Вaлeнтинa Дмитpiвнa Кoвaльoвa: «Вipa в Бoгa pocлa paзoм зi мнoю»

02334755.jpg
 

Доля не до всіх буває прихильною… Війна, голод, смерть маленьких братиків і сестричок, поневіряння на чужині в пошуках заробітків – все це сповна скуштувала на своєму віку Валентина Дмитрівна Ковальова – маленька тендітна жінка з великим чистим серцем. І що б там не траплялося на звивистому життєвому шляху, не виживала – жила, як би не випробовувала доля на міцність не зламалася – терпіла. Бо ще з глибокого дитинства усвідомила, що головне в житті – це Віра в Бога.

«Моя бабуся Мокрина була віруючою. Молилася вона з таким благоговінням, що здавалося, під час молитви для неї переставав існувати світ, лишалися тільки вона і Господь… Я дивилася на неї і мріяла навчитись молитись так, як бабуся. Слухала її молитви, записувала їх у записник, а потім вчила і молилась, але так як бабуся не виходило…», – пригадує Валентина Дмитрівна, і ніжний тембр її голосу мимоволі відносить у час її дитинства, непростий час в її житті.

Народилася Валентина Дмитрівна в Угроїдах 6 квітня 1938 року. Пережила війну, нестатки, голод. «В нашій родині було п’ятеро дітей, але вижило тільки двоє, я і мій брат Анатолій. Решта – померли маленькими», – з сумом в голосі поринає в спогади Валентина Дмитрівна.

Після Угроїдської восьмирічки сімнадцятирічною дівчиною поїхала з рідної домівки заробляти на «шматок хліба». В пошуках кращої долі перетнула Україну від Сходу до Півдня: була й на Донбасі і в Криму, працювала, не цураючись ніякої роботи, скрізь, де потрібні були чесні робочі руки. Єдине, чому вона ніколи не зраджувала – це віра в Бога, яку запалила в її ще дитячому серці бабуся, віра, яка росла і кріпла разом з нею всі ці роки.

«В Криму церква була за 80 кілометрів від нашого села, але в свята та у неділю я обов'язково їхала на службу. Якщо душа лине, то ноги нестимуть хоч на край світу», – з твердістю в голосі говорить Валентина Дмитрівна, і в її блакитних очах відображається вся глибина її віри, випробувана на міцність не лише кілометрами, а і труднощами, і роками.

З часом доля повернула її до рідної землі, в Угроїди. Нині вже 15 років Валентина Дмитрівна разом зі своїми дітьми та онуками мешкає на батьківщині.

Найбільшою ж радістю при поверненні додому стало те, що до храму тут не треба далеко їхати, бо він зовсім поряд. З'явилася можливість ходити до церкви хоч кожного дня, і цю можливість Валентина Дмитрівна використовує з великою радістю. У храмі вона завжди помічниця. Як і раніше вона не цурається ніякої роботи. В період ремонтних робіт – Валентина Дмитрівна куховарить для робітників, в інший час – допомагає упорядковувати територію.

Тепер вона, як колись для неї бабуся Мокрина, є прикладом наслідування для своїх онуків. Та й не лише для онуків. Вихованці дитячої духовно-просвітницької школи, що діє при храмі, поважають і люблять бабусю Валю, яка готує для дітлахів запашний чай та навчає дівчаток варити смачний борщ і господарювати.

В. ПОСТОВА.

 

Є новини, цікаві теми? Пишіть motsnyi1976@ukr.net Телефонуйте 050-064-94-14

 

Залишити відповідь

Увійти за допомогою: