AМEPИКA – POЗЛУЧНИЦЯ

 

 

Внаслідок різних причин політичного та соціально-економічного характеру протягом багатьох років за кордонами України опинилися і нині живуть мільйони наших співвітчизників. Про це свідчить точна наука – статистика, яка знає все в плані цифр, але ніколи не розповість про долю цих емігрантів, а вона в кожного своя.
Хіба міг думати наш земляк, уродженець Порозка Борис Іванович Наронов, що доля закине його жити до Сполучених Штатів Америки? Мабуть ні, хоча подорожувати любив, можливо тому й пішов навчатися до Одеського морехідного училища. Познайомившись із Борисом Івановичем, довго спілкувалися про життя за океаном, але якої б теми не торкались, мимоволі повертались до України, де, за спостереженнями нині американця Б.І.Наронова, не все так і погано.

У Порозку на Краснопільщині, де народився Борис Іванович і де до другого класу навчався у школі, моря, звісно ж, немає. Не видно його і в Пожні, де закінчував десятирічку мій співрозмовник, проте чомусь море вабило до себе. Мрія ця й привела Бориса Івановича до Одеського морехідного училища. Отримавши спеціальність інженера-електрика, його, як молодого спеціаліста, направили до Новоросійського морського пароплавства. Відтепер на омріяні безкрайні моря чоловік дивився з палуби танкера. Ніби все було добре, життя налагоджувалося, та все ж хотілося працювати в Україні, куди, зрештою і переїхав. На жаль, після розпаду Радянського Союзу Б.І.Наронов, як і тисячі інших моряків, залишився нікому не потрібним.

– У мене викликає обурення той час і політика нашого першого президента, – говорить Борис Іванович. – Який розум треба мати, щоб маючи Чорне море, порти, лише декількома розчерками пера розвалити флот і тим самим залишити сім’ї моряків без засобів для існування?
Склалася парадоксальна ситуація: Росія, на танкерах якої багато років працював Борис Іванович, відтепер вважала його іноземцем, не потрібним виявився чоловік і на Україні, де на той час флоту як такого не існувало. Довелось Б.І.Наронову “батрачити” на суднах під прапорами Греції, Ліберії, інших країн.

Багато молоді тоді шукали можливість залишити країну в пошуках кращої долі. Син Бориса Івановича, отримав шанс перебуваючи у США, залишитись тут з дружиною на постійне місце проживання. Подружжя, отримавши громадянство і престижну роботу, відчуваючи, що стоїть впевнено на ногах, запропонували батькам переїхати до себе.

– Вже понад дев’ять років живемо з дружиною і дітьми в країні мрій – Америці, – продовжує розповідь Борис Іванович. – За цей час більш-менш опанував їх мову, обзавелись знайомими, але всерівно відчуваємо, що не рідні ми тут. Завдяки супутниковому телебаченню маємо змогу переглядати українські телеканали, тож тримаємо руку на пульсі українського життя. Скажу вам, що донедавна американці мало знали про Україну. Довго доводилось привчати знайомих, що я не “Боріс-рашен”, я “Борис-юкрейн”, а це дві великі різниці, як говорять в Одесі. Що є така самобутня держава Україна, світ, в тому числі США, більш широко дізнався після “помаранчевих” подій 2004 року. Ми з дружиною не відривались від телевізора, аби знати, що ж насправді діється в нашій країні.

Зрештою Борис Іванович привчив таки своїх знайомих американців називати його українцем, і це хоч і невеликий, проте вклад у популяризацію нашої країни за океаном.

– Одного разу дружина невідомо де, але купила мені наклейку на автомобіль з українською символікою. Для мене це було справжнім святом, – продовжує розмову Борис Іванович. – Сусіди це помітили і при зустрічі наголошували: “ О, Борис, тепер ти справжній українець!”. Можливо комусь це здається смішним, а для мене це має велике значення.

Звичайно, наш та їхній рівень життя годі порівнювати, але, за словами Бориса Івановича, добробут українців, хоч і не швидкими темпами, але покращується.
– Давно живу в Штатах, – говорить він, – з того часу двічі мав змогу відвідати близьких в Україні. Мушу визнати, що зміни разючі. Не можна не помітити велику кількість нових гарних автомобілів на дорогах, в тому числі і в районі. І не можна ж стверджувати, що їздять в них лише погані люди. Видно, що люди знаходять можливість заробляти гроші, жити краще. Ось і в Порозок, Пожню, – мої рідні села, де живуть мій брат, племінник, знайомі, прийшов газ, а значить і покращення умов життя.. Звичайно, труднощів ще багато, але, переконаний, все у нашій країні буде не гірше, аніж за океаном.

Моряки, як відомо, не плачуть, але чим далі, тим вологішими ставали очі в Бориса Івановича, і на те були причини, адже зараз він знаходиться в рідному селі, в колі близьких йому людей, а вже за добу їх роз’єднає на кілька років океан.

– Я хотів би підняти цей келих за Україну, – встаючи, мовив чоловік. – Бажаю Вам всього нацкращого, благополуччя і віри у своє майбутнє. Я переживаю за Україну, і мрію приїздити сюди якомога частіше. Не знаю, чи мені поталанило, а можливо навпаки, по нещастю, але живу там, у США, однак душею я завжди залишусь тут, з вами, шановні українці!

О.МОЦНИЙ.

На знімку: Борис Іванович Наронов.
Фото автора.

http://krasnews.at.ua/publ/rozpovidi_pro_zemljakiv/amerika_rozluchnicja/1-1-0-6
Поділитися цим:

Залишити відповідь

Увійти за допомогою: