Тату, ти ніколи не говориш і не пишеш про подвиги, та я пишаюся тобою, бо знаю – отак любити Україну, як любиш її ти – оце і є подвиг.

«Доброго дня! Я хочу побажати усім нам, щоб і цей день, і всі наступні дні були мирними. Бо саме заради цього мій тато із зброєю в руках захищає наш Український Схід.» – цими словами розпочала свій виступ на обласній краєзнавчій конференції «Герої сучасності-серед нас» учениця Великобобрицької ЗОШ І – ІІІ ступенів Крістіна Демідова. Прості слова, які говорить кожна дитина своєму татові, дівчинка написала у листі, бо не має змоги щодня чути рідний голос, відчувати на дотик міцну татову руку, хоча постійно відчуває турботу і дуже пишається ним – героєм сучасності.

На конференції були представлені більш ніж п’ятдесят досліджень про подвиги українських солдатів, волонтерів. Раділи і вітали тих, хто повернувся додому, кому вдалося допомогти. Вшановували пам’ять тих, хто, проявивши зразок воїнської звитяги, назавжди полинув у інший світ…

Захід справді став місцем зустрічі з історією, яка твориться зараз і творять її ті, хто серед нас.
Кравченко Вікторія Василівна,
вчитель Великобобрицької ЗОШ

Виступ Демидової Крістіни

“Вітаю тебе, тату!

Це я пишу, твоя донька Крістіна. Ще сонечко не сіло, дивлюсь у вікно і бачу купол нашої церкви, який здіймається до самого неба. Синього. Чистого. Мирного. Я не знаю, що ти бачиш зараз… Бо ти там, де небо зовсім іншого кольору…

Усі ці дні, місяці ми з мамою щохвилинки подумки звертаємося до Господа, просимо, щоб він зберіг твоє життя. І щоб тисячі твоїх побратимів повернулися в теплі домівки – хто за заводський станок, хто сіяти хліб, хто – знов узявся навчатися в університеті.

Маму я намагаюся підтримувати. А вона, бачу, підтримує мене й бабусю. Стала задумлива, часто з нею передивляємося фотографії. А ще вона не випускає з рук телефон. Чекає на дзвінок. І так змінюється, наче засвічується в ній сонечко, коли ,нарешті, чує твій голос.

Сьогодні в школі ми малювали малюнки для солдатів АТО. І я намалювала! Може, він потрапить у твої руки. І ти так само не будеш розлучатися з ним, як із усіма моїми листами, фотографіями того часу, коли ще я й не здогадувалася, що хтось хоче знищити все – мою українську сім’ю, мою Україну. А коли мій малюнок потрапить в руки іншого солдата – я все рівно радітиму, бо намалювала промінчик сонця і росу – вони зігріють і збережуть. А солдат посміхнеться… Бо всіх вас вдома чекають, моляться за кожного і підтримують.

Я бачу твої фото – ось ти з автоматом, ось – поряд із великою броньованою машиною, на якій таке добре, рідне слово – Бобрик. А ось інші фото – і скрізь ти такий, яким я звикла тебе бачити – сильний, красивий, добрий. Тільки одяг інший – військова форма. Зброя. Намети. Вогнища. Синьо-жовті знамена. Я знаю, ти – на передовій. Там, де вибухи, стрілянина, смерть.

Тату, ти ніколи не говориш і не пишеш про подвиги, та я пишаюся тобою, бо знаю – отак любити Україну, як любиш її ти – оце і є подвиг.

Як би мені хотілося тебе зараз побачити, міцно обійняти… Але – не можна. Та прийде час, і ми знову будемо разом. Будемо милуватися заходом сонця, стрічати Різдво і Великдень, радіти життю.

Таточку, рідний, бережи себе, бо ти нам потрібний.

Цілую тебе, твоє Сонценятко.”

Доброго дня! Я – Демідова Крістіна. Хочу побажати усім нам, щоб цей день, і наступні дні були мирними. Бо заради цього мій тато зараз зі зброєю в руках захищає наш Український Схід. Заради нашого життя і він, і ще 27 моїх земляків, і ще тисячі українців стоять непорушно, боронячи наше життя.

Найдорожча мені людина – мій тато, Демідов Іван Леонідович народився 1981 року, в селі Великий Бобрик Краснопільського району Сумської області. Бабуся розповідає, що в дитинстві він був жвавий, веселий, дружелюбний. У нього і зараз дуже багато друзів. А ще бабуся говорить, що він вирізнявся від інших не тільки завзятістю, а ще й яскраво рудим волоссям. Таким рудим, що, здавалося, то промені сонця скачуть. Вона й називала його так: «Моє руденьке сонечко».

У 1987 році мій тато пішов до школи. Тієї самої, в яку ходжу зараз я. За весь час навчання жодного разу не був чимось незадоволений – все подобалося – і уроки, і перерви, і позакласні та позашкільні заходи.

Одинадцять років пролетіли, наче один день, та тато завжди з теплотою згадує шкільні роки, друзів і вчителів. А потім було знайомство з моєю мамою – Людмилою. Вона говорить, що з того часу і її життя – море квітів, безмежне щастя і Золоте Сонце.

16 березня 2002 року мої батьки одружилися і ще через рік народилася я. Наше життя було безмежно радісним і щасливим.

Увесь час тато дарував моїй мамі квіти, мені – подарунки. Скільки ми відвідали цікавих місць!!! І завжди – разом. Турботливий тато, щаслива мама і я.

Особливо мені запам’ятався день, коли мої батьки вперше привели мене до школи. Тато сказав: «Оце стежка до найкращої в світі школи і веде вона до щасливого життя». Справді, так і є. Йшли щасливо роки, але згодом я стала помічати, що мої рідненькі батьки чимось стурбовані, про щось переживають. Тепер я знаю – саме тоді почалася війна на нашій землі. Потім був той ранок… Я прокинулася і бачу: мама заплакана, а тато взяв мене на руки, міцно обійняв і довго-довго ми так і стояли втрьох.

Тато пішов добровольцем на війну 10 березня 2015 року, служив у 28 механізованій бригаді. А життя іде… Мама і бабуся працюють, я, як і раніше, ходжу до школи, та поговорити з татом я можу рідко, по телефону. А обіймаю і цілую часто – тільки подумки.

А ще я йому пишу листи. Один із них, який написала вчора і ще не відіслала, хочу зачитати вам. Це звертання не тільки до мого тата, а й до тисяч інших люблячих татусів, які зараз на війні.

kris2

Підготував О. Моцний.

Поділитися цим:

Залишити відповідь

Увійти за допомогою: