A щo y пiдcyмкy?

Новітня Україна – як незалежна держава – відзначила своє 20-ліття. Не ювілей, але все-таки досить поважна «кругла» дата. Природно, що святкування очікувалися якимись особливими, «не такими, як завжди». Але очікування переважно не справдилися. Не відчувалося особливої урочистості, майже нечутно було і вдумливих та чесних розмов про прожиті 20 років, аналізу найпекучіших проблем і першорядних завдань, а на їх основі – тверезих планів на майбутнє.37477585.jpg

Спочатку ці рядки планувалися як невеличка добірка вражень власне від самих святкових заходів, від побаченого на вулицях столиці в День незалежності. Але, поки в уяві малювалася картина нинішнього «ювілейного» святкування, на особисто побачене все більше накладалися оцінки почутого і прочитаного в ЗМІ, все сильніше з’являлося бажання (і потреба) поглянути на це свято ширше, поговорити (хоча б поверхово) про підсумки минулого двадцятиліття. Адже 20 років – то не один сезон, і навіть не «славнозвісні» 5-річки. За два десятиліття логічно очікувати якихось суттєвих змін; і не просто змін, а якогось поступу вперед, прогресу (у кращому розумінні цього слова), а не регресу. Про всесторонній аналіз тут, звісно, не йтиметься – для цього у нас в країні ніби-то є спеціалізовані інститути та інституції, а от про те, що кидається в очі (принаймні на суб’єктивний погляд автора), згадати не завадить. Отже, ці записки будуть фактично продовженням матеріалу на нашому сайті «24 серпня, 1991. Особистий погляд» .

Звичайно ж, відчуття та емоції у дні 24.08.1991 та 24.08.2011 були суттєво різними. Якщо 24.08.1991 домінуючим почуттям були подив і здивування, то рівно через 20 років – відчуття незавершеності, відчуття тупцювання на місці чи руху по колу. Але є у цих двох днів і спільне відчуття – непевності. Тільки у 1991-му непевність була майже тотальною (невизначеність диктували майже всі об’єктивні та суб’єктивні обставини), то зараз єдиною причиною непевності є суб’єктивні чинники, наш сумнозвісний «менталітет». Чого чого, а можливостей навчитися «як це робиться у людей» у нас за 20 років було більше, ніж досить. Та й власних помилок зроблено достатньо, щоб отримати відповідний досвід. Що у нас «не так» і що треба робити говорено тисячі разів, понаписувано десятки концепцій, планів і програм. Але результат завжди однаковий – рух вперед мінімальний. Тому й не зрозуміло, куди воно вивезе з таким «передовим досвідом»…

55990163.jpg

Але це я забіг трохи вперед… Тепер власне про «вуличні враження». Вражень від святкування не так і багато. Все «як завжди» і навіть набагато бідніше і примітивніше. «Масовики-затєйнікі», якісь майданчики, з яких лине агресивно гучна музика. Ото і все «святкування». А ще – багато міліції. Дуже багато міліції (всіх видів та відтінків – ППС, ВВ, Беркут, ДАІ, …), стільки, що можна подумати, ніби у місті не всенародне свято, а якийсь путч чи переворот. До того ж, більшість «людей у формі» знаходяться не на призначених для них місцях (за порядком дійсно комусь слідкувати треба), а сидять «компаніями» на лавочках чи «кучкуються» ще десь…

66637673.jpg

Трохи про звукові майданчики. Якщо відверто, то ця всяка «попса» і так добряче набридла (окреме «дякую» ТБ, маршруткам та комерційним FM-станціям). Але це, мабуть, зовсім суб’єктивне і не це головне. Дратує інше (і тут є абсолютно об’єктивні підстави) – гучність всіх тих культзаходів. Гучність, яка зашкалює за всіма параметрами, гучність, яка абсолютно нічим не виправдана і тим більше не відповідає призначенню тих культзаходів. Бо якщо виступає народний хор чи ансамбль, а глядачів не більше кількох сотень, то логічно було б почути живі голоси живих виконавців, а не децибели з колонок на рівні больового порогу для вух.

44531045.jpg

Автор цих рядків сам колись «виховувався» на рок-музиці, а якщо точніше – хард-року, і знає ціну та шанує децибели звуку. Але всьому має бути своє місце. Те, що доцільне і природне для Deep Purple,  AC/DC чи Metallica, абсолютно не потрібне для більшості інших виконавців. У крайньому разі, якщо їх слухають не глухі люди. Тому у мене склалося враження, що чи не єдиною причиною абсолютно дикої гучності наших «масових заходів» є «персональні особливості» непрофесійних, підглухуватих, а то й просто неадекватних звукорежисерів та звукооператорів. Та й народ у нас (особливо серед молодих) теж потроху глухне – бо після тисяч чи сотень годин «модного» прослуховування музики через навушники «на всю катушку» проблеми зі слухом гарантовані стовідсотково.

76583936.jpg

Єдиний промінчик світла, що нагадував, що свято таки неординарне, – багато людей у вишиванках. З кожним роком все більше. Поки це не перетворилося у банальний ритуал, то це таки тішитиме око.

Ото майже і всі безпосередні враження. Щодо «інтегрального враження» – ні разу не виникло відчуття хоча б якоїсь повноти, завершеності, досягнутої сутності (а саме на такі відчуття логічно було б сподіватися у таку круглу дату). Програма святкових заходів мінімально подбала про те, щоб у цей день держава мала б якось відзвітувати про зроблене нею за 20 років…


Втім, про власне святкування досить, перейдемо до обіцяних підсумків (суб’єктивних). Отже про те, що потрапляє на очі майже щодня і майже на кожному кроці. Оскільки йдеться про 20 років держави, то спочатку подивимось на атрибути держави – «гілки влади» (у порядку, як вони звичайно згадуються). Перша – законодавча влада. Тут дві основних проблеми: (1) чи потрібна нашій країні ця «гілка» взагалі і  (2) якщо потрібна, то у якому вигляді?

Перше (ніби-то провокаційне) запитання виникло зовсім не на порожньому місці. Бо якість законодавчого поля важлива в країнах, де закони виконуються, де існує повага до закону, де суспільство не хворіє на правовий нігілізм. Наша країна, на жаль, до таких не належить… Хто у цьому винен і з кого треба починати – питання не з легких. Найкращий варіант – коли кожен почне з себе…

Незалежно від суб’єктивної відповіді кожного на перше запитання, зрозуміло, що таку «гілку» треба мати. Цього вимагає і Конституція, і загальноприйняті світові правила. Отже, питання щодо бажаних форми та змісту парламенту вже є практичним, актуальним і основним.

Коротко ситуацію можна охарактеризувати так: Верховна Рада виглядає як гіпертрофований совєцький анахронізм – як раніше від голосів нардепів нічого не залежало (голосували за те, що підготували в ЦК КПУ та секретаріаті ВР), так і зараз рішення приймаються лише кількома людьми, а всі депутати – то лише «кнопкодави». Але є одна суттєва різниця – все оце «задоволення» коштує зараз в тисячі разів більше, ніж за часів УРСР. ВР УРСР збиралася лише по кілька днів на рік і коштувало це досить скромно. Весь інший час депутати – перші секретарі райкомів/обкомів та передові доярки – працювали на своїх основних робочих місцях. Тепер же доводиться утримувати ті ж самі 450 «народних обранців», але з цілорічною зарплатою, всякими пільгами, оздоровленням, транспортними та іншими витратами, оплатою численних «помічників» депутатів…

І це все при тому, що третина депутатів на роботу не ходять взагалі. Конкретна законотворча користь з більшості з них нульова. А багатьох з них записали у списки та привели у парламент лише для того, щоб було кому бити по фізіономіях депутатів із «ворожих» фракцій…

Виникає запитання: яка з двох дискредитацій парламентаризму «краща» – часів УРСР чи у наш час?

Друге: виконавча влада. Ефективність виконавчої влади визначається перш за все станом економіки та, спрощено висловлюючись, – порядком на вулицях (у широкому розумінні). Почнемо з речей, які вважаються основними ознаками суверенітету. Кордони країни та недоторканність території: на перший погляд все нормально – «в цілому». Але є всякі «дрібниці». Починаючи з чужого флоту на нашій території, «невідомо чиїми» маяками на узбережжі Чорного моря, і закінчуючи «не до кінця» визначеними та облаштованими кордонами. А ще якщо згадати, що перетинання прикордонних постів часом нагадує спілкування з «славнозвісними» ДАІшниками, то «дрібниць» більшає…

Збройні сили весь час скорочуються, фінансуються лише на рівні, щоб вистачило на таке-сяке харчування солдатам та скромну зарплату професійним військовим. А військова техніка та озброєння тим часом розпродувалися, різалися, розкурочувалися… За 20 років надходження нової техніки у війська можна порахувати на пальцях. Висновків краще не робити… Про інші «силові» та «компетентні» органи теж краще не згадувати – то ціла держава в державі, або й взагалі кілька держав у державі, які часто працюють самі на себе (на відомство, на конкретного «носія мундира»), а не на державу. Краще вже дивитися американські та російські фільми про гарних та поганих поліцейських. Шкода, що таких українських фільмів немає. Втім, українське кіно взагалі майже не існує…

Тепер про «базис» – економіку. Людей з «економічною освітою» за минулі 20 років з’явилося у сотні разів більше, ніж у «доринкові» часи. Ринку трохи побільшало, ще більше побільшало базарів, а от економіка (справжня – так званий «реальний сектор») кудись зникла. Не вся, правда, – так сяк збереглися лише чорна металургія, харчова та горілчана промисловості. Намагається триматися на плаву будівництво – бо до «нерухомості» всі охочі. Якось намагається виживати сільське господарство. Але у дуже скороченому і спрощеному вигляді…

Всі інші галузі або вже існують лише на папері, або допрацьовують свій вже давно вироблений ресурс. Їздимо у тих самих вагонах, що й 30-40 років тому. Нашим електростанціям по 40-60 років. Основній інфраструктурі та комунікаціям теж не менше, ніж півстоліття. Нові заводи можна порахувати на пальцях, модернізації також. У кращому разі тупцюємося на місці… За останні 20 років дійсно епохальний (можна навіть сказати – революційний) стрибок зробили технології в електроніці та інформаційній сфері. Але це у навколишньому світі, а не у нас, тут ми майже нічого не винаходимо і не виробляємо. І хоча комп’ютери, «мобіли», сучасна відеотехніка є майже у кожного, ми тут просто споживаємо зроблене чужим талантом та працею…

38932166.jpg

Знову перейдемо до «нематеріального». Лишилася остання, третя гілка влади – судова. Тут тільки за повідомленнями ЗМІ можна було б написати цілу сагу про «справедливу та непідкупну Феміду». Але то тільки вершечок айсберга. А скільки «під водою»? Про це краще знають ті, хто мав «приємність» стикатися з судовими реаліями. Об’єктивну картину тут не намалює ніхто, жоден з «компетентних» органів.


І нарешті про сторони життя, де вплив влади незначний, або мав би бути незначним, або взагалі небажаний. Таких сфер чимало і багато з них важливіші, ніж нав’язлі у зубах «політика», економіка чи «влада». Це наприклад культура (у широкому розумінні цього слова), демографія, екологія, історична пам’ять… Здорове суспільство не потребує якогось особливого втручання у ці сфери, а їх стан часто може більше сказати про істинне обличчя народу, ніж показники, відповідальність за які несе влада.

Про все назване і неназване не скажеш ні одним, ні двома словами. На цьому сайті є трохи статей на такі теми. Обмежуся двома словами лише про «найпростішу» проблему – екологію. «Найпростішу» тому, що суспільна поведінка тут не потребує ні особливих грошей, ні особливої спеціальної освіти населення. У багатьох випадках потрібне лише бажання… Коротка характеристика така – тут ми у позавчорашньому дні. Сміття виробляємо стільки ж, як у «розвинутих» країнах, а от «розпоряджаємося» ним, як за часів натурального господарства наших зовсім недавніх пращурів – просто викидаємо собі під ноги. Але наші прадіди собі під ноги просто лускали насіння – і від того природа нітрохи не потерпала. Ну ще там коли-неколи глиняний горщик чи макітра розіб’ється – ото і все «забруднення» менше ніж століття тому… А що залишаємо сьогодні ми – перед очима на кожному кроці.

34474343.jpg

Щодо «турботи» влади – окремі контейнери для різних видів сміття почали з’являтися лише останні кілька років, та й то лише в окремих містах. Повноцінне сортування сміття в промислових масштабах та ефективна переробка вторинних матеріалів перебувають в зародковому стані. Про збір, утилізацію та переробку високотехнологічного сміття ще й не починали задумуватися. До цього часу ніде викинути цивілізовано старий телевізор, монітор, комп’ютер, люмінісцентні лампи чи батарейки, всіляку хімію, автомобільні покришки… А це вже не «дрібниці», і проблема не «найпростіша».

Замість висновків.
Якщо дивитися «дуже здалеку», то ми ніби-то нічим не гірші за інших. У чомусь ситуація навіть краща за «середньосвітову». Але це не навічно і навіть не надовго. Кожен ресурс коли-небудь вичерпується. Вимальовується така картина, що якщо нічого не змінювати, то наш народ, наше суспільство цілком ризикує витворити нове поняття – «країна четвертого світу», тобто не «країна, що розвивається» (такі країни зазвичай записують до «третього світу»), а «країна, що деградує».

44167322.jpg

Чи «збагатиться» світ таким новим поняттям?

P.S. На все тут сказане хтось, можливо, зауважить, що не одні ми такі «красиві», що є і «похлєщє» нас. І це буде правдою. Але якщо когось тішить чи заспокоює порівняння з таким острівцем «процвітання» як Зімбабве, то це проблема його світосприйняття. А щодо Японії чи Південної Кореї, у яких також трапляються бійки у парламентах, то – на відміну від України – в цих країнах є справжня сучасна промисловість, міцний економічний базис, тому згадані «реаліті-шоу» не впливають на імідж цих країн.

P.P.S. І хай ні у кого не складається враження, що все тут сказане – то «заслуга» і провина «влади». Бо, по-перше, владу нам (у крайньому разі останні 20 років) не з Марса надсилають, то ми її обирали, і обирали серед «своїх». А по-друге, у всіх відносинах «влада-народ» є дві сторони. Для прикладу – є той, хто бере хабар, але є й той, хто хабар дає. Більше того – є й ті, хто до хабарів когось привчили. І серед них не тільки ті, хто «при владі»…

Ілюстрації з:
http://sichkarnya.org.ua/films/teleprogramishouklipi/39991-de-ti-ukrayino-2008-pdtvrip.html

http://bozhyvu.com/2011/08/07/ukrajina-i-amerykanskyj-defolt/
http://ua.for-ua.com/analytics/2011/08/25/082340.html

http://novynar.com.ua/politics/28747
http://www.day.kiev.ua/289176/

 

Поділитися цим:

Залишити відповідь

Увійти за допомогою: