ВИЗВOЛEННЯ КPACНOПIЛЬЩИНИ. 11. Ocтaннi бoї нa Кpacнoпiльщинi
ВИЗВОЛЕННЯ КРАСНОПІЛЬЩИНИ. 11. Останні бої на Краснопільщині
Сьогодні, коли до пам’ятників радянським воїнам і меморіальних стел лягають квіти, коли до цих місць приходять люди, щоб вшанувати пам’ять полеглих у боях, почути спогади тих, хто брав участь у визволенні Краснопільщини від німецько-фашистських загарбників, вдячні нащадки поіменно згадують усіх, хто боронив рідну землю від ворога. А тим, хто був учасником чи свідком тих серпневих боїв 1943 року, пригадуються картини воєнних баталій по визволенню Краснопільщини.
Жорстокі й тяжкі бої вели підрозділи й частини 232-ї стрілецької дивізії після прориву переднього краю оборони противника в глибині її, особливо під Великим Бобриком. Вночі радянські воїни через Самотоївку вступили в район Думівки, де зав язався кровопролитний бій. Протягом двох днів точилася битва за це невелике село. Ворог оборонявся вперто й люто. Бійці наступаючої піхоти з боєм брали кожен метр землі. В бою в районі Грязнянського радгоспу здійснив свій ратний подвиг командир дивізіону «катюш» гвардії капітан Синенков Дмитро Маркович з 18-ї гвардійської мінометної бригади. Як відомо, під час переслідування противника коли обидві сторони безупинно рухаються, суцільної лінії фронту не буває. Користуючись цим, біля двохсот гітлерівців просочилися в гайок, поблизу якого зайняв вогневі позиції дивізіон Синенкова.
– Фашисти справа! – крикнув він.
Зрозуміло, що «катюші» не могли залишити свої позиції, бо ось-ось повинна була прозвучати команда «Вогонь!» Обслуга зайняла оборону. Гітлерівці вирішили захопити реактивні установки й перейшли в атаку. Люто застрочили «шмайсери». Розгорівся бій. Із спостережного пункту, розташованого на відстані одного кілометра від вогневих позицій, Синенков, правильно оцінивши обстановку, з трьома розвідниками кинувся на допомогу вогневикам. Автоматні черги з тилу викликали замішання серед фашистів. На допомогу гвардійцям заспішив стрілецький взвод, який рухався до переднього краю.
Загальними зусиллями бійці відтіснили гітлерівців і реактивні установки були врятовані. В розпалі бою ніхто не помітив, як, прикинувшись убитим, фашистський унтер-офіцер полосонув короткою чергою по Синенкову, прошивши його тіло. Одна з куль вп’ялася нижче потилиці. – Добивайте ворога, прохрипів він, втрачаючи свідомість. Як зазначає в своїх спогадах гвардії генерал-майор артилерії П.В. Колесніков, у нагородному листі на присвоєння капітану Синенкову Д. М. звання Героя Радянського Союзу згадано й цей епізод з бойового рахунку відважного капітана.
Далі наші війська рушили на Великий Бобрик і навальним наступом 10 серпня звільнили його, продовжуючи вести тяжкі бої на висотах, розташованих західніше цього населеного пункту. Гітлерівці намагалися повернутись у Великий Бобрик, де вони були змушені покинути в лісі склади боєприпасів, однак їм це не вдалося. Радянські воїни стіною стояли на підступах до села й успішно, одну за одною, відбивали атаки ворожої піхоти, ведучи з усіх видів зброї прицільний вогонь по укріплених точках. Над полем свистіли кулі, осколки мін і снарядів, високо в небо здіймалися фонтани здибленої землі і чорного їдкого диму.
З’явилися перші поранені, котрі чекали негайної допомоги. І серед цього пекла бою бійці побачили чорняву дівчину – гордість дивізії – Ірину Неумивахіну з санітарною сумкою через плече. Хоч, здавалося, не можна було й голови підняти, щоб не нарватися на ворожу кулю, вона спокійно підповзала до поранених, робила перев язку й переносила в укриття. Всього з цього бою медсестра полку Ірина Неумивахіна винесла і надала першу допомогу більш ніж семидесятьом воїнам. За це командування представило її до найвищої урядової нагороди – ордена Леніна. До цього у хороброї дівчини з далекого Алтаю уже була не одна нагорода. І серед них – орден Червоного Прапора.
Тяжкі бої точилися за висоту 199,7 між Великим Бобриком і Верхньою Сироваткою. Тринадцятого серпня 1943 року тут безстрашно атакували ворога воїни 564-го стрілецького полку. Гітлерівці чинили шалений опір. Хапаючись за найменшу природну перешкоду, вони підтягували свіжі сили, переходили в контратаки.
Взвод стрілецької роти, у складі якої воював уродженець с. Красна Яруга Бєлгородської області Іван Григорович Вдовитченко, опинився в дуже скрутному становищі. Ворог наступав з переважаючою силою. Рідшали солдатські ряди. Замовкли гармати. Кінчалися патрони. Міцна, згуртована жменька бійців вирішила не відступати ні на крок. У бій за висоту 199,7 пішла в атаку фашистська піхота в супроводі танків. Сили були нерівні. Вдовитченко, завчасно обв’язаний гранатами, кинувся під ворожий танк. Повітря струснув вибух. Сталева потвора здригнулась, заскреготала гусеницею й зупинилася, охоплена полумям. Цього фашисти не чекали. В їхньому стані зчинилася панічна колотнеча. Наші бійці поливали ворога шквальним вогнем. На взятій висоті залишились десятки знищених гітлерівців і три танки. За здійснений подвиг І. Г. Вдовитченкові посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу.
На 6 серпня війська 40-ї армії вели напружені бої з ворогом під Пушкарним, Мезенівкою, проявляючи відвагу, мужність й масовий героїзм.
Відважно діяв у бою комсорг батальйону ст. лейтенант Степанов. Коли загинув командир роти, він прийняв на себе командування, і рота першою ввірвалася в село Пушкарне. Вночі батальйон повів наступ на Славгород, в бою загинув командир батальйону. Тоді Степанов прийняв на себе командування батальйоном і повів його в атаку на дубовий лісок, в якому засіли фашисти. Натиск був такий великий, що німці в паніці втекли, покинувши танк і дві автомашини з боєприпасами.
Згадує учасник визволення села Мезенівка В. Колбинцев: «У моїй пам’яті не меркнуть події, які розгорталися на краснопільській землі в 1943 році. Наш підрозділ вибивав фашистів з Мезенівки. Ось вперед вирвалася наша «тридцять четвірка». Її появи не чекав ворог. Частина гітлерівців відразу підняла руки вгору, здавшись у полон, інші відступили. Ми зайняли їхні окопи. Німці не поспішали переходити в контратаку, чекаючи підкріплення. Чекали підкріплення й ми.
Пам’ятаю, в цей час до нас прибігла дівчина. їй було близько 18 років, вона все поправляла волосся, яке було заплетене в коси й перев’язане стрічкою.
– Хлопці, – сказала дівчина, – гоніть фашистів. Погляньте, скільки лиха вони нам натворили.
До болю в серці слухали ми її розповідь і, як могли, заспокоювали.
– А де ж твоя хата? – питаємо.
– Моя хата он догорає, – тільки й мовила дівчина.
Чекати далі не можна було. І ми вирішили без підкріплення далі гнати фашистів з села. Мужньо йшли в атаку мої побратими Василь Тюрин, який пізніше на Дніпрі став Героєм Радянського Союзу, Павло Брага, Василь Балин, Лупек, Парфенов, Голдін та інші.
Коли стих бій, до нас знову завітала та дівчина. Вже не сама, а з подругами. Дівчата принесли нам свіжого молока”.
