Зaгoвopeний.

 

 

16985248.jpg

 

“Все, что нас не убивает – нас делает сильней”. На перший погляд лише красива гра слів. Але поспілкуєшся з ветеранами і багато в чому вбачаєш зовсім інший зміст. Що там рядки з пісень, коли навіть починаєш задумуватись якщо не про янголів-охоронців, то про існування якихось невідомих нам сил. Чи може то щоденні і щохвилинні молитви матерів вберігали їх синів від ворожих куль та осколків? Не знає цього і ветеран Великої Вітчизняної війни Іван Васильович Усенко з Грабовського, якого довгою дорогою до Берліна добряче пошматувало, але не дивлячись на страшні поранення чоловік вижив та повернувся додому…

– До війни наша родина проживала у сусідньому селі Старосєльє, яке нині вважається закордоном, – усміхається Іван Васильович. – Напередодні вторгнення фашистів я вирушив з батьківського дому здобувати робітничої професії в інше місто, а повернутися назад вже не встиг, відтак мобілізували мене у грудні 1942 року, коли я із своїм заводом перебував у евакуації. А ось мого батька викликали до Краснопільського військомату, а вже наступного дня німці окупували наше село. Більше батька ми не бачили, за чутками і розповідями знаємо, що загинув десь під Воронежем.

Іван Васильович все ж отримав змогу повернутися до рідних країв, хоч і проривався до них з боями у складі 322 дивізії 764 стрілецького полку під командуванням І.М.Огньова. Тоді ще юнак Іван Усенко мав відмінний зір, міцні нерви та тверду руку, тож після нетривалого навчання взяв до рук снайперську рушницю. Годинами вичікуючи у засідці мріяв, як звільнить рідне село, зайде у свою хату і скаже: “Здрастуй, мамо!” та нарешті обніме своїх сестричок, які напевно, вже встигли підрости. Сорок один фашист знайшов свою смерть на Краснопільщині від влучних пострілів нашого снайпера. Звичайно, й перша нагорода не забарилася. 24 липня 1943 року Івана Васильовича викликали в штаб, де командир полку вручив йому медаль “За бойові заслуги”, після чого повідомив, що прийнято рішення його, як здібного і хороброго солдата направити на подальшу службу у полкову розвідку. Відразу ж отримав і перше завдання.

– Нам наказали взяти “язика”, – згадує Іван Васильович. – Лінія фронту проходила тоді неподалік Краснопілля. Командиром взводу розвідників, куди мене направили, був Олексій Калінін. Він, я та ще шістнадцять розвідників вирушили в путь. Біля хутора Вовківка помітили німецький бліндаж. Калінін наказав решті залишатись на місці і чекати сигналу, а ми, крадучись бур‘янами, поповзли далі.

Дісталися бліндажу, бачу двері відчинені, за столом німець сидить, щось біля керосинки майструє, а поруч ще четверо солдат з автоматами. І ось тут я, мабуть, помилився. Мені б відразу туди гранату кинути, а я розмірковував, як краще зробити, щоб менше гвалту піднімати, себе та товаришів не викрити. І саме в цю мить один з німців мене помітив і жбурнув гранату. Якби впала мені на спину, там би мені й кінець прийшов, а так клята впала біля мене і вибухнула.

Осколки пошматували чоловіку ногу, а один, пробивши груди, влучив в легені. Вже втрачаючи свідомість, встиг кинути у бліндаж дві гранати. Тут на допомогу прийшли наші розвідники, прихопили вони вцілілого, але теж пораненого німця, взяли на руки свого товариша і подалися за лінію фронту.

Ось так і не збулась мрія звільнити рідне село. Вже потім чоловік дізнався, як загинули, звільняючи Краснопілля, Олексій Калінін, командир роти Моїсей Васильович Безуглий та багато інших фронтових друзів.

Лікарі військового шпиталю у м.Ульянівськ, куди доправили І.В. Усенка, особливого оптимізму щодо поранення не випромінювали і попередили, що лікування може затягнутися, і не збрехали. Покинув стіни медичного закладу Іван Васильович лише у червні 1944року.

