"Чим би я нe бyв, в мeнi жив пepш зa вce yкpaїнeць" (пaм’ятi Пaвлa Гpaбoвcькoгo)

 

25912930.jpg 

12 грудня виповнюється 115 років із дня смерті поета, публіциста, перекладача та громадського діяча П. А. Грабовського, чий пам’ятник височить у Валках на Харківщині. Науково-практична конференція  «Другі Грабовські читання», яка пройшла у Валках 11 вересня 2017 року – в день народження Павла Арсеновича, присвячувалась цій даті та 25-річчю з часу заснування Валківського краєзнавчого музею, котрий став ініціатором Читань. Пропонуємо скорочений текст  доповіді, з якої почалися Другі Грабовські читання.

“Чим би я не був, в мені жив перш за все українець” (пам’яті Павла Грабовського)

Доля відміряла Павлу Грабовському коротке, трагічне, але  яскраве життя. Із 38 прожитих років лише 18 пройшли на волі, а решта – під наглядом поліції, в царських тюрмах та сибірському засланні.

Відбуваючи покарання в Якутську, політичний в’язень із гіркотою і тугою зазначав: «Можна б вирватися звідси, написавши прошеніє на тему «Грех юности моей и неведения моего не помяни», але такого прошенія не можу написати і не напишу. Значить, сиди, і «нічогісінько не жди», – закінчував він словами Тараса Шевченка. Поет трагічної долі Павло Грабовський був справжнім мучеником за найкращі, найвеличніші християнські ідеали, несучи непохитно тяжкий хрест мук і страждань за Україну, за свободу рідного народу. Він не встиг здійснити й сотої  частки задуманого, але позиція «з ума не йдуть знедолені народи, – їм я віддав усі чуття мої» зробила його у слов’янській духовній культурі постаттю неординарною, незабутньою.

У поле зору поліції Павло Грабовський потрапив за три роки до того, як опинився у Валках. У 1882 р. він був заарештований і виключений із третього класу Харківської духовної семінарії за причетність до антиурядової організації «Чорний переділ». Три роки пробув під гласним наглядом поліції у рідному селі Пушкарне Харківської губернії (із цього села у Краснопільському району на Сумщині, яке тепер називається Грабовське, прийшло вітання на адресу конференції, йому присвячувалася фотовиставка, розгорнута під час Читань). На своїй малій батьківщині недавній семінарист активно займався самоосвітою, пробував власне поетичне перо, зокрема, написав поему «Вчителька». Згодом  повернувся до Харкова, де працював коректором у популярній газеті «Южный край».  У листопаді того ж  1885-го, «одягнувши солдатську шинелю», Павло Грабовський потрапив до Валок. Прослужив тут три місяці рядовим 62-го резервного піхотного батальйону і  вирішив учинити «особое воинское преступление»,  щоб дістати право на суді викрити  сваволю в армії. Однак заступившись за солдата, із якого знущався офіцер, Павло Арсенович домігся лише того, що  був зарахований до неблагонадійних і переведений до Туркестанського військового округу. Після кількох нових арештів та ув’язнень настало довге сибірське заслання, з якого в Україну він більше не повернувся – знайшов вічний спочинок у Тобольську  поряд із могилами декабристів Муравйова та Вольфа (таким був заповіт нескореного українця).

Відірваність від Батьківщини для Грабовського, якого називали «живою національною свідомістю у зросійщеному Харкові», була йому найбільшою карою. «Без українщини мені просто смерть», – викладе син Слобожанщини свою душевну муку  в листі до Івана Франка. До речі, відгукнувшись на звернення молодого поета до галицьких часописів, саме Франко найбільше посприяв тому, щоб Павла Грабовського почули, щоб  нікому невідоме ім’я стало поряд із іменами популярних тоді митців. Завдяки галичанам з’явилися друком спершу шість віршів  Грабовського, а невдовзі у Львові побачили світ і шість його  збірок оригінальної та перекладної поезії. У той самий час у  підросійській Україні вийшла друком лише одна збірка під назвою «Кобза», яку видав (1898) у Чернігові земляк і друг Грабовського Борис Грінченко.

Варто зазначити, що ідею проведення  Грабовських читань  Валках також підказав галичанин ще 1996 року, коли проходили Дні Львівщини на Харківщині. Саме тоді до Валок завітав із Львова  народний артист України актор Національного академічного українського драматичного театру ім. М. Заньковецької Святослав Максимчук. Із уст Святослава Васильовича і прозвучало побажання про започаткування Грабовських читань. Ідея довго трималася в пам’яті, доки нарешті не втілилася три роки тому в день 150-річного ювілею Павла Грабовського.

Сучасне прочитання життєпису і творів Павла Арсеновича переконують у тому, що його засадничі принципи  упродовж радянських десятиліть замовчувалися та фальсифікувалися. Перед нами постає не казенно-трафаретний портрет співця знедолених та адепта Марксових поглядів, а жива людина –  розумна, глибоко порядна,  змучена невільницьким існуванням і водночас – громадянин із  високою національною свідомістю,  провідним гаслом якого завжди була українська ідея.

У листі до редактора львівського журналу «Зоря» Василя Лукича (10 серпня 1893 р.) Грабовський підкреслював: «Чим би я не був, як би на що не споглядав, а в мені жив  перш за все українець; прихильність до рідного слова та люду перевершила все інше». І тут же: «Освіта народу на його рідній мові – то головна засада». «Націоналізм – конечна умова поступу вселюдського… Ми мусимо бути європейцями на грунті  українському!»

Дуже актуальна сьогодні ідея «європейства на грунті українському» набула рис конкретної програми в публіцистичному посланні «Лист до молоді української», написаному в останні роки життя Павла Арсеновича (1894).

Хоч прах письменника залишився лежати в сибірських снігах, до України повернулося його слово. Особливо вражають поезії-звернення, близькі за жанровою формою до Шевченкових «Посланій», а саме: «До українців», «Народові українському», «До України», «До Русі-України» тощо. Знаменним, зокрема, є останній рядок поезії «Наша слава»: «За Європою наш слід!»

По-сучасному звучать сьогодні рядки циклу віршів «До українців»:

Боже! Чи знайдеться край, так зрабований,
Як Україна, чи ні?
Люд наш, цупкими кайданами скований
Гине без світла на дні.

Боже! Навіщо ж так рученьки зв’язано
Його надії синам,
Що й розмовлять та писати заказано
Рідною мовою нам?

Як бачимо, і прозорливим, і широким було розуміння Грабовським перспектив України: з рабського стану, з «ярма» – до цивілізованих форм життя, неможливих без національної волі й державності.

В’їдлива сатира, що також не втратила актуальності в часи української розбудови, звучить в поезії «Орли». «Засмучена», «свята», «перемучена» Україна «марно ради пита»:

Занедбали сини
Рідну мовоньку,
Не туди бо вони
Гнуть головоньку.

На пожитки густі позіхаючи,
Та кишені товсті
напихаючи.

Дяка Богу – всього
Враз набралися:
Від народу свого одцуралися…

Тих перевертнів поет глузливо-саркастично називає «орлами». Разом із Грабовським ми й собі запитуємо сьогодні: чи на таких сподівалася  Україна?

Афористична, гостро в’їдлива,  поема «Орли» написана у популярному, народнопісенному стилі, який  був поету  дуже близьким. Рідна пісня, яка з дитинства чарувала його своєю красою, мала велику вагу у творчості П.А.Грабовського. Із неї Павло Арсенович переймав народні мотиви та поетичні засоби. «Це джерело, з якого на здоров’я ще будуть пити нащадки»,- казав він. Не випадково ж деякі поезії митця самі стали народними піснями. Наприклад, «Зелений гай, пахуче поле в тюрмі приснилися мені» та інші. Рідній пісні, присвятив Грабовський такі натхненні, повні любові рядки: «Втіхо моя, пісне українська! Мов дотик зачарованої істоти, ти зміцнюєш мої сили, кріпиш почування, викликаєш жадобу життя, що таке огидне та безталанне… І де вже мені не доводилося бути, в таких місцях, що, здавалося – крук кості української не занесе туди, а глянь ллється мелодійна українська мова, долітає, буцім із далекої сільської вулиці, українська пісня… І слухаєш та дивуєшся, і шепочеш собі нишком: «Ні, ще не вмерла Україна, не вмре наша мати!…»

14 грудня 1952 р. (через 50 років після смерті Грабовського) у Валках було закладено пам’ятник. Ініціатором вшанування пам’яті Грабовського у нашому місті став  літературний побратим Павла Арсеновича – письменник родом із Валок Петро Панч. Зауважте: закінчувався 1952 рік, Сталін був ще живим, тривали нищівні політичні репресії. Незадовго до того за виконання гімну «Ще не вмерла Україна» та  українських пісень потрапив до ГУЛАГу, де і загинув, керівник валківського національного хору Дмитро Зюбан, було заарештовано, а то і страчено багато інших місцевих патріотів. Але українського інтелігента старого гарту, який сам  дивом уникнув страти за свої політичні погляди, це не зупинило. Ініціативу письменника-земляка підтримав ще один  авторитетний серед місцевого люду чоловік – Валківський міський голова Іван Бойченко, котрий свого часу також побував у цупких пазурах НКВС. Обидва добре усвідомлювали, яку ціну могли б заплатити, прославляючи поета-націоналіста. На їхнє щастя, про Грабовського у той час майже ніхто не знав, мабуть, це і врятувало.

У рік смерті Сталіна на місці колишніх військових казарм, за участю тих самих ініціаторів, з’явився постамент із барельєфом П. А. Грабовського, виготовлений за ескізом місцевого художника І. Воронова. Цей постамент простояв до 1990 р., доки не з’явився сучасний пам’ятник.

87079435.jpg 

Ініціатива встановлення справжнього пам’ятника П. А. Грабовському належить місцевому осередку Всеукраїнського товариства охорони пам’яток історії та культури, який очолювала в той час Світлана Яременко. Його авторами стали відомі харківські зодчі – скульптор Ігор Ястребов та архітектор Наталія Фоменко. До речі, через 8 років після нашого в Харкові було встановлено ще один пам’ятник Павлу Грабовському, автором якого також стала Наталія Фоменко разом зі своїм  чоловіком скульптором Олександром Фоменком. Бронзове погруддя з’явилося біля Харківського інституту льотчиків ВПС України, один із факультетів якого займає приміщення колишньої Харківської духовної семінарії, де навчався Павло Арсенович (кошти на спорудження погруддя зібрали курсанти і офіцери цього  закладу).

28508792.jpg 

Пам’ятник Павлу Грабовському у Харкові (вул. Семінарська, 46)

1999 року з ініціативи Валківського краєзнавчого  музею у  залі засідань Будинку рад відбулася зустріч  із авторами  пам’ятника Павлу Грабовському. Як розповів скульптор  Ігор Павлович Ястребов, доля  поета нагадувала йому долю власного батька – теж каторжанина, життя якого знівечив молох сталінських репресій. Гості повідали тоді, що їхня робота над  пам’ятником тривала недовго – від задуму до втілення  пройшло півроку. Спершу  зліпили із глини макет, потім із  цієї фігури відлили гіпсову форму для наступного втілення її в бетоні та обшиття мідними листами. Зодчі  подарували музею ескіз, проект і макет пам’ятника.

2016 року, завдяки перемозі міської громади в обласному конкурсі міні-проектів «Разом у майбутнє», було проведено реставрацію пам’ятника,  впорядковано територію навколо нього. Монумент перетворився на символ  відродження та Соборності України. Тут проходять  національно-патріотичні заходи, запрошують сюди і приводять гостей і туристів. Про перебування Павла Грабовського у Валках нагадує також вулиця, названа в його честь, розташована неподалік від пам’ятника.

Отож, збуваються мрії поета, муза якого увінчана терновим вінком:

Потроху прийметься насіння,
Що розсівали навкруги,
Зросте міцніше покоління,
Що не подужають враги,

За в’язнем  в’язень одстраждає,
Але настане легший час, –
І добрим словом спогадає
Потомок вільний мертвих нас!

Тамара Поліщук,
директор Валківського краєзнавчого музею

Джерело:

“Чим би я не був, в мені жив перш за все українець” (пам’яті Павла Грабовського)


“Чим би я не був, в мені жив перш за все українець” (пам’яті Павла Грабовського)
11 Грудня 2017

 

http://krasnews.at.ua/publ/rozpovidi_pro_zemljakiv/chim_bi_ja_ne_buv_v_meni_zhiv_persh_za_vse_ukrajinec_pam_jati_pavla_grabovskogo/2-1-0-784
Джерело: Краснопілля 04_kray_logo
Поділитися цим:

Залишити відповідь

Увійти за допомогою: