Дo 375-piччя Кpacнoпiлля. ЦIНA ШМAТКA XЛIБA

У 1931 році основним постачальником зерна державі були сильні господарства «куркулів» та середняків, то восени 1932 року обстановка різко змінилася. «Куркульські» і багато середняцьких господарств були ліквідовані, а створені колгоспи були бідними, не мали в достатку сільськогосподарських машин, бракувало інвентарю, тяглової сили і робочих рук. У зв’язку з поганим обробітком землі різко знизилась врожайність. Хлібопоставки державі скоротилася. Зібраний врожай не міг забезпечити виконання плану.

Умови життя селян Краснопілля у ті часи були дуже тяжкі. Жінка-колгоспниця (навіть пізніше в передвоєнні часи) повинна була за літо виробити мінімум 120 трудоднів. Якщо врахувати, що за день праці їй треба було обробити 20-25 соток, то й фізично сильній жінці було важко виконати такий мінімум, а що казати про тих, хто нездужає або має слабке здоров’я? До того ж, крім колгоспної роботи жінці треба було обробляти ще й власний город. Якщо жінка була не в змозі виконати встановлену норму трудоднів, то в неї за це могли відрізати частину городу, не видавати довідок на продаж м’яса в власного поросяти, довідок її дітям для вступу в навчальний заклад і т. д.

За трудодень платили по 100-120 грамів зерна, а то й нічого. Те, що належало отримати із заробленого колгоспі, частіше відраховувалося за податок з городу. Город був головним годувальником краснопільського селянина: з нього треба було харчуватися, одягатись, платити непомірні податки. На городі висівали й висаджували все необхідне для життя, у кожного обов’язково була грядка конопель, з яких виготовляли домоткані полотно і шили нижній і верхній одяг.

У 1930 році в деяких колгоспах, розташованих на території нинішнього Краснопілля, видавали на трудодень по 375 грамів, у 1931 році – по 273 грамів хліба. Отже, якщо сім’я мала три, або хоч два працездатних, то могла отримати півтора, два центнера зерна на рік. Колгоспники потроху сіяли ячмінь на присадибних ділянках – це ще плюс один-два центнери. Родила картопля, буряк. Люди були ощадні і хоч від голоду тоді ніхто не вмирав, але багато знімалися з насиджених місць, тікали в міста, на новобудови.

57871459.jpg

Першопричиною голоду, що насувався, були хлібозаготівлі. «Успіхи» примусової колективізації стали головним мірилом хлібозаготівлі. При цьому хліб, як правило, відбирався силоміць. Уже в хлібозаготівельну кампанію 1929 року широко вживали надзвичайні заходи – повальні обшуки й арешти. А свавілля й беззаконня викликали відкриті протести селян і навіть бунти, як це було в Краснопіллі, та й інших селах району. В статтях і виступах державних діячів такі випадки виступів селян розцінювалися як боротьба куркульства проти заходів радянської влади.

Силоміць відбирали хліб в краснопільських селах і в наступні роки, в результаті чого виникли серйозні продовольчі труднощі, однак тоді, навіть у 1931 році, це ще не привело до масового голоду.

Зовсім інша ситуація восени 1932 року. Урожай був у нас, як на ті роки, високий. Однак темпи збирання уповільнилися, особливо після того, як у процесі обмолоту було скасовано видачу авансу зерна в кількості 15% від обмолоченого. А ще більшу й гіршу послугу відіграла вказівка наркома сільського господарства України Якова Яковлева (Епштейна) про повернення виданого на трудодні п’ятнадцятипроцентного авансу зерна назад у комори.

На збір врожаю позначилися і об’єктивні причини та труднощі. Однак, головні причини були в іншому. Після гіркого досвіду 1931 року колгоспники змушені були шукати собі заробітку десь на стороні, ухиляючись від колгоспної роботи. Люди добре пам’ятали, як вирощений ними хліб йшов по «конвеєру» – – з поля на молотарку, затим в червону валку до заготівельного пункту, минувши колгоспні комори.

За свою важку працю на колгоспних ланах селяни майже нічого не одержували, робили, як тоді говорили – «за палочку». Тоді в Краснопіллі ходила така гірка пісня:

«Сидить баба на рядні –
Вибиває трудодні:
Трудодень, трудодень,
Дайте хліба хоч на день!..»

До літа 1932 року колгоспи Краснопілля після напівголодної зими вийшли фізично слабкими. На ще не визрілі поля виповзли «парикмахерки» – частіше у відчаї за напівголодних дітей це були жінки. Вони ножицями зрізали («стригли») колоски на кашу для дітей, для сім’ї. Це робилося, звичайно, таємно, ночами. Коли ж почалися жнива (перші ж обмолоти знову вивозилися на «Заготзерно») – появилися «несуни». Зерно несли з токів у кишенях, у спеціально вшитих під одягом карманах, за пазухою. Добре, якщо пощастить і ніхто не помітить, а спіймався – ти вже «підкуркульник», ворог народу, людина поза законом. Та, не зважаючи ні на що, крали, бо голод був страшніший за страх перед в’язницею.

На колгоспних полях будувались спостережні вишки, тримали загони охорони полів.

І ось 7 серпня 1932 року приймається Закон про охорону соціалістичної власності, написаний власноруч Сталіним. Він вводив міру судової репресії за розкрадання (крадіжку) колгоспної, кооперативної власності вищу міру соціалістичного захисту – розстріл, з конфіскацією майна із заміною при пом’якшуючих обставинах позбавлення волі на строк не менше 10 років з конфіскацією майна. Дійсний зміст цього закону – що вводив у беззаконня – був сучасникам зрозумілим і ясним.

«Закон про колоски» – так назвали його не селі. Самі судді говорили, що в них на підсудних «рука не піднімається».

23686197.jpg

І покотився по колгоспниках, по селянах Краснопілля хлібозаготівельний смерч. Насамперед забирали зерно, а також віку, горох, квасолю, кукурудзі, а далі – картоплю, огірки, капусту, інше продовольство. Вилучення продуктів харчування супроводжувалося репресивними засобами проти хлібороба, свідомо посиленого політикою «великого стрибка» в такі умови господарювання, за яких не лише державі, а й власній родині не забезпечувався шматок хліба. Цілі райони, села, колгоспи заносилися на «чорну дошку» за невиконання хлібозаготівлі. Для них заборонялася будь-яка торгівля, стягувалася вся заборгованість, кредити і платежі, з крамниці вилучалися всі товари, припинявся їх підвіз, накладалися всілякі штрафи. За несення на «чорну дошку» було по суті смертельним вироком для господарства. У 1932 році населення заполонила хвиля адміністративного свавілля і насильства. Уповноважені по хлібозаготівлі буквально «вибивали» хліб у селян, забирали худобу.

Про нереальність збільшення планів говорили й самі комуністи, за що також піддавались репресіям. Про це говорилося в листі секретаря Краснопільського райкому партії Носуленка до ЦК КП (б)У датованому 9 грудня 1932 року. Подаємо уривок:

«Після проведення прикріплення уповноважених до кожного колгоспу… ми досягли незначного зрушення. Але це не забезпечувало виконання щоденних завдань. У зв’язку з невиконанням плану хлібозаготівлі.., коли не видаються довідки на помол селянству, що не виконало плану хлібозаготівлі, проводиться помол на спеціальних хатніх «млинах» та топчуть у ступах. Багато вже таких «млинів» вилучено.

61855622.jpg

Нарсуд майже щодня розглядає хлібні справи на місцях. Після закінчення суду в с. Краснопіллі середняк Бесараб Олексій Васильович сказав: «Хай судять та везуть звідсіля, так хоч з голоду не вмремо, а дома коли залишимося, все рівно вмремо…»

Передусім ударники-колгоспники беруть участь по хлібозаготівлі серед колгоспників. Настрій більш відсталої частини може характеризуватися так: «Пропало все життя, я віддав у СОЗ все майно, а відсіля майже нічого не одержую. Зараз в СОЗі вже немає хліба, а дальше гірше буде (Пилипець Ілля – колгоспник)

З кожним днем хлібне питання все гостріше й гостріше для себе відчувати. Незабезпеченість хлібом МТС, лікарень, установ викликає незадоволення і звільнення з роботи».

За дорученням секретаря ЦК ВКП(б) Хатаєвича, лист був надісланий для ознайомлення членам і кандидатам в члени Політбюро, як такий, що носить явно панічний характер.

У селі зникли пісні. Люди стали похмурими. Колгоспники були страшні – худі, обдерті, мали неприродні рухи, обличчя жовті. Одне слово, у зовнішньому вигляді селян у Краснопіллі того року відчувалася важка неволя, знущання, жахлива бідність, безправ’я. Селяни відчули контрастну нерівність із міським населенням, між містом і селом. Люди зрозуміли: колгоспи організували перешкоджання вивезення вироблених у них сільськогосподарських продуктів. Селян перетворили в кріпаків.

І коли в кінці жнив 1932 року стали випадати дощі, колгоспники вже не так енергійно збирали залишки жита, бо зрозуміло, що скільки б не зібрали й скільки б не засипали в колгоспну комору – все рівно все вивезуть, не залишать навіть для сівби.

Нинішньому поколінню цікаво знати, як же тоді люди жили в Краснопіллі, чим харчувалися, де знаходили собі їжу? Треба було заощаджувати все: залишки зерна, картоплі, буряків. Хліба справжнього в селі практично не випікали, його не бачили з січня по серпень 1933 року. З картопляного лушпиння, до якого додавали півжмені стовченого в ступі ячменю, проса або вівса, випікали на воді (жирів не було), коржі – «ржаники». Це вже була радість, а варений буряк вважали за делікатес. Баланда із двох-трьох розварених картоплин на всю сім’ю на день рятувала від смерті багатьох людей.

В травні після посадки картоплі варили юшку із зелених листочків молодої кропиви, щавлю, лободи, щириці, буряків. Можна сьогодні уявити, як то було гидко їсти п’ять-шість разів на день таке вариво. Колгоспники, які ще мали силу, поспішали в поле на роботу, де один раз давали бідний обід.

Частина колгоспників врятувалася завдяки поїданню здохлих виснажених коней. Ті, що трималися сяк так на ногах і могли вдома приготувати якесь вариво з трави і висівок, ділили його на увесь день, залишали, йдучи на роботу, в зачиненій хаті. Та жоден замок не міг спинити голодуючих, заслаблих і очманілих людей, які вже були неспроможні заробити собі на обід. Відмикали двері, виймали шибки у вікнах і нишпорили під припічком, у печі, в діжі, знаходили полишені запаси їжі, забирали геть усе. Голод позбавляв людей усього людського, породжував байдужість і жорстокість.

39441252.jpg

А жито доспівало поволі. Сили ж у людей невмолимо танули. Хіба що міг украй змарнілий селянин дістатися смерком до поля, хапком вим’яти з колоска і кинути в рот солодкі, молочної стиглості зерна. Забував голодний селянин про обережність. Тільки не пильно чатували на спеціально поставлених на полях вишках охоронці соціалістичної власності, ревно виконуючи «закон про п’ять колосків». Місцеві виконавці, як і тоді, коли під час хлібозаготівлі до нитки обдирали селянина, лишилися вірними собі і в перед жнив’я. Хапали доведеного до немочі, опухлого від голоду селянина, тягли до контори на розправу.

Гинули люди в Краснопіллі, як у пошесті. Вчора сусіди були живі, а за ніч, дивись, когось не стало. Хто падав на очах, а того підбирали грабарі, а якщо хто помирав десь на самоті – важко було впізнати, кого знайшли.

Наші нариси продовжимо розповіддю О. М. Шкирі:

«Пекельний голодомор тридцять третього почався взимку. Я працював тоді вчителем у Степківській початковій школі Покровської сільради. Вів два класи – третій і четвертий – усього десь близько сорока п’яти учнів. У січні ми ще співали пісеньки про багатий коровай та неозорі щедрі врожаєм колективні ниви. У бадьорому темпі декламували вірші про «батька всіх народів», великого і мудрого Сталіна.

Початок лютого приніс у школу перші тривожні вісті. Десятків зо два дітей у найслабших матеріально родинах залягли від систематичного недоїдання. Трохи згодом усі вони померли. Ми, вчителі, звернулися по допомогу й пораду у виконком сільради. Там лише поспівчували. Мовляв, чим хотіли здивувати, коли вся Україна вигибає з голоду.

Організатором хлібозаготівлі на хуторі Степки був уповноважений Харківського обкому партії якийсь П. С. Лунін. Відчувши себе основним винуватцем «викачки» продовольства з населеного пункту, а відтак і загибелі багатьох людей, він невдовзі відпросився з’їздити додому, в тодішню столицю республіки й більше ніхто з нас його не бачив, кажуть, покінчив з собою пострілом в голову.

У середині квітня з голоду померла моя шестирічна сестричка Катя, а на Великдень відправилася в потойбічний світ мама, вдовиця Ольга Павлівна Шкиря. Їй на той час не виповнилося й сорока п’яти років. Ні, я не міг врятувати їх на свою мізерну зарплату й дуже вбогий харчовий пайок.

Про горе можна було б повідомити рідним і близьким, та всі вони померли одне за одним від голодоморної «чуми». Ішов я сонячної днини полями в сільраду по допомогу на похорон матері і слухав безтурботний спів жайворонка, я х дитинства люблю слухати його піднебесну мелодію, але тоді вона здалася мені найсумнішим реквієм по замучених людях.

Поблизу воріт Покровського кладовища стояло кілька закритих трун з покійниками. Я зупинився й відчув раптове запаморочення. Подумав, що вже кінець, і приліг на сиру землю. Вона парувала теплом і життєдайною силою. Перепочивши трохи, ледве звівся на тонкі, сухі ноги й поглянув на обіднє сонце. Від малокров’я воно здалось мені таким же чорним, як у трагічний час Григорію Мелехову у шолоховські епопеї «Тихий Дон».

Того ж літа я розрахувався із школи і переїхав жити в рідне Краснопілля. Дізнався про смерть багатьох моїх сусідів і знайомих. Померли голодною смертю діти подружжя Федора і Марії Голотів – Катерина, Настя, Володимир, а також Я. М. Голота і його дружина Оксана. Забрала на той світ бліда костомаха Якима Савченка і його жінку Ганну Антонівну, Оксюту й Івана Іваненків, Гната й Федосію Пономаренків. Чотири душі загинули в родині Сави Мартиненка, три доньки – в Михайла Голоти, багатьох інших. Загалом – на двох вулицях – теперішніх Кутузова й Макаренка – стали жертвами понад півсотні молодих, колись дужих людей. А всього по Краснопіллю померло від штучно організованого на Україні нещастя близько двох тисяч людей хліборобського роду. З цими даними свого часу неофіційно ознайомив мене двоюрідний брат Г. П. Рибалка, який у тридцяті роки працював у нашому селищі головою виконкому місцевої Ради…»

Згадує довгожитель з Краснопілля Пилип Федорович Савченко:

98241820.jpg

[i]«Чорні часи голоду я пам’ятаю так чітко, немов це було вчора. Тоді наша сім’я проживала в Краснопіллі на цій же вулиці – нині Московська. Пригадую, що д колективізації у нас було непогане господарство, біля якого ми справно поралися.

Але після так званого розкуркулення у нас не залишилось нічого. Та навіть цього ненаситному режимові здалося замало. Щоб запровадити в життя свої численні задуми щодо індустріалізації, потрібно було перш за все знекровити селянство, зламати йому хребет, тому нічого кращого за голод тут і не придумаєш, адже голодна людина стає байдужою до всього. А голод все лютував. Їстівного в хаті не залишилося ані крихти, тому ходили до лісу, збирали липове листя, з якого варили відвар. Спробували їсти жолуді, але вони дужі грубі, а тому різними способами їх розтирали, розтовкували, аби потім хоч якось проковтнути.

Та такі харчі не могли довго підтримувати організм і тому мої родичі почали вмирати один за одним. Так я втратив батька, матір, багатьох знайомих і сусідів. Іще якось намагався зводити кінці з кінцями, їздив міняти до сусідньої Росії речі на хоч якийсь шматочок хліба, – про щось інше й не мріяли. У померлих родичів забрав худеньку конячку, яку, не зважаючи на голод, вирішив не забивати. Як показав час, це рішення виявилось правильним.

Тоді в Краснопільській лікарні працював один знайомий фельдшер з Новодмитрівки, котрий запросив мене до себе працювати. Запрігши свою коняку у воза, яка, як і я, ледве трималася на ногах, ми вивозили із лікарні померлих, яких потім хоронили у спільній ямі на кладовищі, біля якого нині знаходиться стадіон. В одну яму клали по 10-17 чоловік.

У мене й досі сьогодні перед очима обличчя юної дівчини, яку довелось хоронити. Вона була дуже красивою. У лікарні їй навіть не закрили очі і всю дорогу вона ніби дивилась на мене чи то з докором, чи з надією.

Одним словом, побачив я багато страшного, люди помирали прямо на вулиці і лежали там по декілька днів. А нелюди з продзагонів лютували все більше. Завітала така бригада і до нас на подвір’я. Забравши все, що було на виду, вони з допомогою лома та щупа взялися розкур очувати лежаки та запічок, переривали городи, нишпорили по горщиках у пошуках захованого хліба».

Пам’ятає страшні голодні часи й племінниця Пилипа Федоровича – Євдокія Йосипівна Сіра:

«Дитяча пам’ять чітка. Я й досі пам’ятаю, – хоча в тридцять третьому році мені було лише 7 років. На той час у нас була велика родина: батько, мати, брат Іван, дві сестри та я. Вижити пощастило лише мені. Зжалівшись, мене забрав до себе мій дядько – Пилип Федорович. Пригадую, наша мама, передчуваючи близьку смерть, відвела нас двох з сестрою на залізничну станцію, сподіваючись, що нас хтось підбере, а сама пішла – ніби то в крамницю.

Не дочекавшись її, ми знову пішли додому. Побачивши нас, ненька заплакала і сказала, що відтепер ми повинні самі шукати собі їжу. Невдовзі вона померла. Недовго прожила й сестра, залишивши мене один на один з голодною смертю. Та, мабуть так потрібно було Богу, щоб я вижила. То ж хіба можна забути ті страшні часи, які немов косою викосили всю мою сім’ю…».

Справді, селян довели до такого фізичного виснаження, що батьки садовили дітей у вагони, залишали їх там, плекаючи на те, що їх десь підберуть і діти виживуть. Так сталося в сім’ї Болоха Івана Ігнатовича, що жив у Краснопіллі по вул. Вокзальній і весною 1933 року він з дружиною посадив у вагон двох своїх діток, котрих поїзд повіз у невідомий світ і доля їх залишилася невідомою.

Л. ДІДОРЕНКО.

 

Поділитися цим:
Loading Likes...

Залишити відповідь

Увійти за допомогою: