Пoгpyддя чи пaм’ятник?

Життя, звичайно, не квітник. Але так хочеться, щоб воно бодай зрідка приносило нам красивий букетик. 17 березня 2011 року шостою сесією шостого скликання Краснопільської селищної ради було затверджено встановити пам’ятник Т. Г. Шевченку в Краснопіллі, прийняли рішення, виділили земельну ділянку під пам’ятник. Планувалось посадити калинову доріжку, розбити клумби для квітів. Про це було опубліковано в газеті «Перемога». Зібрано добровільно частину коштів. Раділи. Три роки, ми, ветерани, жили з надією, що в Краснопіллі буде пам’ятник Тарасу.

В цьому році знову в газеті повідомляли, що пам’ятник Т.Г. Шевченку буде поставлено. Опублікована стаття, як Тарас перебував у Славгороді. Мабуть, це у нас уже в генах любити, шанувати Шевченка, так як свою українську народну пісню.

Я особисто просила редакцію газети «Перемога» опублікувати – хто, яка організація, скільки перерахувала коштів? Неодноразово телефонувала до Краснопільських райдержадміністрації, селищної ради. Все віддаляли рішення з року в рік на задній план і врешті скасували.

У газеті «Перемога» від 17 травня опубліковано статтю «Вшануємо Великого Кобзаря в Краснопіллі» від так званої координаційної ради по святкуванню 200-річчя з дня народження Тараса Григоровича Шевченка.Це жах! Чому ж та рада не займалася організацією зібрання коштів протягом трьох років?

Одним махом відмінили рішення ставити пам’ятник, а лише погруддя встановити на асфальті. Хто входить у так звану координаційну раду? Ви ж на містку корабля в районі! Капітани! На сьогодні вам не підвладний лише дим із власного димаря. Неможливо зібрати за три роки гроші? Брехня! На якій землі ми народилися, з якої насінини ми проросли? Хто дав право скасувати рішення сесії? А у людей спитали? Було таке рішення, щоб поставити пам’ятник Шевченку – виконуйте! Хто готовий втратити пам’ятник Шевченку – той готовий втратити Україну! Кому Україна не потрібна?

Інколи, щоб піднятися, треба опуститися на саме дно. Сьогодні ми з цим пам’ятником опинилися на самому дні. Тому я, Стефанія романюк, що пережила депортацію «Акція-51» операції «Вісла», від імені ветеранів району, котрих так щиро вітали з 69-ю річницею Великої перемоги, прошу – поставте пам’ятник Великому Кобзарю на повний зріст, щоб ми з своїми дітьми та внуками в день 70-ї річниці Перемоги дійсно були щасливі та горді.

Перед гімназією планувалось встановити пам’ятник, колись там навіть жінкам не дозволяли молоко продавати, а потім враз дозволили збудувати торгівельні об’єкти. Як це можна назвати? Невже не знайшлося іншого місця? Десь я читала французьке прислів’я: «Якщо ти в нужді – зароби сам у себе». Тільки сьогодні я надала йому велике значення. Причини, що на пам’ятник немає грошей не може бути! Як дурно в районі тратимо кошти, взяти хоч той кран, що вріс на дорозі біля містка на вулиці Комсомольській, а дороги нема.

Були радгоспи, три цукрові заводи, меблева фабрика і ще довгий перелік знищення. За саму цеглу із розібраної школи в Михайлівні, можна було збудувати пам’ятник. Сьогодні в районі є з світлим розумом заможні люди, підприємці, орендарі, успішні бізнесмени. Девять тисяч ветеранів, тисяча школярів здадуть по 10 тисяч та вже буде сто тисяч. Бджола знає, з яких косиць мед збирати, дайте клич, ватажки району – ніхто не відмовить для Шевченка. Сьогодні жорстка математика долі пам’ятника, відкладати далі не можна.
С. РОМАНЮК,
смт Краснопілля.