Хоробро бився з ворогом під Мезенівкою сержант Волох Анатолій Олександрович. Його підрозділ на бронеавтомашинах на шосе Краснопілля – Мезенівка зустрів колону з 300 гітлерівців. Хоч противник і переважав кількістю, радянські воїни сміливо відкрили вогонь. Фашисти не чекали такої атаки. Сержант Волох особисто знищив 37 фашистів. Тоді ж, будучи в розвідці, захопив німецького офіцера. Цей епізод записаний у нагородному листі Героя Радянського Союзу сержанта Волоха А. О. Цього звання він був удостоєний посмертно.
Славно воювала на нашій краснопільській землі санінструктор 835 стрілецького полку Щербаченко Марія Захарівна, яка згодом на Дніпрі стала Героєм Радянського Союзу.
Юна санітарка Валентина Шестакова за два дні бою винесла з того пекла 70 поранених разом із зброєю. Під час роботи на перев язочному пункті її було смертельно поранено в голову. Вона так і залишилась сидіти, тримаючи в руках бинт, яким перев язувала пораненого.
Далі, коли зав’язався бій за Славгород, в дію був уведений 10-й танковий корпус, в першому ешелоні якого пішли 183-я і 186-а танкові бригади.
Атака танкістів була стрімкою, вже в першій половині дня оборона противника втратила свою стійкість. Але ворог ще відбивався, особливо вперто чинив опір на опорних пунктах. Танкові бригади першого ешелону спочатку не зав’язували бою, а використовуючи рельєф місцевості і прикриваючись частиною своїх сил, обходили ці опорні пункти, прямуючи до Славгорода. Гітлерівці перетворили Славгород в сильний вузол опору. Щоб зламати його, командир корпусу генерал-майор В. М. Алексеєв увів у бій 178-у танкову і 11-у мотострілецьку бригади. Вони вдарили в обхід Славгорода з півдня і тим відволікли на себе значну частину ворожих сил, що обороняли село із сходу й півночі. Цим скористалися 183-а і 186-а бригади і нанесли удар.
Бій продовжувався весь день. Комсорг взводу Соколов рухався вперед разом з іншими бійцями. Раптом із-за гаю за Славгородом появилися німецькі танки. Наша піхота залягла. Німецькі танки пішли на піхоту. Соколов повів вогонь по танку. Німецький танк, виявивши сміливця, розвернувся і пішов на окоп Соколова, гусеницями прогладив його, але червоноармійця, котрий заліг на дні окопу, не торкнувся. Тільки-но танк пройшов через окоп, Соколов піднявся і відкрив вогонь по кормовій частині танку. Німецькі танкісти запримітили, що вогнева точка ожила. Танк розвернувся і став розлючено гладити окоп, в якому був Соколов, завалив його землею, розгортаючи грунт навколо. Соколов залишився живий і як тільки німецький танк пройшов, знову піднявся і влучним пострілом підбив танк. Будучи пораненим, він не полишив поля бою.
В бою за Славгород відзначився також ст. лейтенант С. В. Гришин. Його рота першою увірвалася на вогневі позиції мінометної батареї противника, зім яла її і з ходу знищила декілька протитанкових гармат з обслугою. Прибувши на підмогу танкова рота Шухляєва, розгромила штаб полку.
Наприкінці дня 7-го серпня Славгород було очищено від ворога. Протягом ночі корпус здійснив перегрупування і вдосвіта 8-го серпня був готовий продовжувати бойові дії. У цей час під Славгород прибув командуючий 40-ю армією К. С. Москаленко. Ось як про це пише в книзі «По зову Родины» командир 178-ї танкової бригади полковник М. К. Шапошников:
«Ранком 8-го серпня 178-а бригада в повній боєготовності стояла в батальйонних колонах в невеличкій діброві за 2-3 кілометри від Славгорода. Я з своїм танком і невідлучним «віллісом» знаходився трохи попереду батальйонів, вичікуючи, поки 186-а вийде вперед і відірветься на потрібну дистанцію. В цей час наводчик мого танка доповів:
– Товаришу полковник, з боку Славгорода до нас їде два «вілліса». «Вілліси» різко загальмували в декількох метрах від мого танка. Я попрямував до передньої машини і, підійшовши майже впритул, побачив командуючого 40-ю армією генерал-лейтенанта К. С. Москаленка. Підійшовши до командарма на статутну дистанцію, я доповів, яке завдання виконує 178- а танкова бригада. Москаленко різким рухом скинув з плечей плащ-палатку, вийшов з машини й сказав:
– Перед тобою противник втікає, а ти тут стоїш!
