Економічне життя на Краснопільщині в пореформенний період у ХІХ ст

На півночі нашого краю, в Миропіллі, реформа 1861 року зберегла поміщицьке і церковне володіння землею. Чотирьом церквам належало 1303 десятини землі, а 680-ма десятинами володіли 6 місцевих поміщиків. Селяни ж одержали мізерні наділи, за які мали сплачувати значні кошти.

Так, колишні кріпаки поміщика Ревлига одержали по 2,8 десятини на ревізьку душу. Ще менші наділи (по 2,5 десятин на ревізьку душу) одержали колишні військові обивателі, яких після реформи зрівняли з державними селянами. Вже через 20 років після реформи наділ на ревізьку душу колишніх кріпаків зменшився на 0,8 десятин, військових обивателів – 0,5 десятини. На Кожного їдця припадало ще менше – по 1,4 га та по 1 десятині, а наприкінці 19-го – початку 20-го ст.. по 0,75 десятини.

Переважна більшість миропільських селян у пореформений період була втягнута у товарне виробництво, в товарно-грошові відносини. На своїх мізерних наділах вони почали вирощувати тютюн. Досить швидко Миропілля стало центром тютюнового виробництва. Після запровадження в у 1882 році акцизу на продаж тютюну, вирощування цієї культури тут занепало. Заможні хазяї, маючи достатню кількість робочих рук і коштів, багатіли за рахунок розорення дрібних, економічно слабких селянських господарств. Загальний обсяг скуплення селянськими багатіями земель досяг у 1883 році 991 десятин.

Крім того, ті, хто мав змогу, за безцінь орендували наділи у 144-х без тяглових господарств.

Хліба у бідняків не вистачало, щоб прогодувати родину, бо низький рівень обробітку того мізерного шматка землі в бідняцьких господарствах призводив до неврожаїв.
З тяглом на той час стало ще гірше – половина дворів не мала коней і опинилася на межі зубожіння.
Всередині 80-х років промисли стали головним заняттям миропільців, а землеробство

відступило на другий план. Розвивалися наявні промисли, з’явилися й нові, як от роговий, ситний. Найбільше був розвинутий шкіряно-шевський промисел. На початку 20-го століття ним займалося 863 двори (4467 чоловік). У 19 дворах, зв’язаних з шкіряно-шевським промислом, на початку 20-го століття працювало 81 найманий і 133 учні. Решта чинбарів і чоботарів перебувала у повній економічній залежності від місцевих і приїжджих скупників. За 16-годинний робочий день чоботар заробляв близько 40 коп., а чинбар – 60-75 коп.

Розшарування й розорення селян, політичне безправ’я, злидні, штовхали бідноту на боротьбу.

На півдні Краснопільщини, в Краснопіллі, реформа 1861 року теж прискорила зубожіння селян та розшарування його на дуже бідних і дуже багатих.

Подружжя поміщиків Петерсів, намагаючись зберегти за собою якомога більше земель, вдалося до виділення селянських дарственних наділів, розмір яких складав четверту частину повного наділу і в умовах Краснопілля ледве досягає 0,75 десятини.

На хуторі Гребельки, що належав Петерсам, за останнім переоформленим переписом значилось 41 ревізька душа із котрих 12 відмовились від наділення землею, а останні 29 душ одержали всього 21,3 десятини дарственних наділів, причому на найгірших землях, без права користування луками й лісами. Після реформи у Петерсів залишилося 1467 десятин землі, а в майже 300 селян – тільки 109 десятин. Подібним чином обдирали селян й інші краснопільські поміщики.

В Краснопіллі по закону 1886 року за 1784 ревізькими душами військових обивателів закріпили 7302 десятини землі, з них 3993 десятини орної землі, 1041 десятина луків і 1731 десятина лісу. На кожну ревізьку душу припадало 4,9 десятини землі, з них орної 2,6 десятини.

За цим законом військових обивателів перевели на викуп. Щорічні викупні платежі, які колишні військові обивателі повинні були вносити до 1931 року, складали 1 крб. 86 коп., для колишніх кріпаків – 1 крб. 97 коп.

Черезполосиця, трьохпільна система землеробства, викупні платежі, нестача тягла (в 1886 році 5 частина дворів взагалі його не мала) приводили до зубожіння селян, розорення дрібних виробників. У 1899 році число душ в сільській общині виросло до 2866, площа ж общинних земель скоротилася і наділ орної землі на душу після переглядів норм зменшився до 1,45 десятини, а разом з луками й лісами не перевищував 2 десятини. З подальшим ростом населення малоземелля ставало все більш відчутним. Придбавати землю бідняки не могли, бо ж у Краснопільській волості (одній із малоземельніших у повіті) ціна за десятину землі була чи не найвища на Охтирщині (центр нашого повіту на той час м. Охтирка).

Селяни вимушені були шукати заробітку на стороні. Таким чином виникав лишок робочої сили, який створював грунт для капіталістичного підприємництва. Краснопільські поміщики, будучи неспроможними вести господарства на капіталістичній основі, незабаром після реформи почали збувати свої землі. Їх помістя в селі Успенці, на хуторах – Гребельки, Ступівка та інших – закупив римський купець і заводчик Карл Вейсс. Якщоу 1883 році йому належало 96 десятин землі та 243 десятини лісу, то через 18 років він разом із братом Федором Вейсем володів вже 2901 десятиною землі і 6574 десятинами лісу.

Їх спадкоємцям після смерті обох на початку ХХ ст.. дісталися 3889 десятин землі та 1360 десятин лісу. На придбаних землях брати Вейсс заснували велику економії. Одна з таких економій знаходилась в центрі в селі Успенці. Основні площі в економії відводилися під цукрові буряки, вирощування котрих потребувала значних затрат праці. Сотні краснопільчан працювали на плантаціях цукрових буряків. За робочий день, котрий тривав влітку до 14 годин, чоловіки одержували по 60 коп., жінки – по 35 коп.
Л. ДІДОРЕНКО.

Підготував О. Моцний

Поділитися цим:
Loading Likes...

Залишити відповідь

Увійти за допомогою: