Oглядaючиcь нa пpoжитi лiтa

В житті як, і у спорті, є старт, дистанція і фініш. Це слова людини, яка все своє свідоме життя пов’язала з фізичною культурою і спортом. А починалося все на вулиці Петровського селища Краснопілля. Тоді учень Ступівської восьмирічної школи Микола Лебеденко робив перші кроки, як спортсмен. Активно брав участь у шкільних змаганнях, в яких здобував перші перемоги, а згодом з’явилися перемоги у районних змаганнях серед восьмирічних шкіл. Це було у далеких 60-х роках. Улюбленими видами спорту були футбол, волейбол, легка атлетика, лижні перегони.

Повертаючись у ті далекі незабутні дитячі роки, ювіляр говорить, що не було тоді таких умов для занять фізичною культурою і спортом як тепер, але який був ентузіазм, бажання і радість від занять спортом!

– Пам’ятаю, як ми із хлопцями на лузі біля Ступівської школи своїми силами збудували футбольне поле (на превеликий жаль, немає вже і школи, і поле заросло, заболотилося). Які там проходили футбольні баталії, вам не передати! Згодом заявилися на участь у районних змаганнях на призи клубу «Шкіряний м’яч». До речі, у 1968, 1969 роках у цих змаганнях брали участь близько 10 команд з Краснопілля, – розпочинає свою розповідь Микола Васильович, якому 1 грудня виповнилось 60 років, – У 1971 році перейшов у Краснопільську середню школу №1. Тут було набагато серйозніше ставлення до фізичної культури, ніж у Ступівській восьмирічці. Директор школи Моїсеєв Євгеній Васильович (нині покійний) вважав, що фізична культура є одним із пріоритетів закладу, а викладачі фізичної культури Віктор Павлович Тарасенко (нині покійний) та Федірко Микола Гаврилович були майстрами своєї справи.

Навчаючись у Краснопільській СШ №1, Микола входив до складу збірних команд школи та району з футболу, волейболу, легкої атлетики та лижних перегонів.

В 70-ті роки районні змагання серед шкіл були набагато масовішими і показники на порядок вищі, ніж тепер, а яка була конкуренція між Краснопільськими середніми школами №1 і №2! Це було постійне дербі з усіх видів спорту. Хочеться підкреслити те, що достойну конкуренцію Краснопільським школам складали Угроїдська, Ряснянська, Славгородська, Миропільські середня та школа-інтернат.

Краснопілська СШ №1 за спортивними показниками була універсальною. Її команди демонстрували хороші результати з усіх видів спорту, які входили до програми районної спартакіади.

Середня школа №2 традиційно була сильна з лижних перегонів, Угроїдська та Миропільська школи – з волейболу, Ряснянська та Славгородська середні школи – відповідно з легкої атлетики та футболу. Така конкуренція не давала змоги визначити переможця заздалегідь.

– Пам’ятаю, у 1971 році запекла боротьба точилася на волейбольному майданчику, де у напруженій боротьбі переможцем стала команда Краснопільської СШ №1, членом якої був і я.

На фото зліва направо: Лебеденко М., Волков О., Бабченко Ю., Шепотько В., Зеленський А., Завгородній М.

У 1972 році наша школа також в упертій боротьбі стала переможцем у змаганнях з футболу (на фото в центрі)

У 1971-1972 роках запекла боротьбі проходила у змаганнях з легкої атлетики, основними претендентами на призові місця були Краснопільські середні школи №1 і №2, Ряснянська і Угроїдська.

Великий внесок у розвиток легкої атлетики у ті роки вніс лікар Ряснянської лікарні В’ячеслав Петрович Атощук. Він і сам виступав на обласних змаганнях, і був дуже хорошим тренером, підготував цілу групу хороших легкоатлетів. Серед них Погрібняк Олександр, Волик Анатолій та ряд інших. Забігаючи наперед скажу, що мені у майбутньому доводилося з ними зустрічатися на Всеукраїнських змаганнях.

У період навчання у Краснопільській СШ №1 Тарасенко Віктор Павлович і Антощук В’ячеслав Петрович (нині уже, на жаль, покійні) відіграли велику роль у ставленні здібного хлопця до фізичної культури і спорту та його спортивних показниках.

1972 рік стадіон «Колос» під час встановлення рекорду району з бігу на 100 м. 11,1 сек. Та стрибків у довжину.

Після закінчення Краснопільської СШ№1 у 1973 році був призваний до лав Радянської армії. Проходив службу у столиці колишнього Радянського Союзу Москві 1973-1975 р.

Про військову службу у Миколи Васильовича також багато спогадів, адже служив у окремій мотострілковій дивізії спеціального призначення. Ніс службу по охороні Кремля, Червоної площі, Монетного двору, брав участь у охороні Червоної площі під час проведення парадів та інших заходів. Доводилося брати участь у забезпеченні охорони перших осіб СРСР та інших країн (до речі, службу проходив разом із земляком з Краснопілля Миколою Васильовичем Гербутом. Нагороджений медаллю «За відмінну службу».

– Великий слід у моєму житті – продовжує Микола Васильович – залишило навчання у Харківському педагогічному інституті ім. Г.С. Сковороди 1973-1975 роки. Факультет фізичної культури, на якому навчався, на той час був одним із кращих в Україні. Тут був дуже потужний викладацький колектив (до речі, про це наголошують і наші земляки, які навчалися в цьому ВУЗі у ті часи Бондаренко О.І., Турчак В.А., Сумець В.П., Голота О.В.).

Навчаючись в інституті, серйозно тренувався під керівництвом завідуючої кафедрою легкої атлетики, кандидата педагогічних наук Нікуліної Олександри Андріївни. Уже на першому курсі виконав норматив кандидата в майстри спорту 10,6 сек. Був членом збірної команди Українського студентського товариства «Буревісник». Довелось виступати на змаганнях у багатьох містах України.

– Всі вже не згадаєш, але були моменти, які запам’ятались на все життя, -продовжує ювіляр. – Наприклад, змагання з легкої атлетики в м. Дніпропетровськ на стадіоні «Метеор». Я у складі збірної команди Харківської області виступав у естафеті 4 по 100 м. Моїми колегами по команді були відомі на той час бігуни, майстри спорту Соїн Юрій, Голіус Сергій, Павленко Віктор. Ми посіли друге місце, поступившись команді м. Києва. Але цікаво було те, що я біг у липівках, які мені подарував учасник Олімпійських ігор в Мюнхені, майстер спорту міжнародного класу Володимир Пантелей.

До речі, доводилось декілька разів виступати на першості України серед педагогічних ВУЗів разом із багатоборцем, нашим земляком Голотою Олександром Васильовичем, який навчався в педагогічному інституті (в даний час учитель фізкультури Краснопільської ЗОШ І-ІІІ ст.).

Залишилися в пам’яті Всеукраїнські змагання з легкої атлетики серед спортивних товариств у м. Донецьк на стадіоні «Авангард». Всі учасники фінального пробігу на дистанції 100 м., вісім чоловік, в тому числі і я, показали дуже високі результати, але потім перевірили нову бігову доріжку і з’ясувалось, що її покриття перевищувало пружність. Результати не анулювали, а нормативи майстра спорту не зарахували. У подальшому результат 10,4 сек., на той час це був норматив майстра спорту, мені не підкорився.

Знаковими також були змагання в м. Ялта, де Миколі Васильовичу довелось у фінальному забігові бігти разом із заслуженим майстром спорту, Чемпіоном Олімпійських ігор в естафеті 4 по 400 м. Віктором Бураковим. Краснопільчанин показав результат 10,5 сек. і був третім у забігу, а Віктор Бураков з результатом 10,7 сек. був п’ятим. Ну звичайно, що стометрівка – це не його дистанція, але те, що довелось бігти з Олімпійським Чемпіоном, запам’яталось на все життя.

Ось це фото – старт фінального забігу Лебеденко М. перший зліва, Бураков В. – третій зправа.

На цьому відрізку часу 5 років, які М. Лебеденко провів у м. Харків, довелося зустріти багато видатних тренерів та спортсменів.

У складі збірної України товариства «Буревісник» на учбово-тренувальних зборах тренувався під керівництвом заслуженого тренера СРСР Віктора Олександровича Лузана. Ім’я його вихованця Володимира Атамася любителям легкої атлетики багато чого говорить, адже він разом з Валерієм Борзовим та ще кількома в Україні долав стометрівку за 10,0 сек. В інституті Микола навчався з багатьма відомими спортсменами. Наприклад, його однокурсниками були гравці футбольної команди «Металіст», Чемпіони світу серед юніорів Віктор Каплун, Валентин Крячко, Володимир Лінке.

Взагалі то був неповторний, незабутній відрізок його життя (на легкоатлетичній мові дистанції).

– Після закінчення ВУЗу була пропозиція залишитися працювати в інституті на кафедрі легкої атлетики, але, за волею обставин, не судилося. У 1980 році у мене народилася донька, а дружина навчалась на 5 курсі інституту, і я за направленням потрапив на батьківщину дружини в м. Барвінкове Харківської області тренером місцевої дитячо-юнацької спортивної школи, – згадує Микола Васильович.

Барвінківьський період часу також був цікавим і незабутнім в першу чергу тим, що там молодому спортсмену довелось перекваліфікуватись з легкоатлета в футболіста. Каже це з посмішкою, але це дійсно так.

– Події розвивались досить швидко. Одного разу провівши тренування із групою юних легкоатлетів, вирішив для підтримки спортивної форми з дозволу тренера місцевої футбольної команди «Колос» Лобаса Анатолія Миколайовича, пограти з ними у футбол, – посміхається Микола Васильович. – Після закінчення тренування Анатолій Миколайович не вагаючись запропонував мені місце в основному складі. Ось так я потрапив до Барвінківської команди «Колос», яка виступала на першості Харківської області по першій групі. Довелось грати з Олександром Бобухом. Скажу відверто, на той час Олександр не завжди потрапляв до основного складу. Він нещодавно повернувся з армії і мав надмірну вагу. Про це кажу тому, що Олександра краснопільські вболівальники пам’ятають по виступах за команду «Явір».

Барвінкове – футбольне містечко з досить гучними традиціями. У 70-ті роки команда 2 рази була фіналістом і переможцем Кубку України серед команд товариства «Колос». Тому умови для футболістів на той час були хороші, і я не шкодую, що прийшовши з легкої атлетики, вніс свій внесок у Барвінківський футбол. До речі, в цьому році відзначалося 90 років Барвінківського футболу. Показово те, що там досить скрупульозно ведеться вся статистика команди.

Так працюючи в Барвінківській ДЮСШ і граючи за місцеву футбольну команду «Колос», пройшло майже 5 років. У 1981 і 1982 роках він кращим бомбардиром команди, відповідно забивши 12 і 10 голів.

У 1983 році, перебуваючи на учбово-тренувальному зборі в м. Судак, зустрічалися з Краснопільським «Явором». На той час «Колос» переважав «Явір».

Як несподівано чоловік потрапив до футбольної команди «Колос» Барвінкове, так несподівано переїхав на свою батьківщину до Краснопілля.

– Було це влітку 1984 року. Перебуваючи в Краснопіллі, мене запросив до себе Володимир Данилович Саєнко і запропонував пограти за команду «Явір», – продовжує Микола Васильович. – Я відмовився, адже мені було вже 30 років. Але Володимир Данилович наполягав на своєму і врешті умовив. Так, у вересні 1984 року я став гравцем футбольної команди «Явір» і паралельно займався організаційними і побутовими справами щодо відкриття дитячо-юнацької спортивної школи в Краснопіллі.

Спогади про 80-ті роки на Краснопільщині також сповнені незабутніми враженнями, виступами за футбольну команду «Явір» та трудовою діяльністю на спортивній ниві.

У місцевих вболівальників закарбувалися спогади, як восени 1984 року «Явір» боровся за Чемпіонське звання Сумської області та вихід до Першості України серед команд-колективів фізкультури. Залишалось три матчі у Глухові, Конотопі і Ромнах. У запеклій боротьбі краснопільчани виграли у Глухова і Конотопа, залишалася остання зустріч із Роменським «Електроном», який також претендував на Чемпіонське звання. «Явір» влаштовувала нічия, але за 15 хвилин до закінчення ми програвали 1:0. А потім Михайло Тимошенко подає кутовий і М. Лебеденко головою забиває гол. В результаті нічия 1:1, яка дозволяла «Явору» стати Чемпіоном області і вийти до Першості України серед колективів фізкультури. Ця нічия була сприйнята гравцями і вболівальниками як перемога.

Запам’яталась також фінальна зустріч на кубок Сумської області між командами «Явір» – «Фрунзенець» Суми, яка проходила у травні 1985 на стадіоні «Колос» у Краснопіллі. У напруженій боротьбі з рахунком 3:2 перемогу і кубок отримав «Явір». В цому матчі Миколі Лебеденку вдалося забити 2 м’ячі.

– Приємно згадувати, що ми стали Чемпіонами і володарями Кубку області. Це був дуже великий подразник для Охтирки, Ромнів, Конотопа, а особливо Сум. Ще б пак, команда із селища стала тріумфатором сезону, – говорить ювіляр. – Не можу не згадати склад команди, який грав у фіналі. Це Іван Кругляк, Анатолій Савченко, Петро Чехунов, Іван Петров, Володимир Ломакін, Микола Завалій, Григорій Бабіч, Віктор Пацюк, Іван Пахомов, Михайло Тимошенко, Микола Лебеденко (на заміні були Олександр Шатьорний, Віктор Остріщенко, Валерій Черевичний). Тренер – П’ятаков Микола Іванович. Такі миті не забуваються.

Потім були виступи на першість України серед колективів фізкультури (1985, 1986, 1987 роки). Рівень учасників був досить високим і нам було важко грати з такими суперниками, наприклад, як «Дніпро» Черкаси, «Система – Борекс» м. Бородянка, київські команди «Більшовик», «Схід» та інші. Але все одно ми виступили достойно як для першого разу і утрималися і своїй підгрупі. А вже починаючи з 1986 року до «Явора» почали запрошувати іногородніх гравців (до цього виступали всі місцеві). У 1987 році у віці 33 роки я закінчив виступати за «Явір» і зосередився на роботі директором дитячо-юнацької спортивної школи, яку очолював з початку її відкриття, а саме з 1 січня 1985 року.

Робота у спортивній школі була цікава і в той же час відповідальна, тому що школа тільки що відкрилася і крім мене ніхто не мав уявлення про специфіку роботи цього закладу.

Доводилося формувати тренерський склад і вводити ї у курс справи. У той же час багато було сумісників, які працювали у багатьох школах району. Пам’ятаю, як довелося формувати тренерський склад відділення лижних перегонів.

Сумцов Володимир Павлович, який знався на лижах, порадив мені звернутись до Байди Світлани Іванівни, яка після закінчення Харківського фармацевтичного інституту працювала у центральній аптеці. Довелося довго умовляти Світлану Іванівну і завідуючого аптекою щодо її роботи у спортивній школі. Згодом Світлана Іванівна дала згоду. Я думаю ніхто не жалкує, що вона змінила свій фах і стала тренером. Адже вона виховала Чемпіонів Олімпійських ігор і їй присвоєно звання «Заслужений тренер України».

Із нині вже покійним завідуючим районним відділом освіти Шевелем Віктором Михайловичем умовляли переїхати із с. Грабовське також уже покійного Сітайла Леоніда Петровича і не помилилися. Леонід Петрович відділення шахів Краснопільської ДЮСШ вивів в передові в області. Дуже приємно було працювати з цією напрочуд доброю і талановитою людиною. За період роботи директором ДЮСШ вдалося згуртувати колектив, облаштувати два шахові класи із спеціальними столами і годинниками, сформувати два спортивні класи із футболу і шахів, організували спортивні зміни у піонерському таборі, якого, на жаль, давно вже немає. Багато проводили турнірів та різноманітних змагань.

Спадає на думку організація і проведення Всеукраїнського турніру з шахів, який проводили у районному палаці культури. У змаганнях брало участь більше ста учасників. Потрібно було і розмістити учасників, і на належному рівні організувати суддівство і таке інше.

Приємно, що захід пройшов на високому організаційному рівні. Такі моменти приємно згадувати.

Взагалі приємно, що мені довелось першим очолювати спортивну школу і бути причетним до її становлення позашкільного навчального закладу. До речі, 1 січня 2015 року виповнюється 30 років Краснопільській дитячо-юнацькій спортивній школі. Хочу скористатись нагодою і привітати її колектив з ювілеєм і побажати плідної роботи по вихованню та підготовці підростаючого покоління.

Продовжуючи, образно кажучи, рух до дистанції, з 1 січня 1988 року М. Лебеденка за рішенням райкому партії, який на той час вирішував кадрові питання, було переведено у райвиконком головою комітету по фізичній культурі і спорту, простіше кажучи, спортивним керівником району. З роками змінювались назви цієї посади, але у подальшому її не змінював і пропрацював 25 років.

На посаді голови спорткомітету, надалі начальника відділу у справах молоді та спорту, доводилось вирішувати різноманітні питання щодо розвитку фізичної культури і спорту і районі та покращення матеріальної бази.

На початку 90-х років футбольна команда «Явір» міцно закріпилася у другій лізі Українського футболу. Вимоги до стадіону, рівня підготовки та проведення футбольних матчів суттєво зросли. У 1990 році розпочали реконструкцію футбольного поля. Керівництво району йшло назустріч такій ініціативі. Корчак Іван Никифорович, Колодяжний Володимир Тихонович (на жаль, обидва уже покійні), Самус І.О, Водотика Віктор Васильович та інші, сприяли вирішенню питань щодо забезпечення будівельного процесу футбольного поля, але безпосереднє виконання та координація залишалася Миколі Васильовичу. Було завезено більше трьохсот причепів землі, розрівняно грунт, засіяно 300 кг. Насіння трави, паралельно будувалася водонапірна башта. В середині літа 1991 року на реконструйованому полі було проведено перший матч.

Футбольне поле Краснопільського стадіону «Колос» за оцінками спеціалістів у 90-ті роки було кращим в Сумській області і мало високий рейтинг в Україні. У 1991 році Микола Васильович вийшов до керівництва району з пропозицією відкриття міжгосподарського фізкультурно-оздоровчого клубу «Колос», на що отримав підтримку і в цьому ж році його було відкрито (керівником якого він по сумісництву). Відкриття клубу дало змогу в першу чергу вирішити кадрові питання щодо обслуговування стадіону «Колос».

Довелось долучитись до будівництва адміністративного приміщення, що на стадіоні «Колос». Дуже не просто було вирішувати фінансові питання. Наприклад, три рази за дорученням керівництва району довелось їздити до Києва у міністерство молоді та спорту, яке очолював Валерій Пилипович Борзов, щодо надання фінансової підтримки футбольній команді «Явір» та будівництва адмінприміщення.

Взагалі, згадуючи 90-ті – початок двохтисячних років, спадає на думку те, що доводилося напружено працювати. Команда «Явір» перейшла в першу лігу Українського футболу, а разом з цим зросли і вимоги щодо організації і проведення матчів чемпіонату та кубків України. Думаю, що стадіон «Колос» завжди був підготовлений належним чином, про що свідчили відмітки суддів та інструкторів. Та і вболівальники Краснопілля напевно згадують ті часи, як футбольне свято, адже скільки відомих футболістів, тренерів, суддів довелося побачити їм на власні очі.

Велика увага приділялася дитячо-юнацькому футболу. Команди двох вікових груп брали участь у Першості України серед юнаків, проводили турніри, в яких брали участь такі міста, як Кременчук, Полтава, Бєлгород, Старий Оскол та інші.

– Перебуваючи на посаді начальника відділу у справах молоді та спорту, необхідно було вирішувати фінансові питання не тільки футболу, а й лижних перегонів, легкої атлетики, волейболу та інших видів спорту.
Проведення районних та організація участі у обласних та Всеукраїнських змаганнях, підготовка районних комплексних програм, які виносилися на сесії Районної ради як у сфері фізичної культури, так і у молодіжній політиці. Все це і багато іншого за 25 років моєї скромної праці на цій посаді, за яку був нагороджений почесними грамотами районної державної адміністрації, районної ради, обласного управління молоді та спорту, федерації футболу та двома почесними грамотами Міністерства України у справах сім’ї, молоді та спорту.

Але основне, вважаю, це люди, з якими працював пліч о пліч, з якими досягав успіхів і ділив гіркоту поразок. Всі вони пройшли через моє серце, і велика їм вдячність. Всіх не можу назвати, тому що їх дуже багато і кожен з них вніс свій внесок у спортивне життя району. І дорогий мені кожен по-своєму.

Пройшовши життєвий шлях і оглядаючись на прожиті літа, не можу не згадати моїх батьків, які дали мені життя, всю мою велику родину, яка завжди була і є моєю надійною пристанню. Дійсно в житті, як і у спорті. Є старт, дистанція і фініш.

Джерело

: http://krasnews.at.ua