ВЧИТEЛЬ ВECЬ ЧAC ВЧИТЬCЯ
Віра Федорівна Овчиннікова народилася в м. Глухів у 1937 році. Цій інтелегентній і водночас, вольовій жінці довелося багато пережити , що за її біографією можна було б зняти фільм. Проте, навіть у найтяжчі хвилини вона не втрачала оптимізму і не зраджувала своїм принципам. Сьогодні вона сама є прикладом для наслідування, адже вже її учні продовжують сіяти добре і вічне, дякуючи педагогові за вкладені в них серце і душу. Свою любов до дітей, шкільної справи Віра Федорівна зуміла передати не лише синові та донці, але й онуці, для яких педагогіка стала обраною професією. Залюблена в справу свого життя жінка, знаходила час для творчості, насамперед – це вишивка, поробки з природних матеріалів.
Найкращі спомини вчителя-пенсіонерки пов’язані зі Славгородською школою, з колегами вчителями, які назавжди залишились рідними людьми. З 1962 р. і до виходу на пенсію Віра Федорівна не тільки навчала учнів математиці, а й спробувала свої сили в діяльності завуча, вихователя продовженого дня, класовода. Про своє життя та професійне становлення сьогодні Віра Федорівна ділиться з нашими читачами у автобіографічній розповіді.
«Довоєнне дитинство було безпечне. Та ми його не дуже і пам’ятаємо. Були малі. А от перший день війни і всі наступні – ніби кожного разу стрічку кіно переглядаю. І я, і мої ровесники ніколи не жалілись на тяжке дитинство. На вулиці влітку гуляли довгенько, батьки дозволяли, щоб ми менше згадували про їжу. Нам і в черзі за хлібом не було коли сумувати, грали в різні ігри. Ігри в моїх ровесників були тільки колективні. Сім’ї були багатодітні. У моєї подруги у батьків було 10 дітей. Тож дитинство може і голоднувате було, але веселе.
До першого класу йшли не ті, кому виповнилось 7 років, а ті, у кого було саме взуття. Бо одяг можна було і в дорослих взяти. Тому класи були різновікові. Але школу любили всі однаково. Мабуть, гарні вчителі в нас були. Ніхто не жалівся, що оцінку не ту поставили, чи зауваження зробили.
Мені з перших днів перебування в школі захотілось бути педагогом. Завжди уявляла себе вчителькою молодших класів, закутаною у велику хустку. На жаль, в першому класі нас почергово вчили три вчительки, в другому і третьому – одна вчителька. На наше горе вона померла, бо не було пеніциліну для лікування. А в VІ клас запросили вчительку-пенсіонерку, яка після уроків щодня поспішала до своїх внучат. Ось тоді я і вирішила – якщо стану вчителем, то ніколи після уроків не буду попішати додому, а з сильнішими учнями попрацюю, і слабким допоможу. І жодної репетиції до свят чи інших подій не пропущу. А велику хустку, як Дарія Яківна, на плечі накидатиму.
Вже в старших класах вирішила стати учителем математики, або історії чи української літератури, дуже бо дуже любила ці предмети, та ще більше любила вчителів Матющенко Д.В., Баранівського В.М.
Пізніше зрозуміла, що вчитель весь час вчиться, і перестає бути вчителем, коли перестає вчитись. Недаремно був час, коли у кожного вчителя був план самоосвіти, виконання якого перевірялося. У часи нашого дитинства і юності ми багато читали, за книжками в бібліотеці стояла черга і купити цікаву книжку в книжковому магазині було великим щастям.
Я вже згадувала, що в сім’ях було багато дітей, і що ігри, в основному, були колективними. Хлопці любили грати в футбол, в «сищиків», городки. Були також спільні ігри в дівчат і хлопців. Але в «школу» грали, в основному дівчата, і я була задоволена, що роль вчителя завжди діставалась мені. Ми писали диктанти, розв’язували задачі. Навіть вчителі іноді просили: «Віро, напиши з Ніною Дмитренко диктант, а то через нього вона може залишитись на другий рік» Або: «Порозв’язуй приклади з Клавою Курбацькою» Я робила це залюбки . Та і батьки охоче надавали місце для гри в «школу» .
В 1960 році я закінчила Глухівський педінститут і 2 роки працювала в Хмельницькій області вчителем математики. Дуже здібні учні там були: навіть найслабіший розв’язав би приклад на декілька дій (на всю книжну строчку) з фігурними, квадратними і круглими дужками.
Директор школи, мудра жінка, вимагала, щоб на перерві класні керівники були з своїми учнями, щоб щомісяця відвідували учнів вдома, а не проводили бесіди з батьками десь в дорозі, чи в магазині. Щоб при розмові з батьками не починали з поганого, мовляв, не вчить уроки, балується. У кожної дитини є щось хороше, а для батьків – вона найкраща. Тому почніть з хорошого, наприклад, добре чергує, дівчаток поважає, малятам допомагає. А от якби ще й уроки гарно вчив – був би добрим учнем. Цих порад я дотримувалась все своє учительське життя.
З 1962 року і до виходу на пенсію працювала в моїй рідній Славгородській школі. Саме ця школа, учительський колектив, учні стали моїми найріднішими. Не для красного слівця, але я дуже сумувала, коли лунав останній дзвінок, з нетерпінням чекала свята – Першого дзвоника. За свій педагогічний стаж довелось бути завучем школи, вихователем групи продовженого дня, вчителем І- IV класів.
Пропрацювала я 32 роки. Було і важко, і приємно. Часу завжди не вистачало. Але жодного разу не пожалкувала, що обрала професію вчителя.. Багато учнів-випускників нашої школи стали знаними людьми не тільки в нашому селі, районі, чи області, а і за їх межами. Пишаюсь, що в цьому є і часточка моєї праці.
Мої діти Тетяна і Євгеній, бачачи моє задоволення, відношення до роботи, обрали саме професію вчителя. Тетяна – вчитель математики. Закінчила Сумський державний педагогічний інститут ім. А.С. Макаренка. Працювала в Забайкаллі вчителем математики.
Євгеній закінчив місцеву десятирічку, а потім Сумське технічне училище № 1, відслужив в армії. В школі працював вчителем початкової військової підготовки. Заочно закінчив Глухівський педагогічний інститут . Зараз працює учителем трудового навчання. Якось я була на занятті гуртка з праці. Учні виготовляли сувеніри для своїх мам до 8 Березня. Мені сподобалось взаєморозуміння між вчителем і учнями. Ніякої метушні, дисципліна…
Я задоволена, що мої діти стали вчителями. Вчителем історії після закінчення Сумського університету є дочка Євгенія – Анна. Шлях педагога обрали також мої внучаті племінниці.
Поїхала до сестри, а її внучка Інна каже, що буде вчителем, як тітка Таня. Зустрілась з братом, а його внучка Ольга стверджує, що буде вчителем праці, як дядя Женя. Їх мрії здійснились: обидві закінчили Глухівський педагогічний університет ім. Сергєєва-Ценського.
Вчителем був і мій чоловік. Але попрацював недовго. Ті учні, яких він навчав, з приємністю згадують його уроки, його виховні години, вміння організувати художню самодіяльність.
Таким чином, в нашій родині було 7 вчителів, п’ять з них ще й досі працюють. Троє з них- молоді вчителі сільських шкіл. Тож бажаю їм та усім колегам-педагогам Краснопільщини міцного здоров’я, щирої радості, безхмарних благословенних днів, творчої наснаги, нових педагогічних звершень!»