ВOЛOНТEPCЬКI XPOНIКИ. ДOВГOOЧIКУВAНИЙ ВAНТAЖ

Ця, крайня, поїздка на АТО нами запланована була давно. Мали відвідати ті підрозділи на передовій, де служать наші земляки з Краснопільського району. Але щось весь час заважало, але все ж настав момент істини і, зібравши продуктовий скарб з усього району, в призначений час вирушили в довгоочікувану і далеку дорогу. Далека відстань долається веселіше, коли твої попутники – добрі знайомі, однодумці, з якими здолали не одну тисячу кілометрів, доправили на схід не один десяток тон продуктів та інших необхідних нашим хлопцям речей, адже до волонтерського руху долучились у найважчий для армії 2014 рік. Це голова ГО «Краснопілля» Василь Лавріненко, ветеран бойових дій, бард Володимир Щеглов, нашим водієм і провідником в цьому рейсі був Сергій Кузнєцов, який кілька місяців тому прийшов з війни, був командиром однієї з батарей. За доброю традицією домовились із Володимиром Щегловим занотовувати кожен свої роздуми і спостереження, а згодом об’єднати їх в один матеріал; що з цього вийшло, читайте далі.
«ДОПОКИ ВІДЧУВАЄМО ПІДТРИМКУ – МИ НЕПЕРЕМОЖНІ!»

Як завжди і цього разу «бусик» йшов на повному перевантаженні. За попередніми підрахунками, одних продуктів, солінь і варень було далеко за три тонни, або напевно правильніше сказати, трохи менше чотирьох тонн. В Охтирці про всякий випадок перевірили тиск в шинах, зробили запаску в далеку дорогу, і з Богом рушили в путь.
Із зрозумілих причин не будемо вказувати точних місць розташувань і назв підрозділів, де бували.

94426313.jpg

Перша зупинка для вивантаження була зроблена під Бахмутом, далеко від головної дороги, глибоко в лісі, в підрозділі артбригади, якою командує наш земляк з Краснопілля Андрій Журавльов. Тут нас тепло зустріли, нагодували, напоїли до не можу …чаєм.

А коли після чаювання Володимир давав концерт, Андрій довго розпитував про життя в Краснопіллі, що чути про його однокласників. Ще б пак, адже вже два роки він із своїм підрозділом, в якому несуть службу справжні чоловіки з різних куточків України, стримує нашестя «старшого брата», відтак появу земляків за кількасот кілометрів від рідних країв сприймає як свято і на запитання, що сьогодні для нього є найважчим в цій війні, без роздумів відповідає:

33128862.jpg

– Дуже важко переносити розлуку з рідними, близькими, хочеться частіше бачитись із батьками, допомагати їм, але йде війна і від цього нікуди не дінешся. Страшенно переживаю за особовий склад, бо часто попадали під обстріли. Не хочеться навіть думати про те, що тобі, як командиру, колись доведеться розповідати чиїмось батькам, чому так трапилось, що не зміг врятувати їх сина.

– Мабуть коли закінчував Сумське артучилище, у найстрашнішому сні не уявляв, що доведеться воювати? – запитую у Андрія.

– Звичайно не думав! Але відчувалося, що йде планове знищення армії, особливо у 2012 році, коли заборонили навіть стройову пісню, яка є елементом виховного впливу на особовий склад, не кажучи вже про скорочення війська, висококваліфікованих кадрів, велика зброя продавалась. Тепер платимо за це велику ціну, – відповідає офіцер. – Наведу приклад, коли у 2014 році наш підрозділ вирушав на бойові позиції, територію бригади змогли покинути лише дві бойові машини: не було акумуляторів, запчастин, пального. І це не від нас залежало, особовий склад, офіцери навчені, але є ряд факторів, на які ми вплинути не могли.

Два роки йде війна, за цей час ставлення до Збройних Сил України покращилось в рази як в матеріальному, так і в моральному плані. Якби так було з самого початку – ми б не допустили такої ситуації, яку маємо сьогодні. Почали виділятися гроші на ремонт техніки, з харчуванням все гаразд. Звичайно консерви, тушонка, крупи щодня набридають, намагаємось щось придумувати, аби урізноманітнити раціон бійців, дякувати волонтерам, маємо вдосталь консервації, варень, що нагадує про домівку.

Андрій розповідає про недовіру з боку місцевого населення, яка спостерігалася на початку антитерористичної операції, сьогодні ситуація змінюється.

– Коли стояли в одному населеному пункті, включили телевізор, а там лише російські канали та місцеве «сепар-тв», – усміхається хлопець, – що ми там побачили, почули, наш мозок відмовлявся сприймати, а місцевим це роками втирали у свідомість. А сьогодні все змінилось, нас запрошують у місцеву школу, якій надаємо допомогу. Вчителі, учні вдячні, коли відвідуємо шкільні заходи, нещодавно були на випускному вечорі, проводили для дітлахів гру «Зірниця». Змінюється свідомість дітей і вчителів. Заходиш, бувало, у школу – якось сіро навколо, то сьогодні на стінах національні прапори, картини, навіть День вишиванки у школі влаштували.

93760620.jpg

А тим часом на лісовій галявині на імпровізованій сцені Володимир Щеглов дарував воїнам свої пісні. Довго хлопці його не відпускали, але, на жаль, нас чекав інший підрозділ, а точніше батарея, і потрібно було їхати і не діяли жодні вмовляння про «ночівлю».

36055782.jpg

Прощаючись, Андрій Журавльов попросив через нашу газету передати привіт своїй мамі Валентині Григорівні, рідним, а також усім жителям Краснопільщини, що ми із задоволенням робимо:

– Хочеться передати рідним, близьким, знайомим – продовжуйте в нас вірити і підтримувати, – з хвилюванням у голосі каже хлопець. – Знаю, «Перемогу» будуть читати матері, дружини, батьки, діти багатьох інших воїнів з Краснопільщини, тож знайте, що для вашої підтримки не існує відстані, ми її відчуваємо тут і допоки вона є, ми непереможні, ми й надалі будемо виконувати наш конституційний і чоловічий обов’язок. Нічого не зробиш – ліг на нас тягар війни, ми народилися в такий час, що довелось боротись проти нашестя цієї орди, і ми будемо стояти до кінця. Підтримка рідних – це наш найкращий стимул.

Виїжджали ми з лісу від артилеристів за допомогою солдатських рук, оскільки після дощів диво німецького автопрому бус «Мерседес» сів на «пузо» в цьому липкому від дощу солов’їному гаю.

РІДНА БАТАРЕЯ

Дорогою до рідної батареї Сергія Кузнєцова, після крутого спуску побачили досить велике водне сховище, де, як ми зрозуміли, водилася риба різного калібру. Заповзятливі «замполіти» використовували цю водну гладь для захоплюючих баталій. Вони у вихідні дні влаштовували змагання між батареями з рибної ловлі. Ви знаєте, вражає – особовий склад зайнятий, принаймні до обіду. Та й рибна юшка – те, що треба для урізноманітнення солдатського обіду.

Місце, де розташувалося кілька підрозділів артилерійської бригади, – це занедбане село. Молодші, мабуть, виїхали, а старі пішли до своїх предків на небеса, але факт – село було майже порожнє, місцевих жителів на пальцях порахувати.

Що ще цікаво, у всіх будинках залишились меблі, фотографії і фіранки, заходь і живи. Деякі місцеві жителі, які зараз живуть Краматорську і Костянтинівці, приїжджають, садять город і раді, тому, що хати не порожніють, а значить, будуть жити, а не підуть в історію, як колись живе селище.

І ось село ожило, зі своїми військовими правилами і дисципліною. А там дивись, із закінченням війни і життя налагодиться.

85152819.jpg

Тут вивантажили більше тонни продуктів і солінь. По машині можна було сказати, що вона ніби зітхнула і дякувала нам не за те, що привезла продукти, а що звільнилася від явного зайвого вантажу.

Це нашого водія Сергія Кузнєцова рідна батарея, якою він командував, а нещодавно демобілізувався з неї. А ось вдома, в Краснопіллі, зрозумів, що «гражданка» – не його, він має бути зі своїми хлопцями, своєю рідною батареєю, де його з нетерпінням чекають. Ми це бачили на власні очі, ставлення підлеглих до свого командира не підробиш.

Увечері під чай і укуси комарів був даний концерт, йшов він до появи зірок на тихому безхмарному небі. Пісні змінювалися анекдотами, спогадами, веселими і не дуже, адже ця батарея пройшла Іловайськ і Дебальцеве, і була по праву бойовою і загартованою в боях.

Переночувавши в будинку, де ми стали на постій, нам трапилася нагода подивитися російські канали. Ось тут згадалися слова Андрія Журавльова. Тим, хто дивиться їх тут, маємо на увазі місцевих жителів, це нічого доброго не обіцяє, але це вже робота київської і місцевої влади.

Вранці, як і годиться, все було переграно – замість запланованого від’їзду о 9:00, виїхали о 6:00, адже над батареєю зібралися дощові хмари. Найменший дощ зробить ці лісові дороги непрохідними навіть для армійських вантажівок.

У районі села Ульянівка нас зустріли земляки, які через хитромудрі хащі доставили у розташування вже наступної батареї, що дислокується в цьому районі. Вгадувалося розташування військових підрозділів, звичайно ж по шлагбаумах, тим більше серед лісів і доріг, що ведуть в нікуди. Радувало те, що охорона на постах знала свою справу на відмінно.

Спілкуючись видно, що хлопці нудьгують за рідними краями, за рідними, за мирним налагодженим життям. Разом з тим, об’їжджаючи не одну частину, чули, що багато хто залишається в армії і підписує контракт на подальшу службу. По перше, це фінансовий стимул, а ще це злагоджений колектив, дружба, взаємовиручка, почуття ліктя бойових побратимів.

62190377.jpg

Артилерист Олег Шляхтун на запитання про контракт лише усміхається, каже, що ніколи до цього в армії не служив, навпаки уникав цієї, за його словами, безглуздої втрати часу. Але коли з його цеху в місті Калуш повістки отримали багато колег, то залишатись вдома не дозволила совість. І ось він вже більше року тут, на передовій, і користуючись нашим візитом передає привіт своєму брату Михайлу Олександровичу Шляхтуну та його родині, які мешкають в Краснопіллі.

84584896.jpg

Вивантажили продукти, канцелярію, дали концерт, і без чаювання рушили до нового місця вивантаження.

ПРИВІТ ВІД ВАСИЛІВ

І ось знову донецька дорога повела нас в наступний запланований підрозділ недалеко від Мар’їнки, яким командує наш земляк Сергій Чигринець – уродженець Угроїд. Зустріли його дорогою, Сергій поспішав у штаб, тож спілкувались з ним лише кілька хвилин серед поля. Передали посилки, отримали інструктаж, як дістатися підрозділу і потиснувши один одному руки, роз’їхалися в різні боки.

Звичайно дороги тут грішно не відзначити в кращий бік і вони не йдуть в жодне порівняння з нашими, Слобожанськими дорогами. Душа радіє, коли їдеш, і машина, як вірний пес, не може в знак подяки помахати хвостом.

Трохи давши «блуду», добралися до мальовничого району, де розташовувався один з підрозділів «енної» бригади.

Кружляючи полями, пагорбами і вибоїнами (це вже коли звернули з головної дороги), на шляху стала непереборна перешкода. Після рясних дощів польова дорога в одному місці для буса, та ще на ім’я «Мерседес», стала непрохідною перепоною. Не ризикуючи, перевантажили нехитрий продуктовий скарб на тривісний “Урал”, який нам вислали на допомогу артилеристи, і дісталися без проблем в розташування до хлопців.

Вкотре відмічаємо, що найцінніше в підрозділах, це не продукти та інші речі, а – уявіть – дитячі малюнки і листи від дітей, з будь-яких шкіл. Справа в тому, що хлопці, які йдуть на дембель, забирають дитячі малюнки додому, як оберіг на пам’ять. Тому доводиться нові малюнки рівно розподіляти по підрозділах. І як правило, малюнків завжди не вистачає.

67731566.jpg

65834852.jpg

58278174.jpg

Дитячі малюнки висять біля ліжок та в інсценованих прихожих і кухнях, всюди в наметах, вони нагадують будинок і дають нові сили бійцям. Так – це справжні дитячі ікони, справжні обереги. Відразу згадалися малята із Мезенівського дитячого садочка, які разом з варенням, із по-дорослому серйозними обличчями просили передати свої малюнки воїнам на передову. Шановна дітвора – передаємо вам великі вітання від хлопців з різних куточків України.

Вивантаживши продукти і давши концерт, нас місцеві кухарі нагодували, напоїли лісовим чаєм. Одного з кухарів звати Василь, він з Тернопільщини. Чоловік годинами може розповідати про своє довоєнне захоплення – утримання голубів. Дізнавшись, що ми із Сумщини, почав перераховувати голуб’ятників із Сум, виявляється у нього в наших краях багато знайомих. А далі сталося непередбачуване – чоловік заплакав за тугою за своїми птахами. Ось ще один доказ тому, що людині для щастя потрібно зовсім не багато, але іноді навіть цей мізер забирає війна…

Прощаючись, Василь попросив нас зачекати хвилину і за мить виніс дерев’яні ложки. Їх він ножем вирізає на дозвіллі. Каже, деревина тут не така, як на його батьківщині, але обирати, як кажуть, не доводиться.

99574687.jpg

– Це Вам на пам’ять, щоб пам’ятали про дядька Василя, – мовив чоловік.

Обов’язково будемо, адже такі люди, такі подарунки не забуваються.

А ось Володимир Щеглов, даючи концерт, так би мовити, на місцевому Майдані або лісовому подіумі, був здивований незвичайним прапором. І як годиться почав морщити свій лобик: що, чий, і чому?

24139898.jpg

Виявилося, що це прапор Вишгорода, і повісив його на флагшток житель цього міста.

А коли розговорилися, виявилося, що Володимир разом з бороданем із Вишгорода служили при совдепії разом в Амурській області, на Далекому Сході, Щеглов – у Шимановську, а його новий знайомий – в Лєдяной, це зовсім поруч. Вертолітник Володимир Щеглов ще їх і забезпечував усім необхідним. Ось Вам і шляхи Господні не несповідимі.

Після закінчення всіх заходів нас всюди прохідний “Урал” знову повіз на трасу. Водій “Уралу” з самого початку здивував нас своїм професіоналізмом. Дух перехоплювало від того, як майстерно він маневрував між деревами, оминав накатані танками колії. Ми зробили припущення, що до війни сивочолий чоловік працював водієм десь у гірському лісгоспі, у відповідь Василь з Івано-Франківська лише усміхнувся:

– Не вгадали і ніколи не вгадаєте – я колишній мент.

38426813.jpg

Виявляється, за вислугою років чоловік у званні майора пішов на пенсію, а коли в Україну прийшла війна, пішов до війська. Прослуживши рік, підписав контракт ще на півроку.

– Я так вважаю, що безглузда смерть може підстерегти кожного з нас і у мирному житті, а йти додому, коли ворог ґвалтує Україну – не по чоловічому. А що стосується вміння водити вантажівку – так війна ще й не такого навчить.

01125601.jpg

Це була крайня точка нашого рейсу. І ось ми, з почуттям виконаного обов’язку, сфотографувалися, обнялися з новими знайомими і взяли курс додому. Дорога наша лежала тепер не через Слов’янськ, а на Дніпро. Нехай і дорога довша, зате краща, ніж через Харків.

Військовослужбовці артбригад, які в цей час охороняють нашу землю від російської орди, висловлюють подяку і низький уклін, усім волонтерам Краснопільщини, які зібрали в такий нелегкий час цей нехитрий, але такий потрібний на фронті продуктовий скарб, за те, що не забуваєте солдата на передовій. Просте солдатське спасибі Мезенівській школі, дитячому садочку і громаді, Славгородській школі і громаді, Осоївській школі, всій громаді, Угроїдській школі і громаді, ТОВ «Хвиля» і Змислі Василю Івановичу, Покровській школі, сільській раді і громаді, Тур’янській сільській раді, Гуцал Людмилі Миколаївні, Бондарю Олександру Володимировичу, Самотоївській школі, сільській раді, Перерві Івану Миколайовичу, Краснопільському ХПП, працівникам Краснопільського військкомату, підприємцям Чайці Олексію Миколайовичу, Стрикиці Володимиру Вікторовичу, Гриві Сергію Миколайовичу, а також Лупирю Борису Івановичу, Кунцю Костянтину Олексійовичу, Дейнеці Івану Григоровичу, Жданьку Василю Дмитровичу, райдержадміністрації і районній раді. А також діткам Будильської, Бішкінської шкіл, Сумській школі №12 – за малюнки, продукти, чай, печиво, цукерки для воїнів АТО.

Армія була, є і буде! СЛАВА УКРАЇНІ!

http://krasnews.at.ua/publ/kultura_i_svit/dumki_z_privodu/volonterski_khroniki_dovgoochikuvanij_vantazh/12-1-0-669

Поділитися цим:

Залишити відповідь

Увійти за допомогою: