Слобожанщина на початку часів

Практично єдиною вагомою причиною утворення незаселеного «дикого поля», на думку істориків та іменитих краєзнавців, є постійна татарська експансія цих земель. Мовляв, якнайменше – кожного року, кримські татари великими силами приходили на землі майбутньої Слобідщини, грабували і винищували все, що бачило око. Що ж, давайте подивимось хроніку самих татарських нападів на російсько-українське порубіжжя за цікаве нам в рамках цього нарису сторіччя 1550-1650-х років (3). Причому, напади татар на Росію Ногайським шляхом у Казансько-Московському напрямку нас зараз не переймають, – на (чи через) західну Слобожанщину татари йшли Муравським та Бакаєвим шляхами. 1560-й рік – три тисячі татар з мірзою Дивеєм під Рильськом. 1567-й рік – три тисячі татар на Сіверських землях. 1607-й рік – ногаї бували на сіверських землях, кількість їх не вказується. 1614-й рік – взимку татари “воювали” Курськ та Рильськ, кількість ворогів не вказана. 1631-й рік – ординці нападали на поселення в Бєлгородській та Курській місцевостях загонами по декілька сотень вершників… Ось так. За сто років – менше десятка більш-менш суттєвих нападів. Десятиріччями кримські татари організовано не приходили на Псел чи Ворсклу. Та основна маса країн світу того часу пережили більше справжніх війн за ці 100 років, ніж Слобожанщина – нападів татарських загонів, численність вояків в яких сягала б бодай кількох сотень! Крім того, не завжди татари підходили до Путивля, Курська чи Рильська саме Бакаєвим шляхом – часто вони завертали туди з півночі, відбиті від підмосковних укріплених міст. Туди, справді, підходили значно частіше і набагато більшими силами. Уже в цей час татари були настільки слабкі, що не бралися за осаду острогів-фортець, тільки грабували передмістя. Так, за сто років (1550-1650рр) не відмічено жодного факту спроби татар напасти на остроги з метою захвату (4). Багато численні ж згадки про «безперервні наскоки татар на українні землі» в імперській та радянській історіографії теж не безпідставні, та тільки з однією маленькою поправкою – так, татари мало не кожного року бували на наших землях, та це були невеликі загони численністю в десятки, а іноді й одиниці татарських розбійників. Заглибившись недалеко в населені краї, вони хутко грабували хутір чи невелике село, вбивали перешкоджаючих грабунку мешканців та підпалювали, замітаючи сліди, їх житло. І якнайшвидше тікали назад до степу. Навіть зовсім невеликий загін козаків чи московських стрільців, а то й заздалегідь попередженого місцевого населення, досить впевнено відбивав такі напади. Скажімо, часті згадки про козака, який оре ріллю при зброї, – чи виходили б в поле озброєні хлібороби, знаючи, що їм не відбитися? Татари нерідко й ціле літо знаходились на безкрайніх просторах «дикого поля», та не з метою грабунку. Південні степи сонце випалювало так, що багатотисячним табунам коней не вистачало кормів, добре зрошені ж слобожанські землі весело зеленіли до глибокої осені. Кочівники приганяли табуни на береги Псла та Ворскли, випасали коней все літо, а на зиму знову поверталися до Криму. В деяких місцях залишалися і на зимівлю, облаштовуючи невеликі поселення – Білопілля та Охтирка якраз знаходяться на місці таких юрт. Татари-скотарі просто вимушені були жити більш-менш мирно з місцевим населенням, доки не були ним повністю витіснені. Так, на території сучасної Самотоївки збереглося два татарських топоніма – яр Баксар та вулиця Майдан. Цікаво, як би ці назви могли перейти до українців, якщо б вони не пересікалися тут з татарами? Таким чином, кримські татари наприкінці XVI-го – на початку XVII-го століття хоча й спричиняли незручності українським переселенцям з Наддніпрянщини, та не такого вже й великого масштабу, як про це прийнято було галасувати в імперській, радянській, та й сучасній «визнано-коректній» історіографії. Татари не переслідували будь-якої державної мети у вигляді захвату земель, встановлення кордонів, заснування містечок, підпорядкування під свій вплив місцевого населення. Татари-розбійники нападали невеликими загонами на поселення українців з метою грабунку, татари-скотарі випасали тут свої табуни. Вже на початку XVII-го століття татари на території майбутньої південно-східної Сумщини з’являлися досить рідко, остерігаючись вільного козацтва, яке, практично, стало місцевим населенням, та про це – далі. 

З татарами дещо розібралися, тепер про іншу сторону – московців. Звичайно ж, підпорядкування багатих земель «дикого поля» входило в сферу зацікавлень Московського царства, яке постійно стверджувало, що це і так є давнє надбання російської держави. З середини XVI-го століття на «дикому полі» діє постійна сторожова служба. Кожного року, з ранньої весни і до пізньої осені, в «дике поле» виставлялися російські сторожі – спостережні пункти, на яких знаходилось двоє-шестеро служилих людей. Одночасно в степ направлялися роз’їзди – невеликі кінські загони по 10-20 патрульних стрільців. Згадки про ці сторожі та роз’їзди, маршрути руху та інші подробиці успішно переписуються з книги в книгу, тому не будемо на них детально зупинятися. В останнє десятиріччя XVI-го століття в міжріччі Псла та Оскола виникли міста Бєлгород, Оскол, Валуйки, які спішно зводили «боярські діти», закріплюючи свої успіхи освоєння нових земель. Та цей поспіх викликаний був не скільки спробою закріпитися на «дикому полі», обороняючись від татар, скільки зіткненням з силою більш загрозливою, ніж ослабілі кочівники…
Козацтво. Звичайно ж, просто неможливо навіть припустити, щоб вільний, сміливий люд не зазіхнув на величезні багатющі простори практично нічийного «дикого поля». Спочатку невеликими, а то й поодинокими розвідками, а потім і все більшим гуртом «черкаси» прибували на землі майбутньої Слобожанщини. Полювали в лісах на вгодованого звіра, рибалили в її повноводних річках, відбирали мед у диких бджіл, варили дьоготь, селітру, сіль. На гарному чорноземі не гріх і хліб посіяти, і хутір поставити, переправивши сюди свою сім’ю. Ось вона, мрія кожного хазяйновитого козака, як співається у пісні – «…і ставок, і млинок, ще й вишневенький садок…» І ніяких панів, ляхів, податків. Татари, як вже говорилося, іноді наскакували, – все ж більш транзитом, та й переселенцю зовсім же не обов’язково жити прямо поблизу їхньої сакми. «Не кричи, бо шлях близько» – народна мудрість. А от з московцями було гірше, адже, ті ж путивльці, не тільки патрулювали лісами, а й бортничали, рибалили, полювали тут з давніх часів. Зрозуміло, що нові постояльці на цих землях були їм зовсім недоречні. Так і зіштовхнулись дві хвилі колонізаторів – московці та «черкаси». Перші ніяк не погоджувались ділитися, козакам же, розбійникам «за статусом», вказівки путивльців були пустою маячнею. Вони перестрівали роз’їзди, громили сторожі, «чморили» московців – відбирали зброю, харчі та, після добрячих стусанів, відпускали з Богом. Часто й не відпускали… Отже, спочатку козаки-розбійники на слобідських землях мало чим відрізнялися від тих же татар – в їх діях переважав простий грабунок. Перші свідчення про напади «черкас» на російські землі датуються літом 1563-го року, коли каневські козаки набігли на околиці Чернігова та Новгород-Сіверського. Особливо ж сюди хлинув люд після 1569-го року, коли придніпровські та волинські землі Великого Князівства Литовського ввійшли до складу Польського королівства. Запис від 1571-го року: “…на Коломаки приходят черкасы каневские да сторожей громят…”  Такі акти розбою становляться звичною справою, кількість прибульців все зростає. Наприклад, загін з 400 козаків навесні 1585-го року вдерся в Путивльский та Новгород-Сіверський повіти, розграбував ряд російських сіл, “…перебив и переранив жителей и бортников.” Ближче ж до кінця XVI-го століття спостерігаються і спроби українського населення осісти на російських землях: “…а из Канева, из Черкас, из Переяславля ваши люди приходят в Путивльский, и в Рыльский, и в Новгород-Северский уезды, безпристани воинским обычаем, станичников и бортников побивают, и в рыбных ловлях рыбу ловят, и станы ставят…” – одна з рядових скарг московських урядовців до польської влади 1585-го року. Московці, зрозуміло, чинили опір. Поодинокі сутички швидко переросли майже в повноцінні бойові дії, козацькі загони проникали в Росію все глибше і все більшими силами. Скажімо, загін під командуванням Дениса Семпського вдерся до Брянського повіту, черкаські та каневські козаки громили станичників під Новосилем (5). В 1587-му році російське село Чаплицю у Путивльському повіті розорили 40 каневських «черкас» на чолі з отаманами Петром Ворчуном і Терехом Шелудивим, вони ж знищили станицю Афанасія Панютина, що сторожувала нижче Путивля, потім ціле літо “…всех громили и грабили и многих на поле не пропущают… государевым людям задоры чинят” (6). У квітні 1590-го року козацькі загони Семпського, Борана та Гусака прийшли під Воронеж, який вночі спалили “…и многие убытки починили” (7).  Відповідно, не топталися на місці і «боярські діти». Наприклад, влітку 1598-го бєлгородський загін К.Мясного розгромив у полі «разбойников-черкашенок» отамана Ліпинського. Таким чином, у другій половині XVI-го століття, як поодинокі переселенці, так і цілі козацько-розбійницькі загони активно освоювали нові землі. Причому, як і у татар, якоїсь державницької мети вільний люд не мав, а даремно – за це дорого довелося поплатитися у майбутньому. Переселенців приваблювали свіжі угіддя, розбійників – грабунок. Розбійництво ж не має національності – в гуртах грабіжників були не тільки запорожці, а й татари, поляки, литовці – та хто завгодно. Факти грабунку хуторів близьких по духу українських переселенців «черкасами» знайти досить важко – вони поодинокі. Адже ці ж хутори, в разі необхідності, могли дати козаку харчі, притулок, ставали опорними пунктами новим переселенцям, якими часто були родичі самих розбійників. Козаки намагались захищати «своїх» по духу українців, приганяли їм захоплену худобу, ділилися або ж мінялися здобиччю з хуторянами.

br>Москві нічого не залишалося, як посилювати свої позиції у цьому регіоні. Будувалися нові остроги, та бажаючих у них служити було замало. Звичайно, було дуже спокусливо найняти на службу в свої містечка… самих козаків! Справді – адже вони добре знають стратегію і тактику «лицарів поля», сміливі, сильні, відчайдушні. Та й самі нападаючі, знаючи, що в цьому містечку служать «свої», можливо б, обходили його стороною. Серед «черкас» теж все більше знаходилось охочих до стабільності, а не до непереривних наскоків та ночівлі під відкритим небом. Перша згадка про «черкас», які подалися на службу до московців, датується 1588-м роком, коли 25 козаків під командуванням Агея Мартинова прибули до Путивля. З цього часу і самих «черкас» прийнято було ділити на два класи – «черкаси служилі», які наймалися на службу до московців, та «черкаси воровські», які продовжували розбійничати. Тепер і на пошуки та знищення розбійницьких ватаг «воровських черкас» російські воєводи тяжіли посилати загони «черкас служилих». Станом на 1594-й рік у Путивлі на службі було 50 «служилих черкас» отамана Якова Лисого, які, у вигляді путивльського роз’їзду, боролися з «черкасами воровськими». Їх дорога простиралася вниз по Пслу, де вони настигли, розбили та обезброїли “нижче Княжиг гір” загони «воровських» отаманів Луки Карнауха, Берчуна, Калоші (8). Під 1600-м роком згадується вперше і про «черкашенина» Якова Філіпова, який служив у Бєлгороді.
«Черкас» охоче приймали на службу, хоча, в достатній мірі, їм не довіряли. Козак – він завжди козак і буде там, де йому краще. Тільки щось не так – наступного ранку вже не шукай його в московському містечку – був «служилим», став знову «воровським». Будучи на службі в москалів, «черкаси» намагалися не видавати своїх колишніх знайомих-розбійників та не воювати зі своїми же братами-українцями. При зустрічі десь у лісі, поза очима воєводи, роз’їзджалися по-мирному, не проливши крові. Адже назавтра, можливо, знову доведеться повернутися туди, звідки прийшов. Відповідно, розбійницькі ватаги знову залюбки приймали назад «своїх», які не були «мічені» за часів служби, як справжні вороги. Крім того, козак, який побував у московців, мав корисну інформацію про розташування сторож, засад чи «погано лежачого» добра. Сама ж російська сторожова служба кінця XVI-го століття ставила за мету попереджувати та давати відсіч не стільки татарським наскокам, стільки таким же, та от «черкаським». По мірі заселення земель пропорційно росла й кількість конфліктів на них. Так, 10-го липня 1592-го року Москва надіслала полякам “Список обидным делам”, де просила вплинути на «черкас», бо “…такие задоры и кровопролитье учинилось, чево николи в премирные лета не бывало”. Та «черкаські» набіги продовжувались. Якщо розбійницькі загони татар намагалися обходити не тільки укріплені містечка, а й більш сильні слободи, в основному грабували хутори та передмістя, то «черкаси» ж зухвало нападали на будь-які московські поселення, намагаючись забрати майно, зброю, коней. Більш того, – з кінця XVI-го століття не тільки нападали, а й намагались все частіше оселитись на землях Путивльського та Новгород-Сіверського повітів. Про більш південні території взагалі нічого і говорити – вони були практично під повним контролем українців. Отже, російсько-українські стосунки на порубіжжі кінця XVI-го століття не можна було назвати теплими. Московці, намагаючись просунути кордони свого царства на південь, зіштовхнулись тут з «черкасами», які вже не тільки нападали, а й осідали на Ворсклі, Пслі, Сеймі. Щоб уникнути збройних конфліктів, Російським властям нічого не залишалось, як дозволити переселенцям-«черкасам» осідати на території Московської держави, але при умові зміни підданства та виконання тих же обов’язків, що і у «боярських дітей», тобто несення сторожової прикордонної служби, хуторянам – сплата податків у казну. Волелюбних людей такі умови не влаштовували і вони чинили значний опір.
Найбільшого ж напруження козацько-московські відносини досягли в період “смутного времени” – двох перших десятиліть XVII-го століття. Так, станом на листопад 1604-го року в армії Лжедмитрія Першого було 2 тисячі козаків, до яких вже на території сучасної Сумщини приєдналися ще не менше 5 тисяч «черкас» (9). Знову таки, ось ці 5 тисяч, – звідки вони взялися б на лоні пустельного чи виключно промосковського «дикого поля»? Та й без Лжедмитрія… У 1612-му році «черкасами» був майже повністю захоплений Курськ, а загін лубенського урядника князя Семена Лика погромив і випалив Бєлгород, більше сотні жителів якого взяли в полон. Після цього московці відновили Бєлгород на новому місці – на лівому березі річки Сіверський Донець. Ситуація стала такою загрозливою, що у червні 1613-го року питання про боротьбу з «черкасами» було винесене на Земський собор. У результаті, влітку 1613-го року московці відбили Путивль у литовців, а у 1615-му загін путивльців під керівництвом Ю.Беззубцова захопив, на той час, литовські міста Хорол і Миргород. У відповідь «черкаси» у 1616-му спалили Оскол, а з 5-го по 15-те січня 1617-го року 12-ти тисячний загін Юрія Вишневецького захопив майже весь Путивль, також 5 тисяч «черкас» чергового разу намагалися взяти Воронеж. Чим не повноцінна війна…
Справи ж гетьмана Петра Конашевича Сагайдачного взагалі заслуговують окремої уваги. Як добре відомо, у середині червня 1618-го року Сагайдачний закінчив збирати 20-ти тисячне військо і розпочав похід вглиб Московської держави. Протягом кількох тижнів українці захопили Путивль, Рильськ, Курськ, Лівни, Єлець (10). Від Путивля, брати в облогу який давно не наважувалися татари, козаки практично не залишили теплого місця. Вцілів тільки Молченський Різдва Пресвятої Богородиці монастир, заснований на початку XVII-го століття. В свою чергу, сам монастир залишився не зруйнованим дякуючи чудотворному образу Молченської Богородиці, який потрапив до Путивля разом з ченцями, що втекли з Києво-Печерської лаври після взяття Києва монголами у 1240-му році. Згадується, що Сагайдачний підійшов до стін монастиря, ворота якого були відкриті. Разом з товаришами спішились, зайшли до головного храму, приложилися до ікони, після чого мовчки повернулися до коней і козацьке військо покинуло Путивль. Точніше – те, що від нього залишилось. 

Ліворуч – Петро Конашевич Сагайдачний (1570-1622). Праворуч – самотоївські школярі прикладаються до образу Молченської Богородиці (2011р).

В районі Серпухова запорожці зустрілися з московським військом Дмитра Пожарського. Проте російські ратники за першої сутички з козаками розбіглися. Потому проти запорожців виступив новий воєвода Г. Волконський. Він намагався перешкодити гетьманові переправитися через Оку поблизу Коломни. Однак Сагайдачний швидко оминув місто і перейшов Оку вище, здолавши при цьому московський опір. Вирушивши Коширським шляхом, запорожці вже 17-го вересня були в Бронницях поблизу Донського монастиря. Московці спробували розгромити Сагайдачного, виславши проти нього військо на чолі з Василем Бутурліним. Однак український полководець несподівано атакував московські полки на марші й ущент розбив їх. Після цього Сагайдачний перейшов до Тушина, де 20-го вересня з’єднався з польським царевичем Владиславом, який з початку літа чекав підкріплення для нападу на Москву. Тим часом окремі загони козаків захопили міста Ярославль (окрім центральної частини), Переяславль, Романів, Каширу і Касимів. У вересні 1618-го року українські і польські війська під проводом гетьманів Петра Сагайдачного і Яна Ходкевича обложили Москву. Військо Сагайдачного стояло перед Арбатськими ворітьми Земляного валу і готувалося до штурму. Але, після переговорів, було укладене Деулінське перемир’я. Військо Сагайдачного повернулось в Україну. Таким чином, протягом трьох місяців козаки подолали понад 1200 км, громлячи все на своєму шляху.
Останній час багато аматорів, зацікавлених історією козацтва, пояснюють такі швидкі та блискучі перемоги запорожців наявності в їх рядах так званих козаків-характерників. Подейкують, що в Січі був окремий кіш, де утримувались тільки характерники – козаки з надприродними даними, – воїни на зразок кращих ченців Шаоліня. Перед боєм вони оголялися до пояса, заряджаючись енергією природи. Могли ходити по воді, виплутуватись з пут, гіпнотизувати ворога на відстані, навіть обертатися в тварин. Два-три характерники наголову розбивали тисячне військо, їх не брали ні шаблі, ні кулі. Ховали характерників лицем вниз і забивали в серце осиновий кілок. Цікаво, що характерники були язичниками, а не християнами, як всі пересічні козаки. Стверджують, що і деякі з гетьманів також були характерниками, в тому числі Сагайдачний. Але якраз тут щось не збігається – якби Сагайдачний був характерником, то він, по-перше, не прикладався б до ікони і, по-друге, його б не вразила отруєна стріла, від чого гетьман і помер.

Отже, завдяки руйнівному походу Сагайдачного російська оборонна система була суттєво зломлена. Хлинули маси переселенців. Сприяло українському розселенню і постійне бандитування в районі Курська, Рильська, Путивля, Бєлгорода козацьких загонів отаманів Насіки, Кулаковського, Родкевича, Старинського. Також у 1607-1617-х роках практично не вилазив з цього регіону загін «черкас» полковника Мишка Дорошенка. Знову таки, звісно, що розбійницькі загони кримських татар, по такому розкладу, боялися тут і носа показати…
 «Сагайдачний шлях» – так увійшов в історію Слобожанщини напрямок, яким Петро Конашевич, за ним – його послідовники, вели свої козацькі загони до окраїн Московської держави. Від Дніпра він йшов вододілом річок Псел та Ворскла і практично співпадав з татарською сакмою – Бакаєвим шляхом, по якому кримські татари приходили на «українні» землі. Так от, – якраз в нашій місцевості, південніше Самотоївки-Краснопілля, – місцезнаходження цього шляху можна визначити з точністю до десятка метрів. По-перше, в цій місцевості притоки річок близько підходять одна до одної, ландшафт порізаний дуже глибокими та незручними для вершників яругами, між якими може бути тільки однозначний проїзд. По-друге, народна пам’ять зберегла два надійних орієнтира – «дуб Сагайдачного» та хутір Сагайдачний, та й на сам «Сагайдачний шлях» вкаже будь-який «грамотний» місцевий дідусь. «Дуб Сагайдачного» ріс поблизу Малого Бобрика, точніше – в кінці яру, на якому стоїть це село. Якраз в цьому місці «Сагайдачний шлях» повертає з півдня на схід, щоб обминути долину на той час досить повноводної та дуже заболоченої річки Сироватки з притоками. Нагадаю, що в старі часи люди відправлялись в далеку дорогу, орієнтуючись по зірках та згідно власно створених замальовок, або ж з провідником. Опорними «точками» таких маршрутів, зазвичай, були річки, яри, криниці та великі поодинокі дерева. Іншими словами, коли козаки під’їжджали сюди, орієнтувались на місцевості, і побачивши розлогий дуб, розуміли, що тепер треба повертати на схід. Цей дуб місцеве населення також називало «горілим», бо в нього влучила блискавка і він згорів, а потім взагалі розсипався. В середині ж XX-го століття, говорять, дуб був навіть огороджений і, як пам’ятник природи, охоронявся державою, поблизу нього була криничка. Хутір Сагайдачний же до наших часів також не зберігся, та його добре позначено на трьохверстівці 1866-го року. Знаходився він на тому місці, де «Сагайдачний шлях», дібравшись витоку Сироватки, знову повертав на північ, до Росії.  До речі, по «Сагайдачному шляху» й зараз проходить дорога на півдні Краснопільщини, частково – грунтова, частково – з твердим покриттям.

12-го жовтня 1621-го року російський цар на Земському Соборі плакався боярам “…люди учали в их государеву землю вступаться, и слободы ставить, и села, и деревни, и леса, и воды в их госодуревой земле осваивать, и остроги, и слободы ставить, и селитру в Путивльском уезде в семидесяти местах варят, и будники золу жгут и рыбу ловят, и зверь всякий бьют, и их государевых людей побивают” (11). Це слова голови російської держави. Якщо взяти мапу Путивльщини і позначити на ній 70 хуторів – «живого місця» не залишиться. Виходить, що, на початку XVII-го століття, козацьких поселень у Путивльському повіті було чи не більше, ніж у росіян! І це на території, яка офіційно належить Москві. Що ж тоді говорити про більш південніші, «нічийні» землі «дикого поля» сучасних Сумського, Краснопільського та інших районів! Продовжувались напади «черкас» не тільки на сторожі та поселення московців, а й на купців чи, навіть, послів. Так, 1624-го року 700 козаків на Молочних водах і 800 – поблизу міста Тор, чатували на російського та татарського послів, які їхали на взаємну зустріч. 6-го травня 1627-го року «черкаси» переслідували Валуйських станичників Федора Корякіна, в цьому ж році «черкаські» розбійники пограбували Святогорський монастир.
 І зовсім вже повноцінною війною між московцями та козаками стали часи Смоленської війни 1632-34-го років, коли запорожці виступали на боці Польщі. На її початку «черкасам» не вдалося знову взяти Путивль та Новгород-Сіверський, а от Рильськ з повітом та Валуйки вони розорили добряче, після чого загін Якова Остяніна, в червні 1633-го року, взявся штурмувати Бєлгород, а 26-го серпня – Курськ. Росіяни завчасно були готові до цих нападів і успішно їх відбили. 16-го квітня 1634-го року 12-ти тисячний загін гетьмана Ілляша Чорного знову безуспішно штурмував Курськ. На початку червня 1634-го року 7-ми тисячний загін полковників Остряніна, Пирського та Ловерка, Сагайдачним шляхом підійшов до Бєлгорода і, переправившись через Сіверський Донець, випалив його весь, крім центральної, найбільш укріпленої частини. У відповідь московці двічі, 10-го січня та 23-го липня 1633-го, приходили під Ромни, 27-го вересня – під Миргород, намагаючись їх спалити, розорили також Батурин і Борзну. 17-го грудня 1633-го року з Путивля вийшов загін під командуванням Володимира Черепова, який вирізав 25 «черкаських» сіл у Путивльському повіті (12). Таким чином, під час Смоленської війни російсько-українське порубіжжя стало ареною широко масштабних бойових дій. Після підписання мирної угоди, розуміючи, що такі події можуть повторитися, Москва приймає рішення про будівництво в цій місцевості своєї нової «китайської стіни» – «Белгородской засечной черты». Подивіться ж, що пишуть про «черту» в рядовій історичній літературі – одні дифірамби про «захист від татар». Які там татари… В цій бойні вони якщо і з’являлися, то у вигляді найманців на боці Польщі з Україною. Російська сторожова служба була відновлена, але «черкаські» напади не припинялися, складалося враження, що «засечная черта» для них прозора. Архівні матеріали за 1640-48-й роки майорять безкінечними свідченнями про розгул «воровських черкас» далеко на схід від Бєлгорода. Отже, протягом 1634-48-го років основним завданням російської сторожової служби на цій «ділянці фронту» було виявлення загонів «воровських черкас» та захист від них.
 Після закінчення бойових дій Смоленської війни, чимало «черкас», облюбувавши чарівні місця на берегах місцевих річок, залишились тут жити. Так на південному сході Сумщини з’явилася значна кількість населених пунктів. Зокрема, Боровенька, Будилка, Великий Вистороп, Жовтневе (Миколаївка-Вировська), Камиші, Карпилівка, Луциківка, Нові Вирки, Олешня, Чупахівка були засновані саме в 30-х роках XVII-го століття, причому, це дані з дуже політизованого джерела (13). Ба навіть ці сто разів доведені дані деякі історики намагаються не помічати і, позичаючи в сірка очі, продовжують вторити «… до 1650-го року тут ніхто не жив» і баста. Коли ж починається розповідь про заснування Самотоївки (точніше, перших хуторів Лопандівка і Бабичівка, які стали її вулицями) у 1625-му році, то це доводить «каноніческіх» краєзнавців мало не до припадків. Хоча зовсім недалеко, та ще й південніше (так би мовити, – ближче до татар, майже прямо на Муравському шляху) село Пожня було засноване у 1628-му. І про це не люблять згадувати, бо дуже вже вибивається за рамки стандартного кліше.
На території сучасної Сумщини «Белгородская засечная черта» проходила по лінії Краснопілля-Вольне-Охтирка – острог-фортець, зведених близько 1640-го року. Стіна заслонів, протягнута з північного сходу на південний захід, була покликана перешкоджати проникненню, з одного боку – українців далі на південний схід, з другого – татар з півдня вглиб Московської держави. Як бачимо, ця «черта» зовсім не перекривала і тепер навіть направляла татар на Бакаєвий шлях – туди, де вже досить непогано розселилися «черкаси» – мовляв, нехай захищаються і нас захищають. «Черкас», яких брали на службу до укріплених містечок, поселяли в слободах поблизу – тримати «чужих своїх» в самих острогах недовірливо сторонились. Так, вже в 1642-му році були козаки-самотоївці, що служили в Краснопіллі. Цікаво, що 12-го червня 1638-го року три тисячі «черкас» з сім’ями під проводом Якова Остряніна – того самого, який зовсім недавно штурмував Бєлгород, прийшли в це місто проситися на службу. І їх розселили, прийняли!  Як там кажуть – «мафію перемогти неможливо, її можна тільки очолити» – мабуть, приблизно таким же принципом керувались і російські воєводи. Інакше б ця строката ватага з непередбачуваною поведінкою ще довго телесувалася в окрузі, створюючи неприємності «боярським дітям». Отже, з будівництвом оборонної лінії українські переселенці тепер отримували і військовий захист, і «робочі місця», і збут результатам своєї господарської діяльності. Кількість бажаючих поселитися на Слобожанщині знову виросла.

В цей час і з’являється новий вид «козацького бізнесу» – осадчий. Найбільш досвідчені з «воровських черкас», держачи ніс по вітру, знайшли на хвилі переселень зиск стати поважними та вагомими постатями тогочасного суспільства. Спроба впасти на коліна перед воєводою, щоб напроситися на службу, могла привести до четвертування – якщо отаман «засвітився» раніше, як «воровський» ватажок. Мотання і далі по лісах рано чи пізно теж могло закінчитись тим же, та й старість не за горами… А що, якщо з’їздити до Наддніпрянщини, загітувати «черкас» на переселення і, на зразок того ж Остряніна, привести до воєводи гурт нових російських підданих? Після юридичного розмежування земель 1647-го року, коли, фактично, Слобожанщина стала частиною російської держави, Москва з задоволенням приймала українських переселенців, розселяла їх за власним розсудом, надавала податкові пільги та іншу допомогу. Як правило, якщо прибували козацькі загони, то ними «прикривали» частину порубіжжя в найбільш вірогідному для прориву оборонної лінії татарами місце. Наприклад, на початку 1652-го року козацькому загону Івана Дзиковського було запропоновано поселитися в степах на південь від Воронежу, ватаги ж простих селян-міщан-хуторян поселяли на землях басейнів Псла та Ворскли. Осадчий же – ватажок, під приводом якого нові переселенці доберуться до нових місць, ще в дорозі набирає поваги серед пересічних колонізаторів і, прибувши на Слобожанщину, стає старостою чи іншою вагомою фігурою, що керує цією громадою. На одній з таких яскравих постатей зараз і зупинимось.

Гарасим Шустіков, мешканець села Старого під Низами (зараз – село Червоне Сумського району). Колись втік з польського полону, в пошуках вільного життя потрапив на береги Псла. Добре обізнаний з шляхами, набирає гурт переселенців поблизу Ставищ на Київщині. Прибувши знову на Слобідщину, кланяється грамотою до царя з проханням отримати підданство та добре місце для поселення. Скоріш за все, прізвище «Шустіков» десь було замаране у «воровські» часи, бо в грамотах, замість справжньої фамілії, називається батьковим іменем – «Кіндратович» (але таке ім’я московці не сприймуть – в тогочасному суспільстві закінчення «-ич» може мати тільки знать), «Кондратенко» (вже краще), та, на російський лад, це буде «Кондратьєв». Продовження історії добре відоме, наприклад (14) і не є темою цієї розповіді… Останніми ж подіями розглянутого в нарисі сторічного козацько-московського протистояння була Конотопська битва та утворення Слобідських козацьких полків. Після цього «изменники-черкасы», підкріплені татарами, хоча й робили спроби щось змінити (набивші оскомину описи подій 1663-го, 1668-го, 1669-го років), та на загальний стан справ це вже практично ніяк не вплинуло. За свої «воровские дела» та недалекоглядність Гетьманщини у питаннях державної політики на території «дикого поля» слобідські козаки наступні 100 років жорстоко розплатяться потом і кров’ю.

Ми ж підсумуємо. Отже, оговтавшись від монголо-татарського іга та інших негараздів, Московське царство наприкінці XVI-го століття береться за розширення своїх кордонів на південь. Одночасно й на Україні виникають передумови для освоєння просторів «дикого поля», де й зіштовхуються дві хвилі колонізаторів – козацтво та московці. «Черкаси» зацікавлені тільки у вільному, неконтрольованому будь-якою державою житті, московці ж будують майбутню імперію. Між українськими переселенцями та «боярськими дітьми» виникають постійні суперечки, які, часом, переростають в повноцінні військові дії. В результаті подій українці заселяють простори Слобожанщини до самого Воронежу на сході, російська ж сторона юридично закріпляє цю територію за своєю державою. Активне знайомство зі Слобідщиною українцями було розпочате не після Переяславської Ради, а набагато – майже на 100 років, раніше. Таким чином, на південному сході сучасної Сумщини багато населених пунктів були засновані у першій половині XVII-го століття. Точна ж дата заснування цих слобод та хуторів невідома й до сьогоднішніх днів по двох причинах. Перша причина – відсутність або недостатність писемної фіксації часу утворення «несанкціонованих» поселень як з української, так і з російської сторони за «нічийністю» та складністю контролю за територією «дикого поля». Друга причина – тотальна цензура, заборона на дослідження великого пласту матеріалів РДАДА, які, паралельно з хронологією мирного життя, ховають багато численні свідчення сторічного кривавого козацько-московського протистояння в боротьбі за освоєння та заселення земель Слобожанщини. В противагу застарілій теоремі «населені пункти Слобожанщини були засновані не раніше середини XVII-го століття» пора винести нову та прогресивну – «населені пункти Слобожанщини, точна дата заснування яких поки що не відома, засновані до 1647-го року, тобто до юридичного відмежування цієї території Московському царству і початку письмової фіксації російською стороною подій, які відбувалися на його ново-долучених землях».

О.Десятниченко (С) січень 2012

(1) Д.И.Багалей. “Очерки из русской истории. Том 2. Несколько слов о характере колонизации южной степной окраины Московского государства”. Харьков, 1913.
(2) А.И.Папков. “Порубежье российского царства и украинских земель Речи Посполитой (конец XVI – первая половина XVIIвека)”. Белгород, 2004.
3) В.В.Каргалов. “Свержение монголо-татарского ига”. Москва, 1973.
(4) С.А.Ищенко. «Война и военное дело у крымских татар». Ростов-на-Дону, 1989.
5) РДАДА, Ф.79, Оп.1, Кн.20, Л.194
6) РДАДА, Ф.79, Оп.1, Кн.18, Л.457
 (7) РДАДА, Ф.389, Оп.1, Кн. 594
8) РДАДА, Ф.141, Оп.1, Кн.2, Л.17
(9) Р.Г.Скрынников. «История Российская». Москва, 1997.
10) «Повесть об осаде города Михайлова гетьманом Сагайдачным в 1618г». Киевская старина,12-1885.
11) СГГД. Том 3. Стор. 228
12) «Акты Московского Государства». Том 1, Справа 547, Стор.519
13) «Історія міст і сіл Української РСР. Сумська область»
 (14) О.Корнієнко. «Сумський слобідський козацький полк 1659-1765рр». Київ, 2008.

Джерело:http://desalex.ru.gg/-_-%26%231055%3B%26%231086%3B%26%231095%3B%26%231072%3B%26%231090%3B%26%231086%3B%26%231082%3B.htm