ВIЛЬНA ВIД CТEPEOТИПIВ

Кажуть, що чоловік повинен посадити дерево, побудувати будинок і виростити сина. А жінці, за цією логікою, належить це дерево поливати, стежити за господарством і готувати. Але часи і звичаї змінюються. Вислів “слабкість – головна зброя жінки” – застарів. В арсеналі жінки з’явились значно ефективніші засоби – сила і віра у себе. Тож сьогодні жінки і будинки будують не гірше чоловіків, і взагалі займаються зовсім не жіночими справами, нікого вже не дивують жінки-поліцейські і жінки-астронавти. Сьогодні жінки працюють і в бізнесі, і в політиці. У героїні моєї сьогоднішньої розповіді Людмили Яківни Обод професія теж не жіноча, вже понад 22 роки вона не лише працює на професійному пожежному посту с. Миропілля у суто чоловічому колективі, а й очолює його.

ЧЕМОДАН, ВОКЗАЛ, СВОБОДА

Про зустріч із Людмилою Яківною домовились заздалегідь і привід для цього був вагомий – 5 квітня вона відзначила поважний ювілей. До розмови жінка приготувалось по діловому, виписавши у блокнот найбільш пам’ятні дати, але з початку розмови практично в нього не зазирала. Тим цікавішою і відвертішою виявилась наша розмова про життя без “чернеток” і прикрас.

– Як і кожній молодій дівчині страшенно хотілося волі, побачити і самотужки змінити світ. Тому після закінчення Миропільської школи-інтернату благала директора віддати документи, щоб я змогла поїхати навчатись у Харків, але той на прохання моєї матері, їх не віддавав. А тут у село приїхав чоловік агітувати вступати до училища на Донбасі, який порадив, що до них можна їхати без документів, а вже на місці робити запит, їх вишлють. Так і вчинила, правдами і не правдами виклянчила у матері 25 карбованців, взяла армійський чемодан брата, який дбайливо пофарбувала звичайною фарбою для підлоги, і вирушила на Донбас. Всю дорогу сморід від чемодану не давав спокою моїм попутникам, – розповідає Людмила Яківна.

Там вона закінчила училище, здобула знову ж таки далеко не жіночу спеціальність газоелетрозварювальника. За сімейними обставинами у 1979 році знову повернулась у Миропілля, працювала бібліотекарем в Пенянці, техпрацівником у школі, аж поки не “підвернулась” престижна робота у сільському споживчому товаристві та ще й у сфері громадського харчування. Чи можна було мріяти про щось краще у ті часи!?

“ВТЕЧА” У ЧОРНОБИЛЬ

– Так і працювала собі, аж поки у червні 1986 року керівництво не попросило з’їздити на десять днів у Київ, мовляв, у столиці зараз багато переселенців із Чорнобиля, усіх їх треба нагодувати, тож терміново потрібні буфетниці, – продовжує розповідь Людмила Яківна. – Моя подруга, яка саме з Києва приїхала в гості до Миропілля, кинулась відмовляти, аргументуючи тим, що сама бачила, що ті, у кого є розум, навпаки, тікають із столиці.

А моя мама була ще категоричнішою: “Ти здуріла, Людко, це ж Чорнобиль, там все вибухає! На кого дітей залишаєш?”. А в мене тоді й справді вже було троє дітей, а наймолодшому сину лише півтора роки виповнилось, проте всіх мені чомусь шкода: у однієї колеги донька вступає на навчання, в іншої – весілля, їм не до відряджень, от я і погодилась. А матері відповіла: “Сьогодні я не поїду, завтра ще хтось відмовиться, а хто ж тоді ту аварію ліквідовуватиме? Тоді взагалі не нас, ні наших дітей на світі не буде. Та й чого хвилюватись, я ж не в сам Чорнобиль, а в Київ їду”. Так із скандалами, але вирушила в дорогу. Знаєте, я патріотка України, якою б вона не була. Коли чую, як хтось із земляків обливає її багнюкою, та ще й посилається при цьому на російські телеканали, то в такі моменти я зриваюсь, перестаю бути жінкою і починаю лаятись, як найгірший п’яниця. Можливо це не красиво, але будь-ласка, якщо в Росії так гарно, а в нас все погано, то вона ж поруч, збирайте речі і гайда туди… Ну, от, знову відволіклась…

Так от, вирушила я в Київ, знайшла вказану в повістці вулицю Патріса Лумумби, яку запам’ятала на все життя. Оскільки запізнилась на загальні збори, то почула лише останні слова виступаючого: “Автобуси чекають біля входу, займайте свої місця!”. Перепитала у старшого, а що ж мені робити, той переглянув мої документи і повторив: “Автобуси чекають!”. Тільки і встигла купити на вулиці три пиріжка із повидлом, з ними й вирушила у Прип’ять. Обіцяли лише Київ, а потрапила за кілька кілометрів до АЕС, говорили на десять днів, а затрималась через відсутність зміни на дванадцять… А от що буду працювати буфетницею – не збрехали, годувала ліквідаторів, які з’їхались з усього Союзу. Всі продукти були завозними, тут вперше спробувала “пепсі-колу”, яку й зараз ненавиджу. Маю другу групу інвалідності, але чи то Чорнобиль хвороби дав, чи тут їх отримала – не знаю. На мою думку, у нас тут ситуація не краща тоді була, адже вітер гнав радіоактивні хмари, куди йому здумається…

А поки я працювала в Прип’яті, мій буфет вдома залило дощем і замість подяки написали мені порчу товару і повели до суду. Мовляв, знала, що товар зіпсується, от і втекла в Чорнобиль. З тих пір я зі сферою торгівлі “зав’язала” на все життя…

СВОЯ СЕРЕД СВОЇХ

Після епопеї із “втечею” до Чорнобиля Людмила Яківна певний час працювала у Миропільській сільській раді, а коли у Миропіллі відкрили філію Чугуївського заводу з ремонту паливної апаратури, закінчивши відповідні курси, опанувала ремонт форсунок і розпилювачів. Хоч робота не жіноча і руки увесь час в мастилі – але все по чесному, резюмує Людмила Яківна. Цей відрізок у її житті тривав вісім років, жінка стверджує, що працювала б так і далі, якби не випадок, а може доля?

– Якось подруга зауважила: невже все життя від мене тхнутиме соляркою і мастилом? Щоб це змінити, потрібно лише прийняти рішення і піти працювати до місцевого пожежного посту інспектором, – продовжує спогади жінка. – Я так не серйозно поставилась до її пропозиції, що навіть забула, що пообіцяла прийти у визначений час на співбесіду, тож представники пожежної частини з Краснопілля прийшли до мене додому самі. Ось так, з першого лютого 1995 року прийшла сюди працювати, і жодного разу не пожалкувала. Наш професійний пост сьогодні не лише в районі, а й в області на хорошому рахунку, із своїми завданнями колектив справляється відмінно. Часто запитують, чи важко мені працювати із чоловіками? Відповідаю: робота – це і є робота. У колективі, який налічує 12 чоловіків, мені навіть простіше, можна легко говорити правду, якщо щось не так, не боятися образ, а ще тут не існує пліток і порожніх балачок. Я все життя прожила в Миропіллі, знаю, хто чим дихає, тож до підбору кадрів завжди ставилась серйозно, зрештою, інакше в нашій роботі просто неможливо. Колектив підібрався дружній, відповідальний. Потрібні колезі кошти на лікування – без зайвих слів скинулись, допомогли. У другого своя проблема, захворів, а городи не обробленими залишились – довго умовляти хлопців допомогти не треба, все зроблять. Хіба може хтось когось у такому колективі підвести?

Ось такою виявилась наша розмова з Людмилою Яківною, із якої при бажанні можна зробити доволі простий висновок – любіть свою роботу і себе в роботі, тоді ви обов’язково досягнете найкращих результатів. Адже і “нежіночі”, так само як і “нечоловічі” професії цілком успішно освоюються особами протилежної статі, межа між ними практично стерлася, залишившись лише в дуже рідкісних і незвичайних професіях. Енергія і цілеспрямованість обов’язково приведуть вас до вершин обраної професії.
О. МОЦНИЙ.
Інф. “Перемоги”

Джерело:

Краснопілля