ВИЗВOЛEННЯ КPACНOПIЛЬЩИНИ. 2. ЦE БУВ ТIЛЬКИ ПOЧAТOК

2. Це був тільки початок.

53440450.jpg

 

Корінний перелом у ході Великої Вітчизняної війни внесла Сталінградська битва. Дощенту переломивши ворожі війська на Волзі, Червона Армія в січні-лютому 1943 року розгорнула широкий наступ. Війска Воронізького фронту у складі 38-ої армії під командуванням генерал-лейтенанта Н. Є. Чибісова та 40-вої армії під командуванням генерал-лейтенанта К. С. Москаленка, переслідуючи розбитого ворога, наближалися до нашого краю.

Особливо швидко просувалася 40-ва армія. Виконуючи вказівки штабу армії, дивізії не встрявали в бої за окремі опорні пункти, а блокували їх, прямуючи головними силами на захід. Знищенням блокованих гарнізонів ворога займалися другі ешелони. Таким чином, 22-23 лютого 1943р. була звільнена частина населених пунктів Краснопільщини: Краснопілля, Покровка, Новодмитрівка, Рясне, Пушкарне, Славгород, Порозок. Дивізії просувалися далі на Боромлю, Тростянець, до р. Псел.

58992698.jpg

Командуючий фронтом, генерал армії М. Ф. Ватутін дав високу оцінку бойовим діям армії. Наступаючі ж війська 38-ої армії зустрічали впертий опір. Виконуючи наказ фронту, наприкінці лютого армія досягла рубежа Пльохово і мала подальше завдання, навально розвиваючи наступ у напрямку Миропілля-Суми, ліквідувати утворений тоді розрив з 40-вою армією.

Події далі для обох армій були дещо драматичними. Ось як про це розповідає К. С. Москаленко в своїй книзі

65700781.jpg

«На південно-західному напрямі» 23 лютого була одержана директива сприяти 38-мій армії в оволодінні м. Суджа ударом із району Суми через Хотінь із заходу. Смуга наступу 40-вої армії рішенням командуючого фронтом була значно розширена. Слід пояснити, чому в директиві фронту містилася вимога завдати удару з району Сум на Суджу. Напередодні було одержано повідомлення про те, що це місто, котре виявилося в смузі наступу 38-ої армії, визволене. Я, звичайно, зрадів і, тим більше, що було недалеко – вирішив поїхати до Сум.

Але вже в Боромлі з’ясувалося, що Суми перебувають у руках противника. Я відразу ж поставив до відома про це по телефону начальника оперативного відділу штабу фронту полковника Д. А. Федорова і з подивом почув:
– Нічого, до вечора місто все одно буде взяте…

При такій самовпевненості начальника оперативного відділу не дивно, що він, як потім з ясувалося, вирішив “дещо попередити події”, й донесення про визволення м. Суми було того ж дня передане в Москву, і Радінформбюро повідомило про це. На основі цих помилкових даних командуючий фронтом прийняв і рішення стосовно удару силами 40-вої армії “із району Суми через Хотінь на Суджу”, викладене в його директиві від 23 лютого.

Наприкінці дня з’ясувалося, що м. Суми нами не взяте. Полковник Д. А. Федоров був усунений з посади. Однак це не допомогло справі. Командуючий фронтом намагався виправити прикру помилку. І ось, враховуючи, що 38-ма армія дещо відстала, а відповідальність за забезпечення стику з нею однаково вже укладено на 40-ву, то нам у ніч на 24 лютого і було наказано оволодіти м. Суми.

Найбільш жорстокими були бої за Суджу і особливо Миропілля. 3-го березня ворог був вибитий з Миропілля, яке 232- ій стрілецькій дивізії генерал-майора І. І. Улітіна довелося штурмувати п’ять днів. Особливо успішно діяв стрілецький полк І. Ф. Ісаєва.

Чимало часу минуло відтоді, як воїни Червоної Армії знову вступили на землю Краснопільщини, звільняючи її від німецько-фашистських загарбників, але дорогі імена визволителів живуть у пам яті людській.

Згадує С. Дроздов, учасник тих запеклих боїв:

“У сорок третьому мені довелось звільняти Миропілля від фашистських загарбників. Пам’ятаю початок того страшного бою, який зав язався на світанку 28 лютого на околиці села. Ми з криками “ура” кинулися в атаку на позиції ворога. І раптом – вибух снаряда, червоне полум’я перед очима і забуття. Прийшов до пам’яті в госпіталі на третій день. А додому в Забужівку Бєловського району на Курщині надійшла похоронка: «Загинув при звільненні українського села Миропілля, похований у братській могилі». Та лікарі повернули мене до життя і я знову пішов на фронт. Вижив усім смертям на зло”.

Розповідає А. Шепеленко, учасник визволення Миропілля

“Уже в третій декаді лютого 1943 р. воїни Воронізького фронту, у складі якого довелося воювати і мені, вели жорстокі бої з ворогом поблизу кордонів України. Ми зупинилися на короткий перепочинок в російському селі Кіндратівці Курської області. Надвечір командирів полків нашої стрілецької дивізії викликали в штаб. Уточняли дальший хід наступальних операцій. Було вирішено розділити наш полк, яким командував і. М. Огньов, на дві групи. Нашим батальйонам був даний наказ вести наступ в миропільському напрямку, а звільнивши село, розвивати наступальні дії”.

41029831.jpg
І. М. Огньов

«Я добре пам ятаю, як вступали на землю Краснопільщини,- пише колишній командир 764 стрілецького полку І. М. Огньов, – то був кінець лютого 1943 року. Напередодні командир 232 стрілецької дивізії генерал-майор Улітін викликав до себе командирів полку. На закінчення свого виступу він сказав: «Перед нами українська земля. Хто перший ступить на неї? «Кожному з нас хотілося першому розпочати звільнення земель братньої республіки від фашистської окупації. І я був безмежно щасливий, що ця місія випала бійцям мого полку, який вів наступ на село Миропілля. Під їх натиском ворог відступав все далі на захід і ось розвідники доповіли: “Ми на українській землі. Фашистів вибито з хутора Зелений Гай. Відразу ж я прибув туди і повідомив у штаб дивізії, що воїни почали звільняти Україну, ведуть бій за великий населений пункт Миропілля. А на ранок другого дня, 3 березня, зломивши шалений опір противника, вони вступили в село”.

Продовжимо розповідь А. Шепеленка: “Готувалися ми до того вирішального бою всю ніч – виводили на вихідні позиції підрозділи, уточнювали взаємодію між ними, поповнювали боєприпаси. А на світанку, після артпідготовки, розгорівся запеклий бій. Фашисти, закріпившись на висотах, чинили відчайдушний опір. Нашій роті автоматників, якою командував капітан – сибіряк Володимир Денисов, довелося залягти у глибокому снігу, бо на відкритій місцевості просуватися вперед було неможливо, і тоді знову заговорили гармати. Над ворогом знялися стовпи чорного диму від розривів снарядів. Під грім артилерійської канонади ми піднялися в атаку і вибили ворога з невеличкого хутора Зелений Гай – першого на нашому шляху неселеного пункту на українській землі. Звідси до Миропілля вже рукою подати. Виднілися, мов на долоні, будиночки, а над багатьма з них- довгі язики полум’я. Серця наші обливалися кров’ю. Гітлерівці, одержавши підкріплення, зайняли оборону на околиці села. А щоб зламати її, потрібно було чекати резервів, переугрупуватися.

Вирішальний наступ відбувся лише наступного дня. Командування ввело в бій ще роту автоматників, підкріпило артилерію і фашисти не витримали. Залишивши багато спорядження, вони відступили на правий берег Псла. З березня підрозділи нашого полку вступили у Миропілля. З сльозами радощів на очах стрічали жителі своїх визволителів”.

Так, то були сльози невимовної радості. Ось як про це згадує жителька Миропілля А. Ладна: «Другу добу на східній околиці села точився бій. Строчили кулемети й автомати, в морозному повітрі лунко рвалися міни. То тут, то там спалахували заграви пожеж. На вулицях – ні душі, окрім фашистів у сіро-зелених шинелях. Люди причаїлися в льохах, навіть по воду до колодязя ніхто не виходив – кожного у цивільному одязі чекала куля. Усі жінки, старі й діти, – звертали погляди в той бік, звідки йшло до них визволення. Третього березневого ранку автоматні черги застрекотіли уже перед нашим будинком, в якому жила наша багатодітна сім я. А за хвилину важкий тупіт ніг почав віддалятися у напрямку до центру села. На якийсь час запанувала тиша. І раптом її струсонули два сильних вибухи – фашисти зірвали мости.

– Наші вступили! – вигукнула я і вибігла навулицю.

По ній, пригинаючись, від будинку до будинку перебігали радянські автоматники. Хоч ще свистіли в повітрі кулі, але люди так само, як і я, уже виходили з льохів, щоб хлібом-сіллю зустріти своїх визволителів. Запрошували до хати, частували, хто чим міг. І плакали від радості, не соромлячись своїх сліз, цілували мов рідних.

– Годі вам, – заспокоювали нас воїни, – тепер назавжди кінчились ваші муки.

І досі не стираються з пам яті ті перші хвилини визволення”.

А полк наступав далі. Підрозділи з ходу форсували Псел і розпочали наступ на Запсілля. Але на підступах до нього наткнулися на щільний кулеметно-автоматний вогонь фашистів. Били міномети й гармати. Тож підрозділам бійців довелося залягти на відкритій місцевості припсільських лугів. Йти вперед – значить кинути людей на вірну смерть. Вирішили йти в обхід з лівого флангу, щоб зберегти живу силу, не допускаючи втрат особового складу. Це було зроблено увечері. Під прикриттям сутінок рушили на Сінне і Осоївку. Вдарили з флангу. І гітлерівці не витримали, почали спішно відступати. Залишили Запсілля, Велику Рибицю, інші села.

Полк Огньова вів наступ далі, в напрямку міста Сум і 8-го березня був поблизу нього.

Отже, наприкінці лютого – на початку березня 1943 року північна територія була очищена від ворога військами 38-ї армії, а 40-ва армія не тільки визволила її південь, а й просунулась лівим флангом до Полтавщини.

Та обставини складалися критичними: фронт 40-ї армії розтягнувся на сотні кілометрів, розрив між арміями склав понад 50 км. резерви відставали, а ворог коцентрував значні сили для могутнього удару, загрожуючи нашим поріділим підрозділам.

А тому визволення Краснопільщини було тоді не остаточним. Це був тільки його початок. Попереду було ще півроку тяжких боїв.
Л. ДІДОРЕНКО

 

Поділитися цим:
Loading Likes...

Залишити відповідь

Увійти за допомогою: