Шляx дo пepeмoги E В A К У A Ц I Я
Згадує Пустовойт Людмила Борисівна
Жили ми в цукровому заводі села Терни Сумської області. Я якраз закінчила 9 клас, а тут війна … Завод евакуювали в Середню Азію, а нас, дітей, жінок і старих, стали вивозити пізніше. Посадили на вози, дали на всіх одного чоловіка – інваліда в провідники і відправили на Суджу наздоганяти завод. У кожній родині по 3-4 дитини. Дощі, дороги розмило і розвезло, колеса возів грузнуть в багнюці. Провідник вже в перший день видихався витягувати підводи на щільний грунт. Там і зараз такі ж дороги, як у фільмі про Ковпака показують. Розпитали ми про обхідні польові шляхи, порослі травою, і по них доїхали до села Угроїди.
Шість підвід поїхали вперед, а ми стали на ремонт. На той час у нас уже застудилися і захворіли донька секретаря парторганізації і батько бухгалтера заводу. Там ми їх і поховали. Після такої непередбаченої затримки поспішили наздоганяти своїх. Тільки виїхали до лісу, вибігає назустріч солдатів, махає руками, велить зупинитися і повертатися назад: у Суджі висадився німецький десант.
Повернулися ми в радгосп. Нас розселили по порожніх домівках місцевих біженців. Наш будинок на самій околиці. Тут нас і застали німці. Нікого з біженців вони не чіпали. Знали, що нічого у нас немає. Заглянуть хату і йдуть далі. Щоб прогодувати мене з сестрою, мама ходила по селах на обмін. За зиму поміняла на картоплю і крупу всі наші речі, які ми взяли з дому. Але їжі не вистачало. Нас не покидало відчуття голоду.
Фронт пішов далі, а з ним і німецькі частини. Двадцятого лютого пішла я в ліс по дрова, аж раптом вискакує солдатів в білому маскхалаті. Міцний такий, рум’яний від морозу.
– Німці далеко? – Запитує пошепки.
– Немає у нас німців, – отвечаю.- Пішли давно. Стоять в Краснопіллі.
Махнув він рукою, відразу ліс і ожив. Потім я дізналася, що це бійці Сибірської дивізії заходили в радгосп. Через день приходять до нас і просять маму:
– Мамаша, скоро 23 лютого, наше свято. Приготуй нам пельмені.
– Та я б з радістю, тільки в мене крім проса і картоплі нічого немає.
– Ми тобі все принесемо, а твої дівчата допоможуть.
– Знаєте, хлопці, не вмію я ваші пельмені робити, – каже, – я вам краще наших українських вареників приготую.
На тому й порішили. Принесли вони і борошно, і м’ясо. Для бійців- визволителів ми готували з радістю. Голова від запаху їжі обертом йде, але чужого ми не чіпаємо. А хлопці в подяку запросили нас за стіл. Уявіть собі, скільки ми такоїй їжі не їдали!
Навесні почали садити город. Виділили нам місце на просяному полі, а картоплі самим на їжу не вистачає. Обрізали з картоплі шкурки з паростками і посадили.
Незабаром стали нас, дівчат і жінок, виводити на роботи. Стали ми рити бліндажі, окопи, капоніри. Ідуть дощі, холодно. За ніч окоп наповнюється водою. Ми вичерпуємо її відрами, стоячи у воді, потім поглиблюємо його. За час сну одяг та взуття так і залишаються мокрими. Стали дівчата скаржитися командиру, а він у відповідь:
-Ви тільки поки черпаєте мокнете, а солдати в мокрих окопах всю ніч мерзнуть.
За колодами для накату ходили ми в ліс. Впрягатися в сани я і три діда, і тягнемо по бруду. Діди дерева пиляють, я з ними сучки обпилюю, на сани завдаю, тягнучи на місце. Там діди розпилюють колоди на дошки. Дошками укриваємо бліндажі та капоніри. Зверху насипаємо землю і маскуємо гілками і землею. Одного разу накат провалився і переламав руки дівчині, яка працювала всередині капоніра.
Дорога, по якій ми йшли на роботи, пролягала через мінне поле. Ми про це не знали. Просто йшли ланцюжком: попереду солдат і замикає солдат. Земля мокра, важка, слизька. У мене нога і поїхала.
– Стоять Ні з місця! – кричить солдат.- Дівчина, не рухайся, зараз я тебе звільню!
– Від кого мене звільняти? -думаю.
Ще б два сантиметри, і я б зачепила міну.
У наших капонірах вже були заховані легкі літаки дівочої авіації. Вони вилітають вночі бомбити передні окопи ворога, несучи під крилами всього по дві бомби. Підійде командир до входу у капоніри, посвітить всередину ліхтариком і виїжджає на світ з-під землі літак.
Дівчатам категорично заборонялися денні польоти. Німці їх так і звали «нічними відьмами». Відчайдушні були дівчата. Одна з них, Іра, аж надто лиха була, всупереч забороні вилетіла вдень дражнити «месери». У німецького літака швидкість більше. Він і підстрелив Ірин літак. Смілива була дівчина, гарна. У сусідній частині служив її наречений. Сильно побивався по дівчині.
Перед боями на Курській дузі вивезли нас в село Бобрава Боровського району біля річки Псел.
Люди там одягалися дуже дивно. Рубахи у них були до підлоги. Домоткані, з пишними рукавами. Такі ж домоткані спідниці, пофарбовані в чорний колір. Спереду гладкі, ззаду плісировані. Спереду на шию надягав фартух, весь розшитий строкатими маленькими шматочками тканини. Голову щільно пов’язували червоною хусткою, а на нього пов’язана біла косинка.
Двори були маленькими. Дахи будинків криті соломою, підлоги в будинках глиняні. У дворі хлів і сарай. Гній з хліва розсипали по двору.
Лягли ми спати, а вночі прокинулися від того, що все тіло як вогнем пекло. Запалила мама лучину, глядь, а ми всі блохами обліплені. Вискочили у двір, познімали з себе сорочки, давай трусити і обчищати. Вранці все село обговорювало, що приїхали якісь божевільні, ночами голі бігають.
З ранку ми нарвали трави від бліх, вишкребли підлоги, і засипали травою.
Яких тільки випадків не відбувалося на моїх очах!
У Бірках ми рівняли дорогу на станцію Обоянь. За річкою стояла частина з «катюшами». Це трималося від нас в секреті, а по дворах ходили люди НКВД, перевіряли приїжджих. По дорозі повз нас регулярно проходив взвод солдатів на тренування з кидання пляшок із запальною сумішшю.
Йде взвод, у солдатів збоку прив’язані пляшки. Попереду крокує молодий командир і в такт ходьби шомполом поплескує себе по халяві чобота. Випадково шомпол розбиває пляшку. Солдати кидаються в розсипну, зривають з себе одяг і топчуть в пилу палаючі на ній бризки, а від командира через 15-20 хвилин залишається один недогарок. Ось така, вона, запальна суміш!
Ми будуємо міст через Псел. Під’їхала машина. З неї вийшов майор, перевіряє якість робіт. Ось він наближається, моя подруга Нюся відкидає лопату і кидається йому назустріч. Це її чоловік, від якого давно не було звісток.
– Нюся, Рідна, я знайшов вас! Тільки забрати зараз не зможу, не на часі. Зате знаю, що ви живі і де вас шукати потім.
Восени сорок третього ми повернулися в радгосп. Пішли дивитися на нашу картоплю і засмутилися: все заросло просом. Вирішили, що доведеться знову всю зиму голодувати. Покликали сусіда інваліда, щоб допоміг скосити. Пов’язали в снопи. Мама випадково розгледіла в стерні сушені гілочки бадилля.
– Неси лопату, спробувати потрібно.
-Мама, ну що тут може бути, – з досадою відповідаю, але лопату несу з дому. Копнули, а там картопля, та така велика, що ми й не бачили ніколи.
Зібрали врожай, обмолотили просо, мішок занесли в будинок. А в полі мишей розвелося видимо- невидимо. Вранці прокидаємося, по всій підлозі просо розсипано. Миші дірки в мішку прогризли. Зібрали ми розсипане просо і мама мішок під дах підвісила. Щоб врятуватися від мишей розклали ми уздовж стін чоботи і стали ночами ганяти мишей. Миші в чоботи ховаються, як в нори, а ми їх ловимо і в окропі топимо.
У мене запалились промерзлі і побити стернею ікри ніг. Розпухли, як колоди, і загноїлися Знайшлися «добрі люди», дражнять: «Що дівка, нагуляла заразу з німцями!». А мені прикро, та й боляче дуже навіть стояти. Пошила мені мама тапочки на мотузяній підошві. Побачила їх медсестра з найближчого госпіталю і попросила маму перешити їй комір на гімнастерці та дівчатам погони. З січня 1943 в армії ввели нову форму одягу: погони замість петлиць і коміри стійки, а екіпірувати армію не встигали. Молоденьким дівчатам дуже хотілося похизуватися в формі нового зразка. Мама все зробила. Дівчина в подяку попросила професора з госпіталю допомогти мені. Якраз в армії стали застосовувати стрептоцид. Ці примочки мене і врятували.
Взимку 1943 року ми повернулися додому у Терни на цукровий завод. Скільки подій пам’ятаю, та хіба все розкажеш?
Коротка довідка.
Пустовойт Людмила Борисівна 1924 року народження.
Посвідчення ветерана війни -учасника війни 1941-1945рр.
Вдова померлого учасника бойових дій
Ветеран праці
НАГОРОДЖЕНА
Медалі «За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні 1941-1945рр.»
«Захиснику вітчизни»
«60 років Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941-1945рр.
«65 років Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941-1945рр.»
“Ветеран праці”
Має безліч грамот і заохочень за працю.
Я записала спогади дуже хорошої і доброї людину. Так її характеризують ті, хто з нею знайомий. Віднесла роботу редактору газети Віталію Івановичу.
-Тут Немає нічого примітного, так прожили воєнні роки мільйони людей. Я не буду друкувати.- сказав він. А я про себе подумала, що він правий, так прожили МІЛЬЙОНИ радянських людей. У холоді і голоді вони робили все, що могли для перемоги.
Елеонора Сідак
15.08.2013г.