– Бригада знаходиться тут за наказом командира корпусу, – доповів я.
– Корпус підпорядкований мені, – твердо сказав він. – Наказую: на максимальній швидкості вперед? До кінця дня з ходу оволодіти Тростянцем і перерізати залізницю. Вперед!
Танкісти покинули Краснопільщину. В районі Виднівкй противник зосередив крупні сили і контратакував наші частини. Йому вдалося потіснити радянських воїнів. Обслуга гармати старшого сержанта Жукова Івана Федоровича прикривала підступи до однієї з висот. Німці вирішили на чім би то не стало знищити сміливців артилеристів 868-го артполку.
Після неодноразових спроб противникові вдалося оточити гарматну обслугу Жукова. Але артилеристи стояли насмерть. Зі словами. «Помремо, але не здамося!» Іван Жуков став біля гармати. Зав’язався жорстокий бій. В обслузі появились поранені. Командир гармати влучними пострілами знищив один танк і в упор розстріляв ворожих, автоматників. Відважні радянські воїни утримали висоту до підходу своїх стрілецьких підрозділів. В цьому бою Іван Жуков був поранений, але поле бою не покинув. Тільки після того, як ворог був відкинутий на вихідні позиції, командира гармати відправили в госпіталь.
За відвагу і вміле керівництво гарматною обслугою в умовах ворожого оточення і проявлений при цьому героїзм ст. сержанту Жукову Івану Федоровичу присвоєно звання Героя Радянського Союзу.
Треба окремо розповісти про жорстокі бої на правому фланзі 40-ї армії, на самому кордоні Краснопільського і Тростянецького районів в районі населених пунктів Гапонівка і Братський. Там створилась небезпечна ситуація і командир 10-го танкового корпусу спрямував туди від Тростянця 178-му танкову бригаду.
Мужність і сміливість в боях за ці населені пункти проявив командир танкового взводу лейтенант Фролов Михайло Павлович.
9 серпня після артилерійської підготовки батальйон ворожої піхоти при підтримці танків пішов у контратаку. Місцевість була бугристою і погано проглядалася. Тоді лейтенант Фролов зійшов на одну з висот і звідти визначив напрям руху ворожих машин. Після цього він вивів свій взвод на фланг німецьким танкам і зненацька відкрив по них вогонь. Від першого ж залпу загорілося два «Тигри» і самоходка. Рішучі дії лейтенанта дозволили танковій роті успішно відбити контратаку ворога. Коли був поранений командир роти, Фролов прийняв командування на себе і довів бій до переможного кінця. Було знищено 10 ворожих танків, 4 гармати, 8 автомашин і більше 80-ти солдат і офіцерів. Фролову було присвоєно звання Героя Радянського Союзу.
Мужньо в боях за ці населені пункти проявили себе артилеристи 868 винищувально-протитанкового артилерійського полку. 12 -13-го серпня воїни під командуванням ст. лейтенанта Морозова Івана Івановича в бою з переважаючими силами противника подавили 6 вогневих точок, знищили протитанкову гармату і в упор розстріляли контратакуючу піхоту ворога. В цій битві Морозов І. І. був двічі поранений, але не покинув поле бою, продовжував керувати взводом. За мужність і стійкість в боях на Курській дузі і в ході наступу на Охтирському напрямку Морозову присвоєно звання Героя Радянського Союзу.
Це були останні бої підрозділів і частин Радянської армії визволенню Краснопільщини.
Л. ДІДОРЕНКО