– Мені дали місячну відпустку і я відразу помчав додому, де на мене чекала мати та три сестрички, – продовжує розповідь ветеран. – Накосив і заготовив сіна, трохи допоміг по господарству, поїв домашніх харчів, – і знову до військкомату. Медична комісія дала висновок, що я придатний для подальшої служби і за кілька днів знову покинув рідну домівку.

Далі були двомісячні сержантські курси у Брянському військовому училищі та очікування нового призначення. На збірному пункті таких як І.В.Усенко, щойно після поранень, зібралося понад дві тисячі чоловік, і кожен з них чекав своєї подальшої долі.

– Після формування мене призначили помічником командира взводу стрілецької роти 1088 стрілецького Білостокського полку, – каже Іван Васильович. – А незабаром повідомили, що ми йдемо в наступ і в подальшому воюватимемо вже на території інших європейських країн і остаточна наша ціль – Берлін.

Наступ наших військ розвивався так стрімко, що вже зовсім скоро полк Івана Усенка дістався ріки Вісли. Там, за дванадцять кілометрів від Варшави, зайняли оборону.

72063751.jpg

60051305.jpg
– Під Варшавою ми стояли біля трьох місяців, – каже чоловік. – За цей час наш полк знімали і перекидали до Любліна, де під час окупації знаходився концтабір, в якому фашисти знищили біля 600 тисяч наших військовополонених. От ми разом з польськими солдатами ловили та знешкоджували в лісах тих нелюдів, що служили у концтаборі. А 14 січня 1945 року знову пішли у наступ. Увесь час йшли пішки, так за компасом та картою дісталися річки Одер. Німці вже ніякого супротиву нам не чинили. Тепер у них була одна мета – утримати Берлін.

Та чим ближче залишалося до фашистського лігва, тим запеклішими були бої. Полк дістався околиць Берліну 19 квітня. Між солдатами точилися розмови, що частини другого Українського фронту вже взяли два квартали міста, на тому фланзі, судячи із гулу канонади і заграв, відбувалось щось неймовірне, а тут – цілковита тиша. Та ось о четвертій годині ранку у бік німецьких укріплень вдарили сліпучим вогнем прожекторні установки, нарешті прозвучав наказ – в атаку!

Іван Васильович разом з іншими солдатами кинувся вперед. Здавалося, під таким шквальним вогнем розминулися з кулею неможливо, хтось упав і затих, хтось стогнав і кликав на допомогу. “Швидше б все це скінчилося” – тільки й встиг подумати Іван, як зовсім поряд пролунав вибух…

І знову ніби спрацював якийсь магічний заговір від смерті. Ще й досі історики точно не знають, скільки радянських солдат загинуло під час штурму Берліну, приводяться цифри від 500 до 800 тисяч. Вижили в такому пеклі справді, мабуть, заговорені. Півдня пролежав серед руїн Іван Усенко, допоки його, стікаючого кров‘ю, не помітили під тілами загиблих санітари. Пізніше у казанському шпиталі лікар Філатов, що робив операцію, скаже Івану Васильовичу, що від смерті його віддаляв лише міліметр. Осколок німецької міни позбавив солдата ока, залишив глибокий рубець на обличчі, але не зміг забрати в нього життя.

Сьогодні Івану Васильовичу вже 87 років, та його оптимізму можна лише позаздрити. Хоч і живе зараз сам, продовжує поратися по господарству, каже діти іноді сварять, мовляв, навіщо тобі ті свині, адже м‘яса, й так привеземо, але чоловік переконаний, що саме лежання без діла вкоротить йому віку. Вижив після осколків, тож помирати такою безглуздою смертю він аж ніяк не збирається. І звідки в нього сили, невже справді: “Все, что нас не убивает – нас делает сильней”?

О. Моцний.

http://krasnews.at.ua/publ/rozpovidi_pro_zemljakiv/geroji_nashogo_kraju/zagovorenij/16-1-0-184
Поділитися цим:
Loading Likes...

Залишити відповідь

Увійти за допомогою: