Icтopiя мoгo poдy

86250779

 

 

Хочу розповісти про трагічну життєву долю моїх дідуся і бабусі. Цю історію я дізналася від своєї матусі Забари(Трипільської) Ніни Василівни, якої, на жаль, уже 10 років немає з нами.

Було це весною 1942 року. Але це все, що залишилось в моїй пам’яті про моїх тата і маму. Жили ми в мальовничому селі Жигайлівка Тростянецького району, Сумської області. Я, Ніна, 1935 року народження, сестра Галя 1937 р. н., брат Ваня 1939 р.н. і тато Василь з мамою Наталкою – це наша сім’я.Тато працював трактористом у колгоспі, мама – кухаркою на тракторній бригаді. Вони тримали власне господарство: корову, пасіку, порося та птицю. Все у нас було добре, якби не страшне слово «війна».

Налетіли фашисти як чорне вороння, затьмарили і сонце, і небо. Але не всім жилося погано. Знайшлись і такі, що пішли в поліцаї, добровільно гнобили своїх же односельчан.

Одного весняного вечора прийшла до нас рідна сестра моєї мами і сказала, що буде сходка, на яку прийдуть партизани Васютенко Панас Семенович (1917 р.н.), який до війни був працівником міліції, та Забара Петро Максимович (1913 р. н.),який до війни був головою Жигайлівської сільської ради. Ці люди були залишені в підпіллі для організації партизанського руху.

Пізно ввечері в одній із хат села відбулася сходка, на яку прийшли і мої батьки разом зі мною. Серед присутніх була і маленька дівчинка Валя Забара. Ми з Валею грались у малій хаті, (так називали раніше вітальню) , а дорослі сиділи у світлиці за столом. Я добре пам’ятаю, як розчинились двері і у хату крадькома ввійшли два чоловіка і сховалися під стіл. Про що говорили дорослі – не пам’ятаю.

Раніше мало в кого висіли занавіски на вікнах, зате були віконниці. Не дивлячись на пізній час і закриті віконниці, фашистські головорізи, а точніше поліцаї, дізнались про цю сходку.Раптом, віконниці в хаті розчинилися. Васютенко та Забара, помітивши небезпеку, залізли на горище хати і, розгорнувши очерет, яким була вкрита хата, розпочали стріляти по поліцаях. Поранивши одного з поліцаїв, самі втекли через городи і сховались в Криничанському лісі, де була їхня землянка.

Другого дня в нашу хату прийшло два поліцаї й наказали татові йти з ними. Батька забрали. Через два дні прийшов чоловік рідної тітки Марусі, який був поліцаєм і забрав нашу маму. Я довго бігла за мамою і плакала. Я не знала, що бачу її живою востаннє. Але мене мама заспокоїла і наказала повернутися додому.

Дома дорослих не було нікого. Ми ,малі, перелякані сиділи в хаті самі. Під вечір ми почули, що по двору хтось ходить, то були поліцаї, які прийшли поживитись чужим добром. Вони забрали корову, бджіл і всю живність, не забули заглянули і до хати. Їх не збентежили малі, заплакані діти. Вони почали забирати все, що хотілолось. Поліцаї відкрили скриню і звідти забрали все, навіть ті платтячка, які нам мама пошила на Великдень.

Але справжнє горе було ще попереду. Заарештувавши всіх учасників сходки, фашисти повели їх до міста Охтирка на допит. Допитували їх до втрати свідомості, потім відливали водою і били знову. Декого закатували на смерть, але ніякої інформації так і не отримали.

Як пізніше розповіла жителька села Жигайлівка Ольга Садова, моя мама чекала на четверту дитину. Назад в село їх привезли до сільської ради. Одне з приміщень слугувало за в’язницю. Воно було обтягнуте колючим дротом. Саме туди і помістили людей, на яких страшно було дивитися через побої, яких їм завдали. Люди просили водички, але їм не давали ні їсти , ні пити і не дозволяли рідним їх годувати. Для того, щоб нагнати жаху на інших жителів села, мою побиту маму водили по селу босоніж по ще мерзлій весняній землі.

Гітлерівці були розквартировані по сільських хатах. Коли пройшов арешт, то місцеві жителі питали про подальшу долю зарештованих. У відповідь почули : «Що ваші вирішать – те й буде».

У кінці березня 1942 року озвіріла зграя поліцаїв , назбиравши по дворах у селян мотузки, на центральній вулиці, біля церкви, поробили на деревах шибениці. Того ж вечора заарештованих людей і повішали. Останні слова одного з них були: «Всіх не перевішаєте!»

Не знаю, скільки ми сиділи в хаті самі, та рідні наші родичі боялися нас забирати через те, напевне, що ходили чутки, що й нас, дітей, хотіли знищити. Напевне, поліцаї боялись помсти, але, слава Богу, ми залишились живі. Мене забрали до себе чужі люди, в яких не було своїх дітей Гіменники Іван та Наталка. Земний їм за це уклін. Рідна тітка (по матері) Оришка,яка жила разом зі своєю рідною сестрою Марусею на хуторі Коханий, забрала братика Ваню.

Галю забрала тітка Шура, яка жила неподалік нашої хати. Тітка кривдила її, закривала в хаті. Одного разу прийшла ця Шура з роботи, а Галя рада, біжить їй на зустріч: «Мамо, я всю роботу поробила, посуд помила і глечичок вимила». Так Шурочка той глечичок Галі на голові й розбила. Це вона так пояснила, що не треба було його мити, бо там було тісто.А в дівчинки на все життя залишилися шрами на голові і в душі. Багато разів тітка Оришка хотіла забрати її до себе, але Галя боялася навіть відкрити їй хату. Уже після війни тітка Оришка забрала її до себе на хутір Коханий.

Найвище на землі призначення людини –
Дітей зростить і в люди привести.
Тітка Оришка вивела в люди двох прийомних доньок.

Рівно через рік, 1 квітня 1943 року, за переховування місцевими жителями радянських воїнів, які виходили з оточення, фашисти провели каральну операцію. 15 мирних жителів хутора Коханий Бранцівської сільської ради були заживо спалені. Саме в цей день Ванько залишився сам вдома, а тітка Оришка із прийомною донькою Наталею пішли в ліс по дрова. Почувши страшний галас та крики, вони притаїлись та не йшли додому. Фашисти зігнали всіх хуторян до місця страти, а Ванька, на щастя, не зайняли. Розчинивши хату, побачили, що немає дорослих, пішли далі. На вулиці було холодно, Ванько сильно простудився і через деякий час помер. Як сказала фельдшер Мотрона Пилипівна Чеперис, він помер від менінгіту.

Добре пам’ятаю, як на Пасху нас рідна тітка Маруся повела до церкви і я бачила, як на деревах висіли люди. Серед них я впізнала своїх батьків. Ще пам’ятаю , що жінка поліцая прийшла на Пасху до церкви в маминому платку.
Закатованих людей довго не дозволяли знімати із шибениць і ховати на кладовищі. Моїх батьків поховали вдома в садку. Партизанів Васютенка П.С. та Забару П.М. гітлерівці оточили в Криничанському лісі . Відважні патріоти відстрілювалися до останнього патрону, а потім самі себе підірвали на гранаті.

30226313.jpg
Зліва направо Трипільсь Ніна Василівна, в центрі Гіменники Іван та Наталка

Лише в 1966 році 6 травня було перенесено останки загиблих у братську могилу на сільському кладовищі села Жигайлівка Тростянецького району. Мати загиблого партизана сама ходила в ліс збирати кісточки свого загиблого сина.Згодом на братській могилі був поставлений пам’ятник цим героям. Ось імена цих людей: Трипільський Василь Степанович (1916 р.н.), Трипільська Наталка Юхимівна (1915 р.н.), Забара Петро Максимович (1913 р.н.), Шелегеда Сергій Тимофійович, Васютенко Афанасій Семенович, Шелегеда Харитина Петрівна, Забара Марина Сергіївна, Самсоненко Роман Пилипович, Перетятько Митрофан Михайлович, Перетятько Тетяна Іванівна, Гладкий Андрій Григорович.

68034725.jpg
Трипільський Василь Степанович

52819170.jpg
Трипільська Наталка Юхимівна

99542274.jpg
Трипільська (Забара) Ніна Василівна

86250779.jpg
Трипільська Анна Василівна

Гладкий Андрій Григорович до війни був головою колгоспу імені «Перемога» села Жигайлівка. Він був залишений для підпільної роботи в тилу ворога. На початку окупації був повішений вдома на фірточці гітлерівцями.

Після визволення села Жигайлівка радянськими військами поліцаї – запроданці хто втік, а кого засудили. Суд був у клубі села. Коли я жила у своїх названих батьків, почула між ними розмову про те, що повинен до них додому прийти Григорій – один з поліцаїв, що відбув покарання за скоєний злочин. І він приходив, та я з ним не зустрічалася, заховалася на городі й плакала. (Скажу від себе, що з донькою цього поліцая мама дружила до кінця своїх днів. Звали її Марія).

Хоч і пройшло більше 70 років від дня трагедії, а жаль і смуток за дідусем і бабусею залишились як у мами, так і у мене на все життя. Хочеться побажати миру у всьому світі, рідній Україні, і кожній родині.
Світла пам’ять всім загиблим у тій страшній війні.
Надія Олексіївна Моїсеєнко (Забара)

http://krasnews.at.ua/publ/rozpovidi_pro_zemljakiv/doli_ljudski/istorija_mogo_rodu/4-1-0-605

Поділитися в соц. мережах

Опубликовать в Google Buzz
Поділитися в Google Plus
Опубликовать в LiveJournal

Залишити відповідь

Увійти за допомогою: