Гoлoд, дaй їcти… Cвiдчeння жepтв гoлoдoмopy 1932-1933 poкiв, якi пpoживaли нa Кpacнoпiльщинi

Мені важко вибудовувати докладну розповідь про Голодомор 1932-1933 рр. Та я і не ставлю перед собою такого завдання. Нехай цим займаються професійні історики. Я лише хотів надати гласності і зберегти для історії свідчення моєї бабусі, поки всі ці спогади свіжі в моїй пам’яті. На жаль, бабусі вже немає з нами. Царство їй небесне.

Жила бабуся Коженко Уляна Федорівна (у дівоцтві Павличенко) в селі Великий Бобрик Краснопільського району. Це не далеко від Сум і російсько-українського кордону. Ми були дуже близькі і бабуся мені багато розповідала літніми вечорами, коли я приїжджав до неї в гості з Харкова. А тепер ці деякі мазки-спогади, які, як я сподіваюся, допоможуть хоч в якійсь мірі передати ту українську трагедію, яка до сих пір ятрить багато сердець і яка стала нищівним ударом для центральної і східної України.

Сім’я моєї бабусі була доволі типовою для України: вельми заможні трудівники, що мали кузню (нею займався дідусь моєї бабусі Корнєєв Олексій Сергійович, росіянин за національністю, його предки в Україні – іще від часів кріпосного права), баштан, коней, корів. На початку 1930-х рр. все це було у сім’ї відібрано і передано в колгосп або розграбовано. Залишилася тільки корова (потім теж була відібрана, за словами мами, але потім її вдалося якось повернути), зрештою, потім ця корова зіграла велику роль в житті сім’ї.

Насильство над селянами проводили т.зв. “незаможники”, а саме місцеві нероби, п’яниці, злочинці і прислужники влади на чолі з приїжджими “активістами” -чужаками. Про те, звідки приїжджали ці “активісти”, я у бабусі не встиг запитати, на жаль.

Спочатку у селян забирали зерно, потім стали забирати будь-яку їжу. Якщо в трубі будинку з’являвся димок, що, як правило, означало, що хтось готує їжу, “незаможники” відразу ж йшли ватагою в цей будинок і забирали все. Наприклад, якщо в казанку варилася пригорща квасолі або пара картоплин, то казанок забирали і з нього все просто виливали десь на вулиці і затоптували або знищували іншими способами Для пошуку їжі використовували спеціальні “щупи”, якими все в будинку, сараї і т. д. протикали.

Одного разу бабуся з сестрою Марією йшли лісом і на них вистрибнув з кущів опухлий від голоду чоловік. Вони кинулися бігти. Чоловік довго їх переслідувати не зміг і швидко впав і залишився лежати, а бабуся з сестрою змогли втекти.
Сім’я дбайливо зберігала в схованці маленький вузлик квасолі. Коли його в ході чергового наскоку знайшли “незаможники”, бабуся моєї бабусі (Корнєєва (Курасова) Лукер’я Гнатівна, росіянка за національністю, її предки в Україні – ще з часів кріпосного права) пішла і повісилася в сараї (але за твердженням моєї мами моя прапрабабуся повісилася, коли у сім’ї забрали корівку-годувальницю). Її чоловік (Корнєєв Олексій Сергійович) помер незабаром після цього в 1934 році.

У Голодомор помер і молодший брат моєї бабусі Микола. Не безпосередньо від голоду, а від виснаження організму і відсутності можливості лікуватися, коли чимось захворів.

Сім’я вижила завдяки двом факторам. По-перше, в родині залишилася корова-годувальниця (поки її не забрали в розпал Голодомору – так моя мама розповідає). По-друге, батькові бабусі (Павличенко Федір Олексійович) вдалося влаштуватися в колгосп. До речі, він воював у Першій світовій, мав нагороди, а потім воював за “червоних” в Громадянську. Може, це трохи допомогло родині вижити. Він вечорами ніс із роботи в підкладці кожуха потроху різної їжі, якою годували колгоспних свиней. Свиней в місцевому колгоспі годували добірною їжею в той самий час, коли селяни масово вимирали від голоду.

У селі бабусі Великий Бобрик повністю вимерло безліч сімей. Люди вмирали навіть цілими вулицями. Вимерли дрібні хутора.

Мій дідусь (Коженко Олексій Іванович, майбутній чоловік моєї бабусі, жив тоді в прилеглому селі Гребениківка) вижив дивом: його мати (Коженко (Губченко) Мотря Іванівна) пробиралася лісами в сусідню Курську область Росії і вимінювала там домашні речі на будь-яку їжу. Дідусь пух від голоду, але все ж вижив. У Курській області не було ніяких ознак голоду в той самий час, коли в декількох кілометрах через кордон українці масово вимирали. Але про якісь війська на кордоні бабуся не згадувала або я цього не пам’ятаю. Правда, на Курщину дідусева мама пробиралася потайки і лісами. Мабуть, будь-який перетин кордону обмежувалося. Тоді ж був заарештований і назавжди зник улюблений бабусин учитель математики.

Періодично по селу їздили вози, куди збирали померлих і вмираючих від голоду і відвозили на кладовище. Часто під’їжджали до якогось дому, в якому лежала погублена від голоду, але ще жива, сім’я, витягували всіх на вулицю і кидали на віз, відвозили і закопували ще живих людей. Ті просили: “Ми ж ще живі. Куди ж ви нас?”, На що їм говорили: “І так здохнете, а за вами ще потім приїжджати”. Організовували вози колгоспна влада і управляли возами теж місцеві.

Люди намагалися їсти траву, кору, але від цього ставало тільки гірше.

Коли ми з бабусею ходили в центр села в магазин за продуктами, ми проходили повз один будинок. Там на лавочці часто сидів дідок, який був дуже ласкавий зі мною, маленьким. Коли я був уже підлітком, бабуся мені розповіла, що він був одним з тих, хто відбирав у людей їжу в Голодомор. Пам’ятаю, мене це вразило і я тоді ще сказав бабусі, як це він таке творив, а ніхто навіть будинок йому не спалив або ще якось не помстився. Бабуся промовчала…
Павло, Харків, «Живий журнал».

http://krasnews.at.ua/load/istorichni_narisi/golod_daj_jisti_svidchennja_zhertv_golodomoru_1932_1933_rokiv_jaki_prozhivali_na_krasnopilshhini/2-1-0-104
Джерело: Краснопілля 04_kray_logo

Поділитися в соц. мережах

Опубликовать в Google Buzz
Поділитися в Google Plus
Опубликовать в LiveJournal

Залишити відповідь

Увійти за допомогою: