Зoлoтi pyки Oлeкcaндpи Микитiвни

77437572.jpg

Вмикаючи телевізор або гортаючи газети нерідко ловиш себе на думці: “Чому так мало показують і пишуть про простих людей?” Їх герої найчастіше банкіри, артисти, кримінальні авторитети чи політики, що нерідко одне й те ж саме. Інколи потрапляють у поле зору ЗМІ викладачі, лікарі, інженери і зовсім рідко люди села. Це що, герої тільки радянського часу? Але ж історія сіл була б неповною без людей, імена яких з повагою і гордістю згадують односельці. Це хлібороби, механізатори, трактористи, водії, тваринники, доярки, ветерани праці, працівники полів і ферм та інші заслужені жителі села, якою по-праву може себе вважати жителька с.Тур’я Олександра Микитівна Опанасенко.

Перед поїздкою до Тур’ї вирішив трішки зануритись в історію, погортати старі підшивки районки, адже напевно про цю жінку тоді не могли не написати, бо ім’я доярки з колгоспу “Заповіт Леніна” було добре відоме за його межами. Пошуки виявились не тривалими, і ось вона, Олександра Микитівна: світле обличчя, лагідні проникливі очі, добра посмішка на вустах. Такою її зафіксував фотограф наприкінці 60-х, такою вона залишається і сьогодні у свої неповні сімдесят п’ять.

86667518.jpg

Життя сільських жінок-трудівниць ніколи легким не було, а доярок тим паче. Вставала вдосвіта і бігла Олександра Микитівна до своїх корів. Ясла потрібно вичистити, свіжими кормами наповнити, напоїти худобу, підготувати величезні бідони для молока, подоїти корів, здати молоко. Потім була невелика перерва, і молода жінка пташкою летіла додому, щоб виконати домашню роботу: їсти зварити, прибрати у хаті, випрати білизну, попрацювати на городі. На дванадцяту годину знову йшла на ферму: обходила своїх корівок і поверталася додому. На сімнадцяту годину знову бігла на ферму: годувати, чистити, доїти, здавати молоко, мити бідони…

Так, у важкій щоденній праці минали день за днем, місяць за місяцем, без вихідних і свят. Але праця не була даремною, корови віддячували їй за старання і турботу: більше інших давали молока. О.М.Опанасенко неодноразово виборювала почесне звання “Краща за професією”, а у 1966 році отримала орден Леніна. Таку високу нагороду заслужила своєю самовідданною працею.

49180579.jpg

– Знали, за що працювали, гарний матеріальний стимул у роботі – гідна зарплата. А ось про що менше за все думала, так це про визнання і славу, просто працювали на совість, – каже про своє відношення до роботи Олександра Микитівна. – Мій чоловік теж працював у цьому колгоспі токарем і також свого часу був нагороджений орденом Леніна. Така ось у нас орденоносна родина.

Нещодавно в одній із телепередач побачив сюжет про якийсь колгосп у Краснодарському краї, де у 80-і роки минулого століття існувала така традиція – за високі досягнення в надоях молока за підсумками року пальці рук кращих операторів машинного доїння прикрашали перстнями із благородного металу. У Тур’ї, звичайно, такого виду вшанування не було, але руки наших славних сільських трудівниць менш цінними і, тим паче, умілими від цього не стали.

На почесному місці у вітальні Олександри Микитівни займають фотознімки. На одній із світлин в оточенні жінок у білих халатах і хустках сидить чоловік, лацкан піджака якого прикрашають орден Леніна та Зірка Героя Соціалістичної праці.
– Ці жінки, то тваринниці, доярки нашого колгоспу. Он нас було скільки. – Із ностальгією згадує жінка. – Тоді у колгоспі налічувалось до тисячі корів, діяли ферми у Мар’їно, Проходах. Колись спробувала підрахувати, скільки ж надоїла молока за сорок років роботи, і не змогла, але, мабуть, не один ешелон.

Колишня доярка каже, що їм було на кого рівнятися у своїй роботі, і вказує на чоловіка у центрі фотознімку. Таких, як голова колишнього колгоспу “Заповіт Леніна” Федір Маркович Іскрич, сьогодні називають антикризовими менеджерами. Він очолив занедбане, відстаюче господарство і незабаром воно почало міцно ставати на ноги, поступово зростало, багатіло. За його пропозицією в артілі розорали всі балки і схили, й почали засівати їх кормовими культурами. Він досконало знав доручену справу, вмів захопити людські серця твердою вірою в успіх, надихнути колгоспників на працю особистим прикладом, турботами про їх добробут. І трудівники віддячували сторицею. І, здавалося, щедрі “молочні ріки”, як образно казали журналісти, з року в рік не мілітимуть, а ставатимуть повнішими…

Говорити про невтішне сьогодення Олександра Микитівна не хоче, а лише знизує плечима, не розуміючи, де і яку “дамбу” прорвано, в чиїй голові, що ті “ріки” обміліли і від колишніх ферм тепер залишились лише руїни.

В процесі спілкування від справ колгоспних поступово перейшли до родинних. Тур’я одне з тих сіл, яке може похвалитись багатодітними сім’ями, і родина Опанасенків – одна з них.
– У нас велика і дружна сім’я, – розповідає Олександра Микитівна. – Маю чотири доньки та сина. Вже дочекалися на одинадцять онуків і трьох правнуків. Чоловік завжди хотів сина, і він народився п’ятим, а міг же бути шостим чи сьомим, – усміхається жінка. – Так і жили, поважали і любили один одного, змалечку привчаючи дітей до праці, намагалися прищепити їм гідність, порядність, працелюбство, доброту, повагу до старших.

З цими словами жінка дістає іншу світлину, на якій велика і радісна родина.

17283151.jpg

– Це чи не найостанніший знімок, де ми всі разом. Тут нас діти вітають із золотим весіллям. На жаль, три роки тому мого чоловіка Івана Павловича не стало, Царство йому Небесне, – із сумом говорить Олександра Микитівна. – Але діти не забувають – приїздять. Одна донька живе у Білорусі, дві у Харкові, ще одна у Краснопіллі, а Олександр з дружиною мешкають тут у Тур’ї. Син пішов стежкою батька і працює токарем.

– Шкода, що ви не приїхали тижнем раніше, то б і застали усіх тут, – розливаючи чай каже невістка Іра. – Це справді свято, коли вся родина збирається за одним столом.

Олександра Микитівна має безліч заслужених титулів і відзнак, нещодавно до них додалася ще одна. Жінці присвоєно звання “Мати героїня”.
– Присвоїли, значить заслужила – усміхається колишня колгоспниця. – Та хіба ж у нагородах щастя, головне, щоб у нашій великій сім’ї все було добре.

Незабаром сільські трударі відзначатимуть своє свято. Свято святом, а таки загнали сільське господарство у глухий кут. В школі нас вчили – 95% степів України під сільгоспугіддями, а тепер куди не поглянеш, степ та степ навколо. Всюди кричать про шахти, нафту та газ… все вірно. Це теж потрібно. Але хочеться сказати і цій владі та всім наступним: чим би ви не займались, а їсти всерівно хочеться. І хліба з салом, і холодцю з хріном, і шашлика з кетчупом. Бажано, щоб ці та інші продукти були вироблені в Україні, в нашому районі.

Так що беріться й за проблеми сільського господарства. А всіх справжніх працівників сільського господарства, ветеранів полів і ферм, особисто Олександру Микитівну, вітаю з цим святом і багато успіхів, достатку, терпіння й сил, а головне міцного здоров’я.

О.МОЦНИЙ.

Залишити відповідь

Увійти за допомогою: