпня 1969 року в селі Вєдєнка Іманського (зараз – Дальнєрєченського) району Приморського краю на Зеленому Клині. Мої предки приїхали до Приморщини в 1940 році із Сумщини. Мій прадід по батькові – Чорномаз Стефан Федорович приїхав з дружиною Оксенєю Григорівною (у дівоцтві – Середа) та двома молодшими дочками (Ганною та Марусею) із села Чернещина (Чернеччина) Краснопільського району Сумської области. Як казала, ніби жартуючи, бабуся – “від війни втікаючи, бо знали, що війна буде”.

Дід матері на прізвище Таран, як розповідала мати, приїхав десь також у 1940 році нібито також з Сумщини. Хоча мати згадує, що він любив, щоб йому читали книжку Медведєва «Это было под Ровно». Може там описувались його рідні місця? Більше про материну лінію я майже нічого не знаю. Мати моя Любов Василівна Дємідова (це за вітчимом, хто був її батьком не знаю, але її мати залишалась на прізвищі Шапошнікова – мабуть за першим чоловіком) народилася 30 червня 1948 року у селі Тіхмєнєво Лісозаводського району Приморщини, тобто сусідньому районі з Іманським, де у селі Вєдєнка 18 жовтня 1946 року народився мій батько Чорномаз Анатолій Васильович. Його мати (моя бабуся) – Ганна (Галя) ніколи не була замужем, її молодість припала на важкі воєнні та повоєнні часи, але мала чотирьох дітей, яких з допомогою своїх батьків підняла на ноги. Того, хто був батьком мого батька я не знаю. У бабусі поцікавитися не наважився. Так що своїх справжніх дідів не знаю ні по батьківській, ні по материній лінії.

Своїми дідами вважав материного вітчима – діда Василя Дємідова (росіянин, мабуть, судячи з прізвища), що мешкав з бабою Марією (мамою моєї матері) у місті Лісозаводську (у них я бував зрідка) та свого прадіда (батькового діда) Степана Чорномаза, який і мав, як мені здається, вирішальний вплив на моє формування, бо наскільки відомо, фундамент особистості закладається до 5 років. Як раз саме цей період мого життя відбувався безпосередньо за участі діда Степана. Коли він помер у серпні (вересні?) 1974 року, у віці 85 років, мені ледве виповнилося 5 літ, але в моїй пам’яті на все життя закарбувався образ прадіда. До п’яти років я був фактично на вихованні у свого прадіда Степана. Батьки працювали, бабуся також була ще більш-менш молода та більше займалася господарством, а я – малий, тягався скрізь за прадідом, тому я в цей час, як кажуть старші люди, хто мене тоді знав, українською говорив краще ніж російською.

Що я пам’ятаю про нього? Не так багато. Пам’ятаю, що він був дотепний, завжди жартував, мова його була пересипана українськими прислів’ями та приказками. От би той скарб було записати! Але я тоді був замалий, майже нічого й не запам’ятав. Запам’яталося лише одне: “Я – хохол, ти – кацап. Я наср-в, а ти – цап!”. Любив дід життя, любив випити та пожартувати. Наскільки знаю, його в селі всі знали та поважали. Був – “комуніст”, розказував мені про «трьох гарних дідів» – Маркса, Енгельса та Леніна (а може теж жартував). Під час Першої світової війни був у полоні в Німеччині. Перед смертю їздив на батьківщину, до рідного села, мабуть, попрощатися.

Після смерти прадіда я пішов до дітсадочка, згодом – до школи, звичайно – російських, бо українських не було та й почав русифікуватися. Батьки мої вже українською не говорили – лише інколи, головним чином, перебуваючи у доброму настрої, використовували окремі українські слова чи вислови. Так що з батьками я вдома говорив російською. Носієм мови залишалася лише бабуся. Саме вона навчила мене читати українською десь у молодших класах по українському гумористичному журналу “Перець”, який вона передплачувала (його багато українців тоді в селі у нас передплачувало). Я пам’ятаю, що ще у шкільному віці я думав українською мовою, перебуваючи, головним чином, у “ліричному” настрої.

Десь у восьмому класі у мене сформувався інтерес до слов’янських народів та мов. Я почав передплачувати газети “Радянська Україна”, “Звязда” (білоруська) та “Червони штандар” (польська з Литви) і через декілька місяців регулярного читання я вже добре розумів як літературну українську та білоруську і деякою мірою – польську мови. Передплачував також “Перець”, “Всесвіт” та видання іншими мовами.

Мій батько за пашпортом був записаний українцем, а мати – росіянкою, тому я, коли настав час отримувати пашпорт в 16 років та визначатися з національністю (це мені в сільраді дозволили зробити самому), вагався і нарешті записався росіянином. Як я міркував – народився і виріс я в Росії (РРФСР – Російській державі), на Україні ніколи не був, мати – росіянка (за пашпортом), мови майже не знав. І я ще задумувався над цим і для себе аргументував цей крок. A більшість моїх ровісників мабуть і не задумувалися, записуючись росіянами.

Перебуваючи в “колхозі” на “картоплі” як абітуриєнт першого курсу істфаку, познайомився з дівчиною Оленкою Каленюк. Її батько (родом десь з Волині) був військовий – старшина, служив тут на Далекому Сході. Оленка часто бувала у родичів на Волині, тому добре говорила українською. Ми знайшли з нею порозуміння на цій темі, тому працювали разом і багато розмовляли українською мовою. Вона – своєю волинською говіркою, а я мабуть таки добряче скаліченим суржиком. Це був мабуть перший досвід спілкування українською у дорослому віці, після раннього дитинства. Я тоді у вільний час в бараці читав “Всесвіт”, що привіз с собою. Через рік, так само на “картоплі” я познайомився зі своєю майбутньою дружиною Іриною. Щось також потягнуло нас один до одного (чи не голос крови?) Її бабуся з дідом приїхали до Владивостоку, втікаючи від Голодомору на початку тридцятих років і все життя прожили у місті, тому на відміну від моєї бабусі мовно русифікувалися, її бабуся говорила російською з ледве помітним полтавським акцентом (м’яке «л»). Ми також швидко дізналися про спільні українські корені обох і це, здається також сприяло нашому зближенню і було одним з предметів наших розмов.
04620708.jpg
Наступним етапом у моєму становленні як українця стала недовга служба у радянському війську. Мене забрали до армії після другого курсу – 1988 року. Ще у Владивостоці на КСП я познайомився з Віталею Юрчуком з Шепетівки, з яким потрапив у першій частині до одної сотні (роти). Там ми познайомилися ще з Олегом Самборським з Луцьку та Русланом Бучковським з Дунаєвецького району Хмельницької области. Щось поєднувало нас, разом ходили у вільний час, говорили українською мовою, я також намагався говорити своїм суржиком. Згодом вже в Кубінці прийшло до нас з карантину багато хлопців з України – Київщини, Полтавщини, що говорили сільською українською мовою. В наряді по кухні зустрів хлопця з іншої частини з села Донецької области – говорив українською. Згодом у Калініні – півтора місяця працювали і жили разом з Ігорем Чергинцем з Лубен, також намагався говорити з ним своєю скаліченою українською мовою. Брав книжки в армії у бібліотеці українською мовою, “Співомовки” Степана Руданського навіть “позичив” і привіз додому.

Прочитав десь, що у Москві на Арбаті була українська книгарня. Повертаючись з війська додому, знайшов її, зайшов і обомлів – стільки там було українських книжок, такі скарби… Але грошиків таки було малувато, тому купив лише “Кобзаря” та (як історик) Енциклопедичний довідник “Великий Жовтень і громадянська війна на Україні” (до 70-річчя Жовтня). Згодом, гуляючи по Арбату, побачив пікет чи демонстрацію греко-католиків з Галичини, що домагалися легалізації УГКЦ (вересень 1989 р.). Навіть підійшов і щось говорив з ними, питався, здається, щось про співпрацю з нацистами та Йосипа Сліпого (виявив свою примітивну “обізнаність” у цих справах).

Після повернення до Владивостоку, десь мабуть у жовтні 1989 року, почув по місцевому радіо інформацію про те, що до краю прибула делегація українських письменників, що проводить зустрічі у “трудових колективах” тощо. Думаю, от би собі з ними зустрітися. Приходжу в той день ранком до університету та бачу оголошення, що сьогодні ввечері у читальному залі відбудеться зустріч з українськими письменниками. Я пішов, дочекався. Були – редактор тижневика “Україна” Анатолій Михайленко, здається – Олекса Мишанич з Інституту української літератури, молода поетка Антонія Цвіт, Віталій Крикуненко, поет Павло Горлач, здається якийсь гуморист. Народу було небагато – примусово – працівники бібліотеки та ще один студент з журфаку здається. Вони розповідали про Рух, що робив тоді перші кроки в Україні. Після зустрічі підійшов до них та звернувся своєї примітивною українською – хто я такий. Вони запросили мене в гості до готелю. Там ми довго сиділи в номері у Віталія Григоровича Крикуненка (він тоді представляв Союз письменників України в Союзі письменників СРСР). Виявилося, що ми земляки – він з Сумщини, як і мої предки. Це мабуть нас і зблизило певною мірою. Під час цієї розмови він мабуть і посіяв мені думку про створення українського товариства. Під кінець він подарував мені купу українських книжок, що вони привезли з собою.

Незабаром, мабуть у листопаді 1989 року побачив у місті оголошення, що у крайовій бібліотеці відбудеться літературний вечір «Вишневі усмішки», де твори Остапа Вишні буде читати доцент інституту мистецтв Альберт Якович Мамонтов. Я пішов на ту зустріч. Було десь двадцять осіб випадкової молоді. Після вечіру до Мамонтова підійшли я та ще двое жінок – Адріяна Михайлівна Димська та Ганна Макарівна Сербул. Поговорили, обмінялись адресами. Виявилося, що Мамонтов – син відомого в 20-х роках українського драматурга Якова Мамонтова, теж до речи з Сумщини. Потім рік я намагався зідзвонитися з Мамонтовим, щоб реалізувати ідею про створення товариства та все не щастило – то мені не було часу, то Мамонтова десь не було. Так минув 1990 рік. А у січні 1991 року купив газету, де побачив заміточку, що у Владивостоці створено Товариство української культури, яке очолив перший секретар Первомайського райкому комсомолу Андрій Попок. Прийшов ввечері додому, а там лист лежить від Попка, де він мене запрошує долучитися до діяльності товариства. Я наступного ж дня поїхав до Первомайського райкому комсомолу. Зустрілися з Попком. Виявляється мою адресу дав йому Мамонтов, якого тоді було обрано заступником голови Товариства. І з тих пір я у Товаристві, за ці роки вся історія його пройшла на моїх очах. Багато людей змінилося – «иных уж нет, а те далече…» Але дехто залишився й з ветеранів, в тому числі й Адріяна Михайлівна Димська.

Але історія товариства – це вже зовсім інша історія, може колись і візьмусь написати…

В’ячеслав Чорномаз.
vaka69@mail.ru
Наша довідка: В’ячеслав Анатолійович Чорномаз – старший викладач кафедри гуманітарних дисциплін Владивостоцької філії Далекосхідного юридичного інституту МВС Росії, кандидат історичних наук, підполковник міліції, заступник голови Центру української культури «Горлиця».

На світлинах:
В’ячеслав Чорномаз.
Українська родина Чорномазів: батьки В’ячеслав та Ірина, іх діти Софія, Степан та Тетяна.
Монографія В’ячеслава Чорномаза «Украинское национальное движение на Дальнем Востоке (1917-1922 гг.)».

Джерело:
http://kobza.com.ua/content/view/3021/92/
Світлини з:
http://kobza.com.ua/content/view/2259/92/

http://kobza.com.ua/content/view/3021/92/

 

 

Джерело

: http://kobza.com.ua/content/view/3021/92/

http://krasnews.at.ua/publ/rozpovidi_pro_zemljakiv/vjacheslav_chornomaz_moji_spogadi/1-1-0-51
Поділитися цим:
Loading Likes...

Залишити відповідь

Увійти за допомогою: