Cьoгoднi в нaшиx xaтax пaxлo «жaйвopoнкaми», a зaвтpa ми пoчyємo їx щeбeтaння бiля coнця…
Сьогодні свято Сорока Святих. Сьогодні в багатьох наших хатах пахло особливими коржиками – «жайворонками» та іншим «птаством». І хоч ще вчора (а нинішня зима таки «постаралася») припікали майже «колимські» морози, але сьогодні вже запахло весною. І не в останню чергу – від отих рукотворних «жайворонків»… З нагоди свята пропонуємо роздум-спогад на цю щемливу тему (і не тільки, і навіть не стільки, про свято та «жайворонків») нашої землячки та щирого друга з Мурманська Наталі Литвиненко-Орлової, що побачив світ на сайті українців Росії «Кобза»:
«Принесіть, Лелеки, нелелечу долю…»
Про 22 березня – українське народне Свято Сорока святих
Швидкоплинний час невпинно наближає нас до ще одного свята в українському народному календарі, яке наче на крилах лелечих відносить мене згадкою у далекий дитинний спогад, до українського села, до земляків, яким здебільшого вже не доведеться топтати ряст цієї весни, – це свято наповнює відчуттям теплоти дому і того, що вже ніколи не повернеш і не наздоженеш.
Не дуже тоді, нам маленьким, хтось доводив назву, або значимість того свята, бо панували часи «наукового» атеїзму, відтак дорослі не припускалися зайвих розмов на цю тему, аби діти ще й у школі чого не того та не бовкнули.
Але хто з нас, вирісших в Україні, не пам’ятає ранкового дня, коли пекли наші бабусі тістечкових пташок – «сорок», «куликів», «журавликів», «жайворонків», «шулік», «бусликів» або «лелечок»?
Випікали ці нехитрі тістечка за обов’язковим числом – сорок, бо відбувалося це 22 березня, в пору Великого посту, на Свято Сорока мучеників севастійських, які потерпіли за віру у вірменському місті Севастії під час гоніння на християн. А хто з нас не пробував повторити зліпити ту пташинку власними руками? Пам’ятаєте?!, – з маленького шматочка тіста робили качалочку, зав’язували її вузликом, розплескували кінці, наче гребінчик і хвостик, калиновою ягідкою мітили пташинці очі і випікали. А потім весело бігали по весняній вулиці та ділилися тим печивом з сусідами, а особливо з дітьми. В такий спосіб ми наближали весну та повернення пернатих з вирію. Ми дуже в це вірили, бо вони, пташки, і насправді прилітали. Старші люди казали, що саме на Свято Сорока святих прилітають перші сорок різновидів пташок. А ще казали, що в цей день сорочині іменини і вона кладе до свого гніздечка сорок прутиків. І звідки б тій сороці та знати про те свято?! Але ж знала ще від Первовіку і знає дотепер.
В інтернет–мережі досить багато говориться про це свято, а відтак довелося прочитати ще й таке: «…Найбільш символічним був обряд «Топтати ряст». Вважалося, хто напровесні його потопче, – убереже життя й здоров’я протягом року. Тому навіть літні й кволі виходили в поле і, притопчуючи зелені сходи, казали: «Топчу, топчу ряст. Дай, Боже, потоптати і того году діждати». З усього видно, що обряд самого святкування цього дня сягає корінням в пору дохристиянської минувшини, але в той же час, як і велика більшість інших народних святкувань, тісно переплітається з добою перших християн.
З усіх пташиних тістечкових назв мені наймиліші «буслики» та «лелечки», бо магічна символічність цього птаха настільки велика, що й говорити годі. Живучи багато літ далеко від рідної України, починаєш і себе усвідомлювати отим лелекою, відірваним від рідних порогів, від рідних українців. Щоправда, справжній лелека поверне додому, ось тільки напечуть українські господиньки «пташок», то й повернуть. Залопотять крилами, загосподарюють і завирує життєвий плин за Божим заповітом. Та тільки скільки потрібно напекти «лелечок» українським господинькам, аби в Україну назавжди повернулися ми, оті українці, що розлученими з рідним краєм лелеками вирують на чужому небосхилі і плекають надію на повернення додому… Адже, на превеликий жаль, гасла перших Всесвітніх Форумів українців «Повертайтесь, лелеки, до рідного краю!», або «Повертайтесь до рідних осель, українці!» так і залишились гаслами… І не більш…
А ми ж, українці, розкотилися наче намистинки калинові по всім світовим широтам. От якби ото зібрати нас усіх до родинного гурту у своїй Державі, то яке б то «добре намисто» зібралось докупи. Про таке намисто казали старші, що воно інеєм береться, коли людину укидає в жар. Отож, можливо і ми, українці Росії, ті що хочуть повернутися в Україну, своїм досвідом чимось зарадили б Україні, адже її, нашу знесилену Україну, так укидає то в жар, то в холод, що душа болить і переймається гіркотою і розпачем. Жити в Україні постійно – це добре, але щоби відчути її біль, щоби зрозуміти, що Україні немає ціни, потрібно деякий час пожити в Росії. Так, років із тридцять…, або хоч рочків чи три. Отоді б знали, як шанувати і пильнувати батьківську землю. Це цінний і корисний досвід, який потрібно пережити далеко від рідних порогів і виболіти в нутрощах душі, але який не вивчиш у жодному вузі!
Вважаю, що висловлю думку багатьох, якщо скажу, що до цього природного, але щодо людей, то соціального процесу, повинні долучитися не тільки куховарочки, а ще й українські політики. Бо життя вимагає розглянути нарешті можливість вивершення законотворчого документу, який би діяв як механізм, сприяючий поверненню українців додому, в рідну Україну. Наважуся навести свій особистий приклад, як гіркий тупіковий досвід. Я дуже хочу повернутися в Україну. Навіть панічно боюся, що можу не встигнути пожити на рідній Землі, хоча б могла ще бути корисною і потрібною своїй Батьківщині. Побувала я нещодавно на Сумщині, яка є фактичним українським епіцентром моєї родини. Поцікавилась цінами на квартири. Ціни такі ж самісінькі як і в Мурманську. І стрибають і коливаються також як в Мурманську. Отже, якщо я продам своє житло на Півночі Росії, а потім потягнеться проміжок вимушеної втрати часу на лаштування контейнеру та на саму дорогу (адже це не в сусідній райцентр перебратись), то дуже може статись так, що в Мурманську хату продам, але можу не купити в Сумах, або й хоч де в Україні… Оце так виглядає реальність. І сприяти в вирішенні цього дуже складного соціального питання може тільки уряд України. Чи не міг би, скажімо, Державний банк України давати хоч на півроку безподаткову, тобто пільгову ссуду на придбання житла під заставу того ж таки житла?! В такий спосіб, можна було б запобігти небажаним проблемам в вирішенні цього питання. Купивши житло, людина дасть раду тому, що має в Росії, тобто спокійно продасть, але уникне халепи. Зрозуміло, що можуть бути інші версії рішення проблеми, то вже хай діється Воля того закону, якого ще нема і про народження якого тут йдеться, але ж має бути якийсь реальний вихід, особливо для тих українців, які протягом низки літ були активістами українських громад Росії (а ще ж багато хто, з числа цих людей, має урядові відзнаки Української Держави)!?
Дехто з нас, в тому числі і я, є спадкоємцями того гіркополинного болю своєї Родини, коли нова Родова Хата була свого часу відібрана у чеснотних господарів–трударів, якими були мої покійні бабуся з дідом. Якби в 1937 році в моїх бабусі Василиси та діда Івана не була нахабно забрана зовсім нова та добротна хата, то та Хата ще б і мені прислужилася притулком, та ще й Родовим. Але забрали червоні варвари… А дідо з бабусею ту Хату будували аж десять многотрудних та мозолепотних літ… Чи немає закону про відновлення справедливості в подібних випадках? Адже наша Родова Хата не одне десятиліття слугувала колгоспним потребам.
Моє українське Громадянство хоч і не визначене в паспорті, але закарбоване в Душі. Лелеча доля закинула мене далеко від України, а так хочеться долі не лелечої, та хоча б трошки… Так хочу в Україну, так все в мені переймається її Вдачею, її болем… Все колись добігає кінця. І людське життя також. Хочу повернутися в Україну хоч тепер, коли вже коси зайшлися сивиною, аби «…поклонитись полю на чотири боки, за лелечу долю й пережиті роки…»
Наталя ЛИТВИНЕНКО-ОРЛОВА
Джерело:
http://kobza.com.ua/content/view/2713/54/
«Принесіть, Лелеки, нелелечу долю…»
22.03.09, 00:38:47