ТAБIPНИЙ НOМEP 12316…
В одну з неспокійних ночей 1942 року щойно після мобілізації до армії, рядовому Миколі Проданову приснився дивний сон. Ніби сидить він під величезним дубом, аж раптом налетіла зграя вороння і давай його клювати. Як не відбивався від них юнак, але нічого не міг вдіяти з чорним братством. Та невідомо звідки з’явились голуби і розігнали ворон. Що ж за сон такий? До кого не підходив юнак із своїми розповідями, всі лише сміялися з його забобонності. Лише один вже у літах чоловік, почувши цю історію, відвів хлопця у бік і промовив:
– Поганий це сон, хлопче. У велику біду ти потрапиш, будь обережним. Тож коли зовсім буде кепсько, думай про те, що я тобі сказав.
Чоловік не збрехав, сон дійсно став для Миколи Проданова віщим і регулярно збувався день у день протягом трьох років…
Неприємності не забарилися і невдовзі під Воронежем Микола Миколайович потрапив у полон. У воєнний час це не дивина, адже потрапляли туди тисячі, ось тільки виживали там не всі. Герой нашої розповіді також не знав, куди мчить його “товарняк”, набитий такими ж невільниками. Мріяли про одне, якщо помирати, то швидко. Миколі, в порівнянні з іншими, поталанило, якщо взагалі можна в даному випадку вживати дане слово. Його не відправили відразу у концтабір, а закріпили за одним з німецьких землевласників-бауерів.
– Крім мене, у німця-господаря працювали ще й інші полонені, – розповідає М.М.Проданов. – Це поляки, росіяни. Серед останніх був, пам’ятаю, льотчик на ім’я Федір, з яким я й затоваришував. Хлопець виявився на диво енергійним і, навіть перебуваючи в полоні у далекому німецькому тилу, його не залишала думка про втечу. Зрештою умовив на це діло піти й мене.
Хоч і працювали хлопці на господаря, проте це був справжній полон, тож самовільно залишати територію маєтку суворо заборонялося. Невідомо де, але Федя дістав цивільний одяг, юнаки перевдягнулися і вирушили в дорогу. Та далеко втекти не вдалось. Вже скоро позаду почувся гавкіт собак, а це означало одне – німці шукають втікачів, отже шансів на втечу практично не залишалось.
– Щоб не було, якби тебе не били, говори, що все це придумав я, – тільки й встиг перед затриманням промовити Федір. Хто побував у полоні в німців, той на власній шкурі відчув, що таке справжній допит.
– Завели мене в невеличку кімнату, – згадує Микола Миколайович Проданов, – а там сидить німець та ще один чоловік в одязі, схожому, як у наших священників. Той другий у мене на російській мові запитує: як, чому, з ким пішов, хто мене на це підштовхнув? Я все, як мене Федя вчив, відповідаю. Далі за допит взявся німець. Цей нічого не питає, а відразу б’є, і робить це професійно, із знанням своєї справи. Бив мене до втрати свідомості. Потім повертають до тями холодною водою, і знову все спочатку, – один запитує, інший мовчки гамселить. Зрештою, задовольнившись нашими відповідями, нас з Федором, переодягнених в тюремну робу, відправили до в’язниці. Тут на мене чекало здивування. Я ніколи до цього не був у наших в’язницях, точніше радянських камерах, але німецькі мене вразили… своїм порядком. Рівненько стоять ліжка, біля кожного тумбочка, білі простирадла і харчування непогане. Але ідилія ця тривала не довго і затишну в’язницю змінили на концтабори у Бремені, потім у Гамбурзі. Ось тут вже відразу довелось забути про ліжка, тепло і навіть про своє ім’я. Миколі Миколайовичу присвоїли номер 12316, до якого слід ще було звикнути, тим більше, на німецькій мові.
– Чую, що через гучномовець щось повторюють і повторюють, а що – не второпаю, – каже М.М.Проданов. – А ж підбігає до мене мій товариш і схвильовано кричить, пояснює, чому стоїш, це ж бо тебе викликають! Та було вже пізно, бо відразу після нього прийшов і німецький патруль, а щоб добре запам’ятав свій порядковий номер, так побили, що думав – не доживу до ранку. Зате свого німці добились, тож і сьогодні розбудіть мене вночі і я вам німецькою назву свій номер.
Умови утримання в таборі кардинально відрізнялися від тюремних. Ліжками у бараках слугували дерев’яні нари, мізерне харчування і холод стояв такий, що спати було неможливо. Але і в цих умовах люди намагалися знайти шанс для виживання.
– Зверху над моїми були нари грузина з незвичним, як для цієї національності ім’ям Ілля, – продовжує спогади Микола Миколайович. – Став я помічати, що з цим Іллею дивні речі творяться. У бараці стіни інеєм вкриті, а він навпаки, одяг з себе скидає, водою холодною обливається. Не втримався, запитав: невже тобі, не холодно? І тут добрий грузин дав пораду. Річ в тім, що неподалік табору розміщувалось безліч продовольчих заводів. Деякі з них союзна авіація встигла розбомбити. Уцілілі залишки німці встигли розібрати, а такий непотріб, як суха гірчиця, лежав купами. От грузин, повертаючись з робіт, жменю гірчиці брав з собою у табір. Охорона цього не забороняла. Перед сном Ілля з’їдав пучечок гірчиці і це, за його словами, додавало йому з середини тіла тепло. Наш герой так натерпівся нічних заморозків, що вирішив відразу з’їсти ледь не пачку гірчиці.
– Результат справді був приголомшливим, – посміхається Микола Миколайович. – Було справжнє пекло. Тіло горіло, немов його смажили. Не допомагала ні холодна вода, ні сніг. Ледь дочекався ранку.
А час не стояв на місці. З кожним днем до таборів приходили нові й нові партії ув’язнених. Німці добре розуміли, що надмірне перенаселення народом табору може рано чи пізно викликати хвилю заворушень, тим більше, що й лінія фронту все ближче наближалась до кордонів Німеччини. Відтак географія трагічних подорожей Миколи Миколайовича розширювалася й надалі. Незабаром його разом з товаришем по нещастю Федором відправили баржами на один із французьких островів.
– Мене завжди вражала німецька точність і порядок. Все в них розплановано до дрібниць, навіть людей вони страчували з притаманною їм педантичністю, – продовжує свою розповідь Микола Миколайович. – Всі ув’язнені були поділені на певні групи: радянські полонені, поляки, кримінальні бандити, політв’язні; кожна з яких мала свій власний розпізнавальний знак. Навіть гомосексуалісти були помічені власним номером 175.
З наближенням військ союзників, життя в таборі погіршувалось. Якщо раніше хоч якось годували, то відтепер траплялися випадки, що по кілька тижнів взагалі не давали ані тріски. Щоб вижити, їли якісь ракушки, які знаходили біля прибережних каменів. Зрештою німецька охорона не забороняла цього робити. Та й на цьому пекельному острові знову ув’язненим стало тісно, тож комендатурою було прийнято рішення частину з них відправити знову до Німеччини. Але робилося це німцями не з добрих намірів. Справа в тому, що авіація США вже контролювала тутешні простори, піддава бомбардуванню німецький транспорт. З літака не видно, хто пливе на баржі: чи це в’язні, чи солдати. Тож потоплять американці баржу з в’язнями – нічого страшного, ні – ще краще. Тож самі полонені перед відправкою на всяк випадок прощалися з друзями. Попрощався і Микола з Федором.
– Мені пощастило і наша баржа дісталася до місця призначення, а от про долю друга я не знаю. Одного разу по телевізору в одній із передач почув, що всіх, хто залишився на тому острові, німці розстріляли. Тож не знаю, вижив Федя, – чи ні, – з сумом підводить підсумок Микола Миколайович.
А пригоди нашого героя також на цьому не закінчилися. Ще довго він балансував на межі життя та смерті, аж поки у березні 1945 року його разом з іншими в’язнями не звільнили американські війська. Після звільнення він готувався до найгіршого, адже радянська влада не надто жалувала тих, хто побував у німецькому полоні. Але після численних перевірок Микола Миколайович знову одягнув військову форму, був мінометником, радистом і демобілізувався аж у 1947 році.
– Про мої походження можу розповісти ще багато, але, думаю, і цього вистачить. Багатьох людей довелось побачити, спостерігати, як ламались їх життя і долі. Та що вражало, більшість з них були людьми з великої літери. Пам’ятаю, як німці пропонували нам записатись на службу до генерала Власова, як американці дозволили бажаючим залишитись в них, аби уникнути переслідувань з боку нашої влади, але ніхто не дав згоди. А ще, пам’ятаю полоненого радянського генерала, якому німецькі офіцери на знак поваги віддавали честь. Саме завдяки мільйонам таких людей ми й змогли отримати перемогу у найстрашнішій війні в історії людства.
Олександр МОЦНИЙ
Фото з сайту
http://warmuseum.kiev.ua/rus/vistavky.shtml