Дo 375-piччя Кpacнoпiлля. НA ШЛЯXУ EКOНOМIЧНИX ПEPEТВOPEНЬ
Після завершення громадянської війни серед краснопільчан різко визначилося розшарування на бідняків, середняків, куркулів. Був значний прошарок торговців і дрібних підприємців. Куркулі та підприємці експлуатували наймитів, тримали постійних і сезонних батраків, серед яких багато було молоді. Батраки не всі були членами профспілки, а тому оплата їхньої праці не відповідала законоположенню про найману працю.
Всі масові заходи з молоддю проводилися в більшості випадків у зв’язку з відзнакою врочистих святкувань Першого Травня, дня Червоної Армії і т. д. В такі дні проводилися урочисті збори, затим організовувалась художня частина: виступи художньої самодіяльності, зрідка проходили кіносеанси, самодіяльними митцями ставилися вистави. Але організованої постійно роботи з молоддю в слободі не було, проводити її було нікому, та й постійного приміщення для клубу не було. Всі масові заходи проводилися в приміщення, яке нині займає профтехучилище, а в ньому, звичайно, не було належного устаткування.
Партійна організація в Краснопіллі була мало чисельною, майже всі комуністи були працівниками волосних організацій. В одній з них працював тоді Павло Базалій – за партійним стажем найстаріший серед комуністів. Від нього молодь Краснопілля вперше дізналась про комсомол. Він часто спілкувався з молоддю, закликав створити комсомольську організацію. Визначилася група молоді, бажаюча вступити в комсомол.
В середині 1922 року з числа трудової передової молоді найбільш активної, свідомої молоді в Краснопіллі було створено першу комсомольську організацію, до складу якої спочатку увійшли 7 чоловік: Боярко Олексій Павлович, Строєвський Дмитро Іванович, Придатко Олексій Федотович, Майборода Олександр Артемович, Пилипець Іван Григорович, Опанасенко Григорій Іванович, Сірож Леся. Згодом до лав комсомолу вступали нові й нові члени. Сірож Леся була сестрою секретаря райкому партії, інші – місцеві жителі. Очолив комсомольську організацію О. П. Боярко. Комсомольські квитки були вручені на початку 1923 року.
На першій порі комсомольці продовжували вивчати політграмоту, статут комсомолу. Вони приймали активну участь у громадському, господарському, політичному житті, в хлібозаготівлі, боротьбі з самогоноварінням, збиранні податку тощо. Комсомольці входили до складу частини особливого призначення (ЧОП), де проходили військову підготовку, брали участь у боротьбі з бандитизмом.
Комсомольці проводили культурно-освітню роботу серед населення по ліквідації не писемності, боролися з дитячою безпритульністю, а коли було виділене в Краснопіллі приміщення для клубу, збирали кошти шляхом добровільних внесків по підписному листу – по організаціях, підприємствах, установах, серед окремих громадян – для придбання необхідного інвентарю. З мішків, придбаних на цукрових заводах, шили декорації, завісу для сцени.
Комсомольці провели збір книг для організації бібліотеки. Частину книг придбали в школах, в окремих громадян, а частину – вилучили в Тур’ї з розгромленого маєтку Кондратьєва. Комсомолець Дмитро Строєвський провів велику роботу по збору коштів для клубу та книг для бібліотеки. Першим бібліотекарем, звичайно, на громадських засадах, був комсомолець Олександр Майборода, який згодом став фахівцем у цій справі, викладачем у бібліотечному інституті.
Робота клубу зацікавила населення. Комсомольці ставили спектаклі, на які приходили подивитись не тільки молодь, а й доросле населення, приміщення клубу було переповненим. Сюжети спектаклів, як правило, були пов’язані з подіями, які відбувалися в часи громадянської війни, героями були революціонери, командири і бійці Червоної Армії. І, звичайно, всі події на сцені супроводжувались стріляниною.
Постійні вечори в клубі, постановки революційних спектаклів, розучування революційних пісень, лекції й доповіді, діяльність бібліотеки притягали молодь до вогнища культури на селі. Її широкі маси охопило полум’я революційного пафосу, прагнення до героїчних вчинків. Молодь тягнулася до комсомолу, поповнювала його лави.
А ночами було неспокійно. Тільки-но смеркалося, чувся кінський тупіт – то розгулювали бандити, почували себе під покровом ночі повновладними господарями на селі. Чулися постріли, горіли хати.
Комсомольська організація була активним помічником органів влади у боротьбі з бандами Марфенка і Кудрявцева. З ініціативи начальника міліції Вєтрова діяв сформований загін особливого призначення: бійці виловлювали й знищували бандитів, брали на облік батрацьку молодь, змушували куркулів укладати трудові договори, вивозили дрова для промислових підприємств.
Коли 7 березня 1923 року Краснопілля стало районним центром, був створений райком комсомолу, який очолив Олексій Федорович Придатко. Діяльність комсомольської організації стала більш активною. Ними була організована діяльність хат-читалень. Так у 1924 році було відкрито так читальню по вулиці Сиволощина (тепер це вул.. Маккаренка) в будинку селянина Ф. Ноженка.
Комсомольці допомагали організації роботи піонерської організації, яка спочатку налічувала 11 чоловік, а першою піонервожатою працювала Паша Боярко – донька робітника-залізничника.
У березні 1925 року проходили вибори до сільських Рад депутатів трудящих. В них приймало активну участь практично все населення.
13 березня 1925 року в Краснопіллі проходив з’їзд Рад. На ньому було обрано президію райвиконкому. Його ловою став Панас Семенович Багацький, відомий командир партизанського загону, а згодом командир Дев’ятого Українського Радянського полку. Заступником голови райвиконкому був Леонтій Прокопович Підопригора, зав земвідділом – Федір Якович Нездоймишев.
У 1926 році були об’єднані Краснопільський і Славгородський райони. Краснопілля стало центром новоствореного району, площа якого становила 635,4 кв. км., населення – 51290 чоловік. До складу району увійшли села колишнього Славгородського району: Пушкарне (тепер Грабовське), Рясне, Бранцівка, Попівка (тепер Лозова), Славгород, Олександрівка (тепер Лісне), Земляне, Мезенівка.
Адміністративно-територіальний поділ за станом на 1 січня 1929 року:
1. Кількість Рад всього -13, в т. ч. російських – 2;
2. Кількість населених пунктів – 102, в т. ч. слобод – 1, сіл – 15, деревень – 3, хуторів – 42, висілків – 5, зал. станцій, роз’їздів – 2, будок, казарм, полу казарм – 11, заводів – 5, комун, артілей, економій – 12, лісових сторожок – 7.
3. Групування населених пунктів (за числом населення):
до 10 чол. – 24, 10-49 – 14, 59-99 – 16, 100-499 – 29, 500-99 – 4, 1000-1999 – 5, 2000-4999 – 5, 5000 і більше – 2.
І цими селами, хуторами котилася колективізація.
Суцільна колективізація розпочалася у 1929 році. Темпи колективізації спускалися згори. Строк для України був визначений – до осені 1930 року.
В Краснопіллі, за постановою пленуму Сумського окружного комітету партії, який проходив 14-16 березня 1929 року, приступили до суцільної колективізації, котра проходила тут дуже важко. Районна влада виявила намір скоротити строки.
У масовому порядку почали «усуспільнювати» корів, дрібну худобу й птицю. В гонитві за «справною цифрою» бездумні виконавці не зупинялися перед найбрутальнішими засобами, аби затягнути селян до колгоспів. Активісти проводили агітаційну роботу по десяти хатках.
Безпосередньо в Краснопіллі були тоді організовані 4 колгоспи: «Перше травня», ім. Шевченка, ім. Фрунзе, «Перша п’ятирічка» (на базі існуючого з 1923 року колективного господарства «Червоний серп»).
На хуторі Васюків Краснопільської сільради, віддаленого від райцентру за 12 кілометрів, був створений колгосп «Червоний степ». У Михайлівці створився колгосп під назвою «Паризька Комуна», у Новодмитрівці першим головою колгоспу «Жовтневі сходи» став ініціатор його створення Захар Петрович Кремезний. Його жителям не можна не захоплюватись. У 16 років добровольцем пішов у партизанський загін П. Багацького, а у 1921 році повернувся додому, а в 1924 році був покликаний до Лав Червоної Армії, повернувшись із строкової служби, став головою колгоспу. Було йому 24 роки.
Був створений колгосп в селі Успенському.
Йшов 1929 рік. У вересні того року після закінчення спеціальних курсів у Києві по направленню окружкому партії прибув до Краснопілля на посаду голови споживкооперації А. І. Щетінін. Згодом він став секретарем райвиконкому.
В районі проводилась колективізація сільського господарства. До керівного складу в районі тоді входили:
Трофіменко – секретар райкому партії.
Голубничий – завідуючий відділом агітації й пропаганди.
Авраменко – голова райвиконкому.
Шкурко – заступник голови райвиконкому.
Зітте – завідуючий райвідділом охорони здоров’я.
Гудзь – завідуючий райфінвідділом.
Добринін – завідуючий спецчастиною райвиконкому.
М. І. Миронов – головаколгоспспілки.
Сіробаба – голова буряк спілки.
Савченко – голова кредитного товариства.
В умовах нестримної гонки колективізації в Краснопіллі взимку 1930 року ленінські принципи перетворень на селі були повністю відкинуті, широко практикувались адміністрування і примус при організації колгоспів. Розкуркулювання перетворювалось в засіб колективізації, ставало основним методом її прискорення.
Ці порушення набули повсюдного характеру і з усією силою вдарили по середняку. Одночасно з організацією колгоспів проводилася кампанія по ліквідації куркульства як класу. Під цю категорію нерідко попадали й середняки. Бідняків, не бажаючих іти в колгосп, називали підкуркульниками і загрожували їх висилкою.
Значна частина селянських господарств розпалася з волі самих селян, котрі, будучи не в силі скоритися новим порядкам, розпродували особисте майно, кидали землю напризволяще і виїздили на новобудови в міста, або взагалі за межі України. А це ж були справжні трудівники села, працьовиті господарі на селі.
Насильна експропріація , котра здійснювалася форсовано і повсюдно, захопила й середні і навіть бідні прошарки селян Краснопілля, зустрічала опір не тільки куркулів, але й широких мас селянства. Різко виросла кількість терористичних актів, підпалів, інших засобів протидії як у волості, так і в самому Краснопіллі.
Ходили уповноважені по хатах, питали:
– Ну як, вступаєте добровільно до артілі? Якщо будеш в артілі – поде один податок, а якщо ні – другий, втроє чи вчетверо більший, і вже ти будеш одноосібник-твердоздатчик.
«Твердоздатчик»… Ніхто з нинішнього покоління в Краснопіллі не знає, що то за слово таке. А тоді його боялися більше від повені, чи пожежі. Бідняк-середняк – нічого, а вже як потрапив у твердо здавальники, то ти вже не людина, а для влади – перший ворог, підкуркульник.
Рівень колективізації до початку 1930 року стрімко підвищувався, добираючись до 20% селянських господарств, а в березні – 50%. Головним наслідком було масове невдоволення, відкриті протести селян.
Саме в цей час у Краснопіллі відбувся так званий «бабський бунт». Про нього в одному з номерів райгазети «Перемога» був надрукований нарис свідка тих подій, журналіста Олександра Шкирі. У ньому розповідалося:
«Мене наздогнав товариш Гаврило Пономаренко. Він розповів почуті від батька
Тривожні новини. В селищі по суті розвалюються товариства спільного обробітку землі. Вчора і днем раніше з громадських стаєнь селяни повели додому своїх вкрай виснажених, а то й хворих коней. Щось незрозуміле і хаотичне творилось на колективних подвір’ях.
Колишні власники усуспільненого майна метушилися тут, мов потривожені чоботом мурахи. Глухо дзвеніло іржаве залізо, навкруги лунали суперечки, прокльони, смертельно небезпечні вимоги й безкомпромісні попередження. Літні й молоді чоловіки в підперезаних свитках і кожушках, у високих овечих шапках, вкрай збуджені, заклопотано перекидали реманент, відшукуючи свої плуги, борони, котки, збрую… Хтось намагався їх утихомирити, впрохати, залякати, відволікти, але ніщо не допомагало. Летіли в сніг шапки з голів, тріщали петельки в одязі, чулося важке дихання.
Справжнє безладдя спіткало… сільськогосподарський колектив селища. Там дійшло до того, що дебелі дядьки в рясних чумарках, просякнутих нафталіном, без найменших причин, просто так, аби на чомусь збити довго стримувану злобу, затіяли між собою сварку. На ганку ошатної хати, з котрого вигнали розкуркуленого хазяїна і в якій розташовувалася созівська контора, – переступав з ноги на ногу уповноважений Свирид Близнюк. Сухорлявий і блідий, мов білгородська крейда, він благально звертався до біснуватих забіяк, погладжуючи кобуру з наганом.
– Що ви робите, люди добрі? Та хоч один із вас прочитав Нагорну Проповідь Ісуса Христа?
-Слова ці могли й розсмішити присутніх на подвір’ї, коли б насправді не були такими сумними й недоречними на пошерхлих Свиридових губах. Адже всі знали, що Близнюк першим у слободі виліз по сходах на церкву і щось там зробив, аби скинути згори на грішу землю стопудовий дзвін. Той самий, який у святкові ранки скликав селян до Божого Храму на покаяння, а хуртовинні зимові ночі мелодійним звучанням наводив на вірний лях заблукалих у степовому безгомінні подорожніх.
… Гаврило показав рукою праворуч, до подвір’їв, що маячили крізь туман, мов би опущені в каламутну воду. Я зиркнув у той бік і побачив юрбу людей. Хоча був явний ризик запізнитися на заняття, ми попростували туди. Скупчення жінок уздовж тину було схоже на своєрідний базар. Але зійшлися вони сюди не ради того, щоб продати або купити якийсь товар. Ні, в руках у них похитувались вила, замашні дрени, прилаштовані подібно козацьким списів коси, загострене кілля і навіть рогачі. Подекуди за жіночими спинами понахилялися широкоплечі постаті чоловіків із погано прихованими прутами, камінням у лантухах, а може й сокирами під полою.
На купі хмизу, ніби на якійсь чудернацькій трибуні стояла в розстебнутій свитці проста селянка…
– Наших чоловіків і батьків заарештували за те, що нібито опираються, не йдуть у колгосп. А вони ж – годувальники своїх родин. Хто буде виховувати дітей, коли їх відвезуть до Сибіру? Мій батько воював у громадянську війну зі своїми ж братами по віросповіданню. Сьогодні він томиться у міліцейському підвалі за агітацію проти насильної колективізації. Потерпає лихо за наклепницьким доносом. Моїх сусідів так звані ударники-активісти вигнали з рідної хати лише за одну «провину»: вони були заможніші від них. Пожирачів людських доль поїсть їх же заздрість. Давайте ж зараз дружно вирушимо до місця ув’язнення тих, хто сидить ні за що, і зажадаємо звільнити всіх до одного.
…Люди заметушилися й загули, мовби на спасівському ярмарку… Натовп рвонувся вперед і… відразу ж осікся, застиг, наче кінокадр на екрані, коли в кінобудці щось лаштують.
Ми з товаришем відбігли в бік. Прямо на зборисько людей летів кінний загін міліції. Вершники з шаблями наголо розсипалися навколо юрби й вочевидь задумали оточити її. Але в ту ж мить у кіннотників градом полетіло паліччя й каміння. Одного міліціонера зачепив у спину загострений кілок. Від болю він захитався й ледве не вивалився із сідла. В іншого спала з голови на сніг шапка… Ще трохи погарцювавши на конях, міліція подалася на свою базу. Озброєний жіночий корпус з домішкою «бойовиків» чоловічої статі, задоволено заревівши від першої перемоги над противником, метнувся услід за вершниками.
…Вулицю біля райміліції загатили люди. Як виявилося згодом, вони зійшлися сюди з усіх кутків селища. За міліцейськими ворітьми та парканом через гучномовець наказували збориську розі йти. Йому відповіли з вулиці, теж у рупор, що нікого тут не залишиться, як тільки будуть випущені з підвалів усі незаконно арештовані бунтарі проти свавільного заганяння селян у колгоспи.
Переговори закінчилися тим, що міліція відкрила з свого подвір’я попереджувальну стрільбу. Натовп почав розбігатися. Скоро від «бабського бунту» не лишилося й сліду… Настала тиша й спокій. Лише окремі із сміливіших виглядали крізь щілини в огорожі. Дві чи три доби селище лихоманило щось схоже на комендантське становище. Кінні роз’їзди зупиняли міліції зупиняли й перевіряли кожного, на їх погляд, підозрілого. Почалися нові арешти. Забрали під варту жінку-агітатора. Вона була досить освіченою дочкою царського каторжанина. На її пролетарське походження слідчі органи подивились крізь пальці. За злісним доносом арештували нашу сусідку Марину Іванівну Колодку. В той день вона просиділа біля хворої дитини, а її звинуватили в участі у заколоті. З віддаленого заслання Марина Іванівна повернулася через багато років. Більше сина їй не судилося побачити. Він пішов, як говориться, в люди і безслідно згубився, як покинута серед моря тріска».
Про ці події в Краснопіллі розповідає їх учасниця, колгоспниця-активістка тих часів Грищенко (дівоче прізвище Проскуріна:
«З перших часів колективізації мене мене направили в село Веселу. Там я проводила серед селян агітмасову роботу по залученню селян до колективу. Це була нелегка справа: куркулі виступали відкрито.
Згодом я таку ж роботу проводила в селі Виднівці. Крім того, в цьому селі довелось організовувати роботу по збору посівного матеріалу разом з комуністом села Івахнівка Гурою. Затим з комсомольцями з Михайлівського заводу вогнетривів Никипеловим і Галушкою з села Земляного ми вели агітаційну роботу серед селян у Славгороді, Верхній Сироватці.
Працювати було важко ще й через те, що в 1926-30-х роках скрізь голодували, голодували й ми – активісти. Щоправда, для командировочних видавали пайок: один кілограм хамси, але, звичайно, цей пайок був мізерний. Все останнє, роз’яснювали нам, знайдеться на місці. От ми й кріпилися. Шукали. Вели агітроботу.
Перед жіночим святом – днем 8 березня – мене разом з іншими викликали у Краснопілля на нараду для інструктажу по проведенні цього свята на місцях.
Нарада жінок-активісток проводилася в приміщенні поряд з будинком, який займала міліція.
Секретарем міліції тоді був Р. П. Сіробаба, а його дружина очолювала жіночу організацію райкому. Вона й проводила з нами цю нападу, коли в самий розпал дебатів до нас зайшов Сіробаба й сказав:
– Товариші! Вибачайте, я повинен перервати вашу нараду. На Успенському прорив: куркулі підбурюють селян, щоб забирали назад свій реманент. Головні бунтарі – це жінки.
Вулиці були заповнені людом. Наближався вечір. Ми нічого не могли вдіяти.
У вечері у Краснопільському сільбуді були скликані збори. Сільбуд знаходився в приміщенні через дорогу навпроти двоповерхового будинку, в якому тепер знаходиться профтехучилище по вул.. Вокзальній №32. На цих зборах вирішили розпочати розкуркулення наступного дня.
От якраз другого дня, коли деяких з тих, що розкуркулювали, позвозили в центр Краснопілля, почався бунт. На церковній дзвіниці вдарили на сполох.
Я прийшла до райвиконкому, котрий займав те приміщення, де тепер районна бібліотека для дорослих (вул.. Лермонтова, 7). Там мені та ще одному активістові було дане завдання їхати в Грязне.
З райвиконкому нам виходити було нелегко. Вулиці навколо були заповнені народом. Натовп заповнив усю площу в центрі Краснопілля. Кінна міліція намагалася вгамувати натовп, але марно. Мене, коли пробиралася натовпом, хтось дістав між плечі.
Міліціонери тіснили ланцюгом, взявшись за руки, стримували натовп біля сільради. А в натовпі роздавався крик, лемент:
– Рвіть папери, ламайте столи!
– Бий комуністів! – ревли ворожі горлянки.
Декотрі були озброєні киями, вилами. Перед натовпом вийшов веселий молодик і, підморгуючи молодицям, щось жартівливо перемовився з ними. Деякі жінки відмахувались, а потім, не втримавшись, реготали і ховались в натовпі.
То був працівник міліції Задорін. З Сум прибули військові, але до сутички не дійшло, і натовп розійшовся.
Незабаром із Грязного по нас прибули коні, запряжені у виїзні сани. Військові пропустили нас і ми поїхали до Грязного, куди прибули вчасно: секретар партосередку Соловйов проводив мітинг.
– Ось і Проскурінами з товаришами. А ми вже поминки правимо, – пожартував він.
І ми приступили до справи.»
Між тим, як свідчать міліцейські архіви, не все так благополучно було в Краснопіллі. Так, у серпні 1929 року пострілом через вікно із обріза був убитий голова Краснопільського комнезаму. Злочин носив явно політичний характер терору і для розслідування його була створена оперативна група із залученням міліціонерів з Сум.
У вбивстві був запідозрений Іваненко, мешканець Краснопілля, із куркульського «гнізда». Іваненко відразу був заарештований, та слідство просувалось туго:речові докази, показання свідків на допиті були надто слабкі, малопереконливі, можливості науково-технічні експертизи в той час були надто скромні, примітивні, мало підкріпляли наявні докази. Іваненко ж категорично відкидав причетність до вбивства. Проте це не завадило Сумському окружному суду засудити Іваненка до вищої міри покарання і вирок був виконаний.
У серпні 1930 року за розпорядженням зверху в селах проводився масовий обшук з метою вилучення у населення зброї. Причиною цього заходу були масові селянські виступи та індивідуальні акти опору. Але навіть не маючи ніякої зброї селяни продовжували чинити опір проведенню насильницької колективізації. За деякими підрахунками, у 1930 році в Україні кількість учасників селянських повстань перевищила 40 000.
Банда куркульського ватажка Рибалки на Міській горі (на шляху, що веде з Краснопілля до Угроїд, в лісі під Ромашовим) вбила продовольчого комісара Самарича, волосного комісара Шерстюка. Було вбито краснопільських активістів: Савченка Філімона Митрофановича, Шаповала Максима Івановича, живцем був спалений дільничний інспектор міліції Кнуренко Антон Іванович.
Отже, бандитизм в краснопільських селах за того часу було явищем політичного характеру. Це своєрідна форма боротьби селянства, незадоволеного політичною владою, яку вона проводила на селі.
Бандитський терор продовжувався і в 1933 році. Того року пострілом з обріза в Краснопіллі був убитий голова колгоспу ім. Шевченка Гнат Михайлович Рудика.Загинув і міліціонер Задорін, якого згадували вище. Загинув при операції по затриманню бандита Антона Уманського в Покровці.
В країні на той час для закупки промислового обладнання та інших нагальних потреб необхідна була валюта. Одержати її можна було лише в обмін на хліб.
Так ось, взявши курс на індустріалізацію, сталінське керівництво для промислового оснащення намагалося одержати валюту в обмін на вилучений у селян хліб. Воно продовжувало триматися цього «курсу», не дивлячись на різке падіння цін на зерно через кризу в світовій економіці. Вивіз хліба за кордон все збільшувався.
В цьому багато допомогли також «торгзіни» (торгівля з іноземцями). Була така крамниця і в Краснопіллі. Вона мала назву «Лавка торгзіна». Ще тільки насувався голод, а вже пізньої осені 1932 року ця лавка працювала. Через голів сільських рад було оповіщено, що селяни можуть обмінювати золоті й срібні речі на продукти харчування. Тут самі продавці «оцінювали» сережки, обручки, ложки та виделки, інші речі й міняли на 1-2 фунти зерна. Це виглядало, як знущання з доведеного до відчаю колгоспника.
Отже, філіал «Торгзіну» був у Краснопіллі, хоч жодного іноземця тут не було й близько. Чого тільки не було в тому магазині – очі розбігалися. Але все продавалося за золото, дорогоцінні прикраси. Хочеш жити – плати золотом. Немає золота – помирай з голоду.
Обдурювали неймовірно: відносили золоті сережки за 2,5 фунти пшона. Практично майже з кожного двору відносили перстні й золоті сережки, що дорівнювало 1,5-2 грамам чистого золота. Невідомо, чи те золото перепадало державі, чи залишалося у здирника Краснопільського «торгзіну».
Не хочеться вірити, але з’являється велика підозра, що Сталін і його оточення у процесі штучного голоду на Україні ставили собі за мету вилучити золото у голодуючого люду.
Л. ДІДОРЕНКО.