Coлдaт нeвiдoмoї вiйни

 

 

“Гарячою точкою” номер один у вісімдесятих роках беззаперечно вважався Афганістан, зрештою, яка там “точка”, то була справжня війна. Служба в ДРА – найстрашніші слова, які могла почути мати в той час від свого сина-призивника. Здавалося, що, коли у 1989 році наші війська залишили цю країну, можна було зітхнути з полегшенням, натомість замість однієї закордонної гарячої точки незабаром таких спалахнуло десятки і не десь там, а тут, у величезній і найдружнішій країні – Радянському Союзі, де всі народи живуть у дружбі і мирі. Як виявилось, далеко не всі…

Так, у 1988-1991 роках багато моторизованих і спеціальних частин брали участь в недопущенні кривавих конфліктів і сутичок на міжнаціональному грунті в Азербайджані, Нагорному Карабасі, Вірменії та інших гарячих точках колишнього Союзу. Саме тоді, у 1988 році в м.Калач-на-Дону й була сформована 22-а бригада особливого призначення внутрішніх військ МВС СРСР ім. Дзержинського, або просто “Кобра”. До її складу увійшли підрозділи з найбільш підготовлених в професійному, фізичному і психологічному плані військовослужбовців, які могли грамотно і адекватно діяти при виникненні масових безладів. Високомобільні, добре оснащені, вони були кинуті на “гасіння” таких конфліктів, вилучали зброю, боронили села від нападу озброєних банд, були своєрідним буфером між сторонами конфлікту.

32858317.jpg

27873482.jpg

Серед тих призовників 1988 року, з числа яких сформували легендарну “Кобру” був і краснопільчанин І.В.Данильчик. Сьогодні чоловік зізнається, що будучи юнаком, хотів проходити службу в Афганістані, адже патріотичне виховання давало про себе знати, та не судилося, а ось до спецпідрозділу потрапив випадково, точніше навіть помилково.

– У Краснопільському війcьккоматі військовий комісар запропонував нести службу в дивізії спеціального призначення внутрішніх військ МВС СРСР ім. Дзержинського, – посміхається Ігор Вікторович – мовляв, будеш на концертах, футбольних матчах, парадах в Москві порядок забезпечувати. Я погодився. Річ в тім, що й справді така команда в Москву набиралася, інша теж формувалась для внутрішніх військ, для формування 22-ї бригади, куди мене помилково зарахували, та дізнався я це тоді, коли замість столиці побачив у вікно потяга безкрайні донські степи.

98770616.jpg

Так почалися місяці “учебки” в славному місті Калач-на-Дону. На юнаків чекав “стандартний” набір бійців спецпідрозділу: маршкидки в повному бойовому спорядженні, заняття з рукопашного бою, та й вміння чеканити крок на плацу теж ніхто для них не відміняв. А ще солдати чітко знали, що в будь-яку хвилину їх за тривогою можуть підняти і десантувати туди, де їх присутність необхідна. І такий виліт не забарився. Вже на третій місяць служби перше відрядження до Нагорного Карабаху, де спалахнув конфлікт між азербайджанцями та вірменами. Відрядження, на яке спочатку відводилося три місяці, затягнулося на довгі дев’ять.

08124035.jpg

– Основна задача нашого підрозділу полягала у забезпеченні громадського порядку, охорони стратегічних об’єктів, та все ж найбільш відповідальною і небезпечною було виявлення та обеззброєння бандугруповань, – згадує І.В.Данильчик. – З обох сторін конфлікту були ледь не діючі армії, на озброєнні яких були навіть танки з бронетранспортерами. Пригадую, як після прибуття до Карабаху на першому шикуванні перед тим, як заступити в наряди, нам навіть набої не видали, мовляв, ми в разі чого повинні вміло діяти багнетом і приклАдом. Спочатку так і робили, та побачивши, як озброєні бойовики, стало зрозуміло, що прикладами тут не завадиш.

76295618.jpg

Справді, в країні в кінці 80-х вже панував безлад, і в армії, в тому числі. Траплялися випадки, коли роззброювалися цілі військові частини. Показовим був випадок в Нахічевані, коли азербайджанці роззброїли прикордонників і біля 200 кілометрів кордону з Іраном виявились відкритими. Іранська армія тоді перебувала у повній бойовій готовності, очікуючи нападу з боку Радянського Союзу. Аби уникнути конфлікту в Нахічевань терміново направили бійців 22-ї бригади і ті вкотре довели свою професійність і вміння діяти в критичних умовах.

– Обидві сторони озброювались, як могли, тож кожен наш солдат з автоматом вже потенційно розглядався, як об’єкт нападу, – продовжує чоловік. – Іноді були спроби “домовитись”. Пам’ятаю, коли був у караулі, до нас на чорній “Волзі” приїжджали такі ділки і пропонували продати їм наші “калаші”. Називали ціну 10 тисяч радянських карбованців за автомат, набої до нього коштували десять крб за штуку. Звичайно ж оборудка не вдалась, але напади на караули були звичним явищем.

70418844.jpg

Яку тільки зброю не вилучали солдати внутрішніх військ у бойовиків: від стареньких рушниць до танків. Навіть в той час при обстрілі населених пунктів з обох сторін застосовувались ракетні установки. Небезпеку становили навіть гармати, з допомогою яких розсіювали градові хмари. Місцеві умільці переробляли їх під бойові і з них збивали навіть вертольоти.

89796169.jpg

Калачовська окрема бригада оперативного призначення і зараз є однією з найбільш боєздатних і заслужених військових формувань внутрішніх військ Росії. З моменту її створення в різних гарячих точках загинуло сто сорок її бійців. А відкритий цей скорботний список втрат було 27 травня 1990 року. Той день І.В.Данильчик пригадує в найменших деталях.

83966324.jpg

– Гарячих точок на мапі Союзу ставало все більше, – продовжує розповідь учасник тих подій. – Щойно створена наша бригада особливого призначення “не вилазила” із службових відряджень. Цього разу був Єреван, де різні угрупування вели боротьбу за перерозподіл влади. Для цього їм потрібна була зброя, тож почастішали випадки нападів на окремих військовослужбовців, дрібні підрозділи, райвідділи внутрішніх справ. Подібне сталося і того трагічного ранку 27 травня 1990 року, коли озброєні бойовики так званого Вірменського загальнонаціонального руху намагалися заволодіти зброєю військового караулу на Єреванському вокзалі, солдати відкрили вогонь. В результаті сутички шестеро вірменів загинуло, отримали поранення 10 наших солдат.

Нас терміново підняли за тривогою і направили на допомогу своїм. Пізніше, коли наша колона бронемашин і вантажівок поверталася з привокзальної площі, буквально з усіх навколишніх будинків по нам відкрили такий шалений вогонь, та все ж вдалося вирватися з цього пекла і повернутися до своєї частини. Здавалося, що все позаду, нам навіть фільм привезли, комедію “Где находится нофелет” – як зараз пам’ятаю. Ми тоді ще не знали, що розізлені невдачею бойовики згуртували сили і вже готували напад на нашу казарму. Щойно скінчився фільм, розпочався штурм. Біля 300 людей, озброєних кулеметами, гранатометами, хлинули в бік нашої частини. В результаті перестрілки загинуло двоє наших солдат і 4 бойовиків, 49 чоловік отримали поранення.

В цей же час інша група нападників влаштувала засідку в районі Нубарашенського шосе, неподалік військової частини, виставили на висотах вогневі точки, перекрили дорогу КамАЗами. Наші солдати, що поверталися в частину, потрапили під обстріл.

З БТРа супроводження в частину надійшов сигнал про напад. Першим на допомогу вийшов БТР підполковника Вячеслава Чекмарьова. Досвідчений командир, за плечима якого війна в Афганістані, знищив дві вогневі точки, заблокував колону та вивів транспорт з-під обстрілу. Але в ході бою Вячеслав Михайлович був тяжко поранений, отримав поранення і рядовий С.Вовченко. Після того, як бій скінчився, обох негайно відправили до воєнного шпиталю. Тут полковник, побачивши, що рядовий знаходиться без свідомості, наказав першим оперувати його. Життя солдату врятували, а ось полковник своєї черги не дочекався… Пізніше відважний офіцер посмертно буде нагороджений орденом Червоної Зірки.

Страшно, коли гинуть вісімнадцятирічні хлопці. Як сказати матері про смерть сина на такий непомітній війні? І не втішить тут стандартний бланк “Листа подяки”, підписаного начальником політвідділу і комендантом району надзвичайного стану. Стискаючи в руках автомат і тримаючи на прицілі чуже життя, вони самі, ці вісімнадцятирічні заручники, щохвилини ризикували своїм життям, стаючи жертвами терористів. А нападникам найчастіше потрібне було не їхнє життя, а зброя.

– Наступного дня в столиці республіки мали відбутися урочистості з нагоди Дня незалежності Вірменії, – після тривалої паузи продовжує Ігор Данильчик, – натомість було оголошено траур за загиблими. На 150-тисячному мітингу члени правління Вірменського загальнонаціонального руху дали клятву, що жоден з солдат нашої бригади не залишиться живим. Тож поверталися ми до Калача під посиленою охороною, потяг супроводжували два гелікоптера, на переїздах чергували танки. Ми повернулися без втрат.

09573094.jpg

Різні були ситуації, іноді драматичні, іноді трагічні, а інколи й курйозні, коли солдат вночі десантували з гелікоптера в зазначеному квадраті та наказали копати укріплення, а коли почало світати, всі побачили навколо себе хрести. Виявилось, що це кладовище. Ще довго після цього солдати жартували поміж себе, що їм наказали копати собі могили. Були й безглузді накази, які навіть повторювати не варто, та, не дивлячись на це, чоловік пишається роками своєї служби, добрим словом згадує командирів, в більшості з яких за плечима Афган, а ще товаришів по зброї, з якими і сьогодні спілкується через Інтернет, а один з них, Володимир Дворенов, мешкає зовсім поряд, у Великому Бобрику.

А ще Ігор Вікторович раз-по-раз підкреслює і наголошує, що звичайне населення було до них, бійців внутрішніх військ, налаштовано дружелюбно, причому з обох боків. То була не їх війна. Вони, як могли, віддячували бійцям, які, ризикуючи життям, під обстрілом, доставляли у найвіддаленіші населені пункти продукти харчування, ліки. І коли бригада залишала Нагорний Карабах, місцеві жителі благали їх залишитися. “Ви підете, а тут почнеться різня” – плакали жінки. На жаль, так і сталося…

90190315.jpg

То була невідома війна, за яку не давали нагород, та й взагалі, хіба могли в Радянському Союзі, хай і приреченому, бути гарячі точки? Влада всіляко від цього відхрещувалась, не визнають колишніх солдат учасниками бойових дій і сьогодні. Чоловік вже й з ліку збився, до якого суду звертався. Один приймає рішення на його користь, інший відміняє. На згадку про ті події І.В.Данильчик має подяки за відмінну службу від коменданта особого району Нагорно-Карабахського Автономного округу, та чи не найціннішою вважає подяку від полковника Вячеслава Чекмарьова, яка багатьох нагород варта.

27 травня, день, коли пали смертю хоробрих перші бійці 22-ї бригади внутрішніх військ вважається днем пам’яті тих, хто загинув при виконанні військового обов’язку. Символічно, що саме в цей день в Ігоря народився син Ярослав, який закінчив Харківський Національний університет внутрішніх справ України і нині працює в правоохоронних органах.

– Поки живі, ми пам’ятаємо і будемо пам’ятати про подвиги всіх загиблих при виконанні бойових завдань, – підсумовує чоловік, – і пишаємося, що служили Батьківщині, якою б вона не була, разом з ними.

О.МОЦНИЙ.

http://krasnews.at.ua/publ/rozpovidi_pro_zemljakiv/doli_ljudski/soldat_nevidomoji_vijni/4-1-0-319
Поділитися цим:

Залишити відповідь

Увійти за допомогою: