Cпopтивнa лeгeндa нaшoгo кpaю
Менше ніж через три місяці, 28 січня 2018 року, виповнюється 80 років з дня народження видатного спортсмена, найсильнішої людини планети 60-х років, нашого земляка, уродженця Краснопільщини Жаботинського Леоніда Івановича.
Дитинство його пройшло через воєнне лихоліття і повоєнні роки на Успенці. Тут він отримав початкову освіту, пізніше батьки переїхали до Харкова, де закінчив вісім класів і пішов працювати на ХТЗ. Проживаючи у Харкові, почав займатися спортом, досягнувши значних успіхів у важкій атлетиці. Перебуваючи на змаганнях у Запоріжжі, познайомився з майбутньою дружиною Раїсою Миколаївною. І в цьому місті пройшла більша частина його життя, тут народилися два сини – Руслан та Вілен. Не дивно, чому Леонід Іванович називав жителів Сумщини, Харківщини, Запоріжчини своїми земляками, кожний край вніс свою частку у формування цієї видатної людини.
Вшановуючи пам’ять земляка, у Запоріжжі 26 жовтня ц.р. у центрі міста в парку Трудової слави було відкрито скульптурну композицію – пам’ятник Жаботинському Л.І. , який відкриває Алею Почесних громадян міста. На відкритті пам’ятника були присутні члени родини Леоніда Івановича, голова Запорізької облдержадміністрації К.Бриль, його заступники, керівники мерії. Приїхали члени родини з Полтави, де проживав брат Леоніда Івановича – Володимир Іванович, бувший військовий льотчик.
Одинадцята година ранку. Урочистості відкриваються виконанням гімну пам’ті Жаботинського, написаним до цією події. Слово для виступів брали керівники області і міста, керівники ВУЗів, спортсмени, народні депутати, друзі. Проникливо, як про звичайну людину, гарного сусіда і надійного товариша зворушливо і з великою теплотою говорив про Леоніда Івановича народний артист України О.І.Гапон.
Наступає мить відкриття пам’ятника. Це виконують Руслан Леонідович, вихованці ДЮСШ імені Жаботинського, відомі спортсмени Запоріжжя. Сотні присутніх оплесками вітають скульптурну композицію – у бронзі застигла мить найбільшого світового тріумфу великого спортсмена, двічі олімпійського чемпіона, найсильнішої людини планети на п’єдесталі нагородження на Олімпіаді в Токіо у 1964 році.
Знаходячись серед учасників урочистостей, я був сповнений гордості, що початок славетного життєвого шляху – дитинство – не просто пов’язане, а пройшло на моїй рідній Краснопільщині, глибокі корені його батьків Івана Пилиповича і Єфросинії Данилівни (Северин) знаходяться у нашому краю. Незважаючи на тяжкі умови тодішнього життя, родина Івана Макаровича Мигаля усиновила маленького Івана – батька Леоніда Івановича – після смерті його батьків. Все своє життя Леонід Іванович шанував дідуся Івана і бабусю Галю як рідних. Про них він згадував на сторінках своїх книг.
В 60-ті роки десятки хлопчаків навчались у тій же Успенській початковій школі, у тих же вчителів, що колись вчили маленького Льоню. І після перемог нашого кумира на чемпіонатах світу, а особливо після Токійської олімпіади-1964 , де він вперше здобув олімпійську медаль, важко було відрізнити, де була дійсність, а де – легенди, пов’язані з іменем великого спортсмена.
Розповім дійсність, учасником якої я був сам. Після першої олімпіади Леонід Іванович був нагороджений урядом Радянського Союзу цінним подарунком – автомобілем «Волга» білого кольору. До того часу він мав «Запорожця -966», в якому міг їздити лише знявши водійське крісло і керуючи автомобілем з заднього ряду, адже двометровий велетень мав вагу 170 кілограмів і просто не міг розміститися як звичайний водій. І це не легенда, про це мені розповідав його син Руслан Леонідович.
Так ось, приїхав Леонід Іванович на новій «Волзі» на свою малу батьківщину провідати рідних, що проживали поруч з нашою школою, біля лісгоспу. В’їжджає в наші «каракуми» – піщану дорогу, де і гужовий транспорт мав проблеми з проїздом. В школі саме була перерва. На той час машина такого класу для нас була дивиною, і коли ми побачили велетня–водія, одразу впізнали в ньому Леоніда Жаботинського. І вчителі, і батьки багато розповідали нам про чемпіона, а багато школярів на прізвище Мигаль чи Северин приходились Жаботинському родичами. Від несподіванки ми стояли приголомшені. Аж він звернувся до нас: «А ну, хлопці, допоможіть». І вся малеча почала штовхати машину, та все марно. Колеса буксували і ще більше загрузали у піску. Тоді Жаботинський посадив за кермо когось із старших хлопчаків – керуй!, а сам підняв автівку за задній бампер і викотив її з піску наче іграшкову. І тепер майже кожен учень тих років Успенської початкової школи «допомагав» самому Жаботинському, ну як тут не повірити !
Не є легендою, як одного разу, приїхавши із Харкова, Леонід Іванович врятував групу працівників ферми – доярок і фуражирів – від величезного бика, який вирвався з загону і кинувся на людей. «Тореадор» без списа і червоного плаща , схопивши бика за роги, звалив на землю, після чого переможений бик втік.
Не було хлопчаків мого покоління, які б не хотіли стати «як Жаботинський». Для своїх тренувань ми застосовували все, що можна було знайти у селі – починали з металевого засува для воріт, а в кого були гирі 8 чи 16 кілограмів, то ті були щасливцями. З лісопилки чи цегельного заводу якимось чином потрапляли до нас колісні пари від вагонеток. Після кожного підйому ваги ми тут же пробували на «міцність і твердість» свої біцепси, якщо їх можна було знайти.
Після відкриття пам’ятника Жаботинському Л.І. ми разом з його родиною вшанували пам’ять славетного спортсмена біля його могили. Вона знаходиться на центральній алеї міського кладовища, на гранітній плиті викарбувані дати життя і найбільші спортивні перемоги славетного важкоатлета, спортсмена планетарного масштабу. Віддавши шану від себе і своїх земляків-краснопільчан, я ще раз впевнився як шанують запоріжці світлу пам’ять Леоніда Івановича.
На відкритті пам’ятника я познайомився з автором скульптури, який так реалістично втілив в бронзі велич досягнень і людську щирість Жаботинського Л.І. Це харківський скульптор Ельданіз Гурбанов. Дізнавшись, що я родом з Сумщини, він розповів мені які його роботи є в Сумах, у Глухові. Це пам’ятники воїнам-афганцям, М.П.Лушпі, двічі олімпійському чемпіону зі спортивної ходьби В.Голубничому, з яким Жаботинського з’єднували дружні стосунки – на олімпіаді в Мехіко обидва здобули золоті олімпійські медалі, інші скульптурні композиції, що добре відомі сумчанам – «Дама з парасолькою», «Гусар».
Де б мені не доводилось бувати – в Австралії чи Канаді, в Японії чи на Мадагаскарі, де Леонід Іванович працював три роки і очолював групу радянських тренерів, прізвище Жаботинського відоме і шановане, відкриває спілкування з людьми різних поколінь. Багато разів я впевнювався – спортивний тріумф Жаботинського та його ім’я мають планетарний масштаб.
Вшановують пам’ять Жаботинського Леоніда Івановича і на моїй рідній Краснопільщині. Депутати селищної ради прийняли рішення про перейменування вулиці Фрунзе на вулицю Жаботинського, по якій майбутній чемпіон кожен день ходив від батьківського дому до школи. Біля Успенського клубу закладено сквер імені Жаботинського, планується відкриття кімнати спортивної слави. Спортивну естафету Жаботинського продовжують інші наші земляки. Це і заслужений майстер спорту, заслужений тренер України, бувший наставник київського «Динамо» і збірної України з футболу М.І.Фоменко, це і наша сьогоднішня гордість – олімпійські чемпіонки з біатлону Віта і Валя Семеренки, учасниця декількох Олімпійських ігор Тетяна Завалій.
Найсильнішій людині планети Леоніду Жаботинському було доручено нести прапор СРСР на закритті літніх олімпіад у Токіо в 1964 році та Мехіко у 1968 році. Через кілька десятиліть у 2014 році на закритті зимової олімпіади в Сочі нести прапор України була удостоєна тендітна дівчина з Краснопілля Віта Семеренко. Чи багато міст чи обласних центрів нашої України можуть гордитися земляками-спортсменами такого рівня, як наше Краснопілля ?
На протязі багатьох років я підтримував стосунки з Леонідом Івановичем. Він цікавився нашими новинами , згадував родичів і друзів, обіцяв приїхати в наші краї. Але величезна суспільна зайнятість, а потім і стан здоров’я не дали йому можливості це зробити. В моїй бібліотеці зберігається книга Леоніда Івановича Жаботинського «На вершині Олімпу» з дарчим надписом, який починається словами «Земляку…». І це слово відноситься до кожного з нас, хто народився на славній землі Краснопільщини, про яку наш прославлений земляк згадував у своїх книгах, і пам’ять про яку проніс через все своє життя.
Віктор Пилипець
Київ-Запоріжжя-Краснопілля для газети “Перемога”
| Джерело: | Краснопілля |  |