Дoвгий шляx дo Бepлiнa

Цікаве й змістовне життя прожив Федір Іванович Дудко. Опис зовнішності Федора нам залишив краснопільський краєзнавець Л. Г. Косарєв: «Стрункий, високий, з квадратиком густих вусів, він виглядав значно молодшим від своїх років. Йому, не замислюючись, можна дати яку завгодно професію: хлібороба, металурга, вчителя, механізатора, інженера, лікаря, кооператора… Спокійні рухи, урівноваженість, замисленість у погляді та ще природна скромність, бажання бути таким, як і всі, говорять про його великий життєвий досвід, давно вироблену сталість переконань, хоча з усього видно, особливо, коли починаєш із ним розмовляти – що він цінить і силу, і розум інших людей.

Коли тільки вдивляєшся в нього, чомусь здається, що він народився десь неодмінно наприкінці літа чи то на початку осені. Саме ця пора року відклала на ньому свої приємні, невловимі сліди, з котрими він так і залишився на все життя. І ще думається мимоволі, що приніс його лелека в тиху мрійну хатину з білими стінами, за якими променіли прихилені рожі, що немовби вбачали в долі малого безкінечність грозових доріг і звитягу поєдинків з катами-супостатами».
А народився Федір Іванович 12 вересня 1903 року в трудовій селянській сім’ї. Семирічного віку його віддали навчатися до першого класу місцевої земської школи. Тут за три роки малий Федір навчився читати й писати, вивчив таблицю множення осилив чотири математичні дії. Цього на той час було достатньо для селянського хлопця, щоб стати надійним помічником батькові. Федір пішов на заробітки до місцевого поміщика. Його послали в майстерню, де він навчився плести кошики з лози.

Коли хлопцеві виповнилося чотирнадцять років, його направили заробляти «більше грошей», – став працювати в місцевій економії капіталіста Харитоненка спочатку погоничем, а потім на різних роботах. Усього там довелось скуштувати: і синяків, і гуль…
Після жовтневої революції ця економія стала Гребениківським відділенням Грязнянського цукрокомбінату. З квітня 1930 року він працював у Грязному.
В червні 1940 року Федора Івановича командирують на роботу в Карело-Фінську РСР, де він став керуючим радгоспу «Антріа» в Яновському районі. Там його застала Велика Вітчизняна війна.

Через сорок вісім днів він разом із заводом евакуювався в місто Тюкмай, де став працювати інструктором по цукрових буряках Тюкманського цукрозаводу Чуйського району Киргизької РСР.

3 жовтня 1941 року Дудко Ф. І. Пішов на фронт, став артилеристом. Був командиром гармати.
В ніч на 23 серпня 1943 року радянські війська почали бій за оволодіння Харковом. Розпочався штурм. До полудня місто було визволене від німецько-фашистських загарбників. В цих боях брала участь обслуга гармати під командуванням сержанта Федора Дудка, яка діяла в бойових порядках атакуючої піхоти. В районі тракторного заводу гітлерівці вчинили впертий опір нашим наступаючим підрозділам. Бій тривав всю ніч. Артилеристи Дудка гарматним вогнем знищили два ворожих кулемети і протитанкову гармату. Це була істотна допомога нашим піхотинцям. Не витримавши натиску радянських воїнів, ворог відступив.

Наші війська, очищаючи територію Харківської області від окупантів, підійшли до Мерефи і зайняли оборону. Не встигли закріпитись, як ворог кинув проти них крупні сили піхоти і танків. Німці збили із зайнятих позицій наші передові стрілецькі підрозділи і устромилися в глибину нашої оборони. На вогневі позиції 5-тої батареї посунулися фашистські танки. Але артилеристи не розгубилися. Командир батареї підпустив їх на близьку відстань і лише після того подав команду «Вогонь!»

Танки уповільнили рух, декілька машин загорілися. В цьому бою обслуга Ф. Дудка підбила три танки. Під час відбиття ворожої атаки поблизу гармати розірвався ворожий снаряд. Командира відкинуло вбік і він втратив свідомість. Федора Дудка відправили до медсанбату, де він п’ять днів приходив до тями після контузії. Багато бійців і командирів, які відзначились у боях за Харків, були нагороджені орденами і медалями. Старшого сержанта Дудка нагородили орденом Вітчизняної війни другого ступеня.

Попереду був Дніпро. Противник всіма силами намагався утриматись на цьому могутньому водному рубежі. Але радянські війська успішно розвивали бойові дії і вже у вересні 1943 року захопили декілька плацдармів на правому березі ріки.
Передові підрозділи 213-ї стрілецької дивізії форсували Дніпро в районі Дніпровокам’янки. Ворог безперервно контратакував, намагаючись утриматись на рубежах оборони. В цих умовах велику допомогу піхоті у відбитті контратак подали артилеристи. Влучним вогнем з лівого берега вони підтримали підрозділи, що переправилися. А як тільки з’явилися засоби для переправи, обслуга старшого сержанта Дудка одна з перших в батареї переправилася з гарматою через Дніпро.

9 січня 1944 року після жорстоких боїв частини і з’єднання 2-го Українського фронту оволоділи Кіровоградом, незабаром частина фронту була направлена проти Корсунь-Шевченківського угрупування противника.

Старанно дотримуючись маскування, в умовах відлиги, під дощем і мокрим снігом, полки 213-ї стрілецької дивізії своєчасно прибули в призначене місце.
20 січня 1944 року розпочався наступ наших військ. Він розвивався успішно. Частини 213-ї стрілецької дивізії вийшли в район Шполи. Крупні сили противника, намагаючись ліквідувати прорив, нанесли удар по наших підрозділах з півдня. Зав’язалися жорсткі бої. Деякі населені пункти по декілька разів переходили з рук в руки. Стійкість і відвагу проявив в цих боях особовий склад гарматної обслуги Дудка.
«Увесь день 28 січня тривав бій, – розповідав Федір Іванович. – ми підбили три самохідки. Коли насувалися сутінки, побачили, як і з лісу знову пішли на нас німецькі танки. На гармату лишилось п’ять снарядів. Вирішили підпустити танки поближче і вдарити напевне. Але легко сказати «бити напевне», треба ще зуміти це зробити і не промахнутися. Бійці поглядали на мене, то на танки. Їх можна було зрозуміти, бо ж на нас сунула стальна лавина. Ні, думаю, відкривати вогонь ще рано, треба підпустити їх ще ближче. Але як тільки до цілі залишались десятки метрів, подав команду: «Вогонь!». Першими снарядами підпалили два танки. Сусідні гармати теж вели прицільний вогонь. Ворожа атака була відбита.

Незабаром на позиції прибув командир дивізії.
– Хто бив по танках?, – запитав він.
– Обслуга старшого сержанта Дудка!
Він підійшов до нас і всіх розцілував. Ми від радощів були схвильовані до глибини душі».
За цей подвиг старший сержант Дудко був нагороджений орденом Слави третього ступеня.

Після розгрому Корсунь-Шевченківського угрупування ворога 671-й артилерійський полк 213-ї стрілецької дивізії в березні 1944 року брав участь у звільненні міста Новоукраїнка, в форсуванні Південного Бугу біля Первомайська. Знищуючи вогнем живу силу противника, полк вийшов до Дністра в районі Дубосари.

Відважно билися артилеристи при ліквідації оточеного Ясено-Кишинівського угрупування фашистів. Бої носили жорстокий і впертий характер. Крупними силами ворогові вдалося нанести удар по наших підрозділах і прорвати кільце оточення. На шляху відступу гітлерівців стали бійці 5-ї батареї 2-го дивізіону 617-го артилерійського полку. Зав’язався бій, в ході якого артилеристи самі опинилися в оточенні. Відбиваючи натиск гітлерівців, чотири гармати на чолі з командиром 5-ї батареї капітаном Криловим і командиром вогневого взводу лейтенантом Шевченком зуміли прорватися до своїх. Обслуга Дудка не встигла цього зробити. Довелося прийняти нерівний бій. Залишилося декілька снарядів. Вибув зі строю наводчик, загинув підношувач снарядів, гармата пошкоджена. В діло пішли гранати, кулемети.

І тут Дудко побачив розриви снарядів в розташуванні ворога. Відразу не зрозумів, хто стріляє і звідки. Противник почав відходити. Тільки пізніше він дізнався, що це були гармати взводу лейтенанта Шевченка.
За проявлену мужність і відвагу Федір Іванович Дудко був удостоєний ордена Слави другого ступеня.
Із Молдавії 213-та стрілецька дивізія була передислокована на 1-й Український фронт. У грудні 1945 року в 671-й артилерійський полк приїхав майор Іван Іванович Дудко – брат Федора Івановича.

За його проханням командування дивізії погодилося на переведення брата у 20-ту танкову бригаду 11-го танкового корпусу 5-ї ударної армії. Там Федір Іванович Дудко став командиром протитанкової гармати винищувального протитанкового артилерійського батальйону. Тепер брати воювали разом.
Підрозділи 20-ї танкової бригади вели оборонні бої на південь від Варшави. Старшина Дудко появився на Пулавському плацдармі в кінці грудня. Командир батареї представив його майбутнім друзям – бійцям гарматної обслуги, воїнам, що пройшли крізь вогонь багатьох боїв, відзначених бойовими нагородами. У Дудка теж на гімнастерці два ордени Вітчизняної війни і два ордени Слави. «Бувалий, виходить», – подумали про нього з повагою артилеристи. І вони не помилися. З 30 грудня 1944 року по 19 січня 1945 року обслуга старшини Дудка знищила 15 гармат і 19 кулеметів ворога.
Радянські війська 16 січня визволили місто Радом, наближаючись до залізничного переїзду, старшина звернув увагу, що назустріч артилеристам на всіх парах мчить залізничний состав.

– Приготуватись до бою!, – скомандував він. Коли паровоз був уже зовсім близько, прогримів постріл. Потяг зупинився. В ньому виявилися боєприпаси, а також награбовані окупантами речі, продовольство.

Старшина Дудко в ніч на 3.02.1945р. біля м.Скампе (11 км. західніше населеного пункту Швібус, Німеччина, нині Свебодзін, Польща) прямим наведенням знищив з підлеглими більше взводу піхоти; коли ворог прорвався до розташування батареї, з автомата скосив ще понад 10 гітлерівців.
Попереду були Томашці, Лодзь. 17 січня був отриманий наказ прискорити наступ до Одера. Обслуга Федора Дудка брала участь у боях по оволодінню містом Ландберг. В лютому артилеристи билися з ворогом в районі Франкфурта-на-Одері, на Одерському плацдармі. 16 квітня наші частини прорвали оборону гітлерівців.

Наближалася Перемога. Все частіше зустрічалися німецькі солдати, що припинили чинити опір. Тільки підрозділу старшини Дудка здалося в полон понад 200 чоловік.
«Ще до підходу до Берліну, – згадував Дудко,- командир батареї капітан Голубцов поставив бойове завдання. Наша гармата і танковий взвод складали першу ударну групу. 25 квітня ми підійшли до Берліну, ранком наступного дня – штурм. Після сигналу кинулися вперед. Просуваючись від вулиці до вулиці, вогнем гармати ми знищили десятки вогневих точок».
Розрахунок Дудка у вуличних боях у Берліні влучним вогнем знищив 2 кулемети, всюдихід, автомашину, 4 підводи й понад 20 піхотинців противника. З особистої зброї Дудко вбив 7 гітлерівців.

За участь у прориві Одерського рубежу оборони, а також за активні дії в ході вуличних боїв у Берліні старшина Федір Дудко нагороджений орденом Слави першого ступеня.
День Перемоги відважний артилерист зустрів у Веймарі на Ельбі, а в липні 1945 року демобілізувався і приїхав до Грязного, де жила його сім’я, потім у Чупахівку. А з 1955 року працював у Грязнянському радгоспі.
Слід сказати, що колишній командир гармати моторизованого артбатальйону Ф. І. Дудко і не знав про останню бойову нагороду. Вона його знайшла аж через 22 роки. Федір Іванович Дудко, будучи пенсіонером, став повним кавалером ордена Слави.

Уривки з робочого варіанту книги Л. ДІДОРЕНКА, О. МОЦНОГО та О. КОЗИРЯ “ЗОЛОТЕ СУЗІР’Я НАШОГО КРАЮ”.[/size]

http://krasnews.at.ua/publ/rozpovidi_pro_zemljakiv/geroji_nashogo_kraju/dovgij_shljakh_do_berlina/16-1-0-91
Поділитися цим:

Залишити відповідь

Увійти за допомогою: