…І постануть живі із мертвих

Ввечорі, йдучі з друзями по дорозі додому, в дещо піднесеному настрої розмовляли про життя. Починалося все з досить оптимістичних ноток: “не все так і погано”, “нарешті отримали зарплату”, “яке чисте повітря” і все в такому дусі. Але, помітив, в кожного в глибині зіниць несховану тривогу,ніби рань. І розмова сама-собою змінила русло. Закінчили тим, що яка гарна Україна, але в даний час любити її було б краще, знаходячись, наприклад, в Канаді, разом з діаспорою.
Тож чому так важко любити Україну, коли в ній живеш? Чому вже на протязі стількох років нічого не змінюється на краще? Хто може це зробити і що можемо ми?..
Мало хто,мабуть, зважиться дати відповідь. Єдине, що приходить в голову, багато в чому винний невмирущій наш принцип “моя хата скраю”. Але потрібно розуміти – і до крайньої хати дійдуть руки. Доки цього не сталося треба відкрити очі, робити правильні висновки. Які? Не знаю. Давайте разом спробуємо. І пропоную статтю, яка примушує глибоко замислитися на цим.

Марія Матіос, письменниця
Взято з http://www.pravda.com.ua/columns/2013/01/29/6982366/
…І постануть живі із мертвих

До цього тексту конче потрібна народна мудрість. Я завжди люблю посилатися на приклади зі своєї малої батьківщини. Отож, іде Василь вранішнім селом. Коло колгоспного гаража – гурт гостроязиких чоловіків. “Спікер” гурту весело подає Василеві руку: “Василю, кажуть, вчора звечора ви мали гріх із Катериною!”. Василь, міцно тиснучи руку “обізнаному”: “О! Дивися як! Ви вже знаєте про мій гріх, а я ще ні!”…

На днях хтось із інтернетівських форумчан, коментуючи смертельне танго ГПУ із екс-прем’єром, написав приблизно таке (російською це звучить точніше): “Пока мир “открывает нанотехнологии и делает другие открытия, в Украине открывают исключительно криминальные дела против ключевых политиков”.
Зрозуміло, що ці “открытия”, тобто порушення кримінальних справ, можуть стати каталізатором суспільних процесів, непередбачуваних владою. Зрозуміло, що врученням Юлії Тимошенко повідомлення про підозру у вбивстві влада не обмежиться.
Далі, очевидно, слід чекати вервечки документів-вироків без суду, заготовленої заздалегідь незручним, надокучливим чи перспективним політикам. Попереджувальні “дзвіночки” із забороною виїзду за кордон народному депутатові Власенкові чи вилучення паспорта у депутата Немирі, інші провокації щодо вибраних депутатів – лише перший крок “на пробу”.
Жоден доктор юриспруденції не зможе пояснити, який вид експертизи із внутрішнім паспортом народного депутата повинні були здійснити працівники Генпрокуратури, окрім як затримання самого Немирі після такого вилучення.
Чи Немиря також причетний до якогось убивства двадцятирічної давності, але він ще про це не здогадується?!
Однак тонкощі закону щодо народних депутатів можуть тлумачити люди, які не губили дипломів, а потім не лякали публіку дублікатами. До речі, кожен, хто хоч раз влаштовувався на роботу, знає, що у відділах кадрів за місцем кожної попередньої праці зберігаються копії документів, у тому числі про освіту, якщо така була.
Не знаю, з якого горища падали в дитинстві ті, що від імені держави здійснюють тепер правосуддя, чи які необліковані родові травми вплинули на їхній людський і професійний розвиток. Але те, що поведінка української правоохоронної верхівки межує із мотиваційними аномаліями, здається, відомо вже навіть дітям. Тільки якими прикладами із аномального життя України нашим багатостраждальним вчителям учити наших дітей?
Як їм розказувати про верховенство права чи здорового глузду?
Хтось узагалі замислюється над тим, які нігілізаційні тектонічні зсуви відбуваються в умах школярів, студентів, просто освічених і совісних громадян під супровід того, що діється на просторах нашої вітчизни, у всіх, хто володіє іноземними мовами, тих, хто блискавично уміє і користується всіма можливими світовими досягненнями сучасних технологій?
А заодно і тих, хто із телевізора нашпиговується кримінальною хронікою замість новин?
Людей, які із уст влади знають, що студент Індило вбивав себе сам. Що судді дозволено безкарно вбити вагітну жінку. Що можна зґвалтувати і підпалити людину – а потім виправдовувати убивство поганим вихованням жертви. Що можна возвести у ранг державного вуайєризм окремих “особей”, роздивляючись хроніку перевдягань харківської бранки.
І що після всього повинен думати будь-хто, повертаючись додому з роботи, знаючи, як армія слідчих і прокурорів досі не може дати відповідь, хто обезголовив цілу родину харківського судді? Хтось аналізує поклади людського гніву, який клекоче від виноградників Чопа до нелегальних копанок Луганська?
А тим часом телевізор дає підказку і розшифровує погано закодовані знаки правоохоронців. Синхронно із порушеними кримінальними справами і повідомленнями ГПУ про підозру у вбивстві (пограбуванні, зґвалтуванні) провідні канали “фугують” серіали і кримінальну документалістику. Там, дивися, досконала технологія залякування і покари невинних, як у фільмі “Все почалося з Харбіну”. З натяком, звичайно, що нічого з того часу не змінилося – і будь-кому із вас (нас) завтра “світитиме” небо в клітинку.
Достатньо чиєїсь доброї волі. А там – найпотворніша картина міліцейського синдикату з торгівлі наркотиками, з найбільш цинічними провокаціями і щонайкривавішими вбивствами, як у серіалі “Зрадник”.
І людина розуміє – її, маленьку, чесну людину ніхто у нашій країні і не подумає боронити. А вже якщо є найменша підозра… Що робити тоді людині – добровільно випадати з вікна багатоповерхівки од відчаю чи чекати, поки її уб’ють у “ментовці”?
А телевізор підказує далі. “Знаток” Леонід Каневський із дня у день зі спокоєм, гідним олімпійців, демонструє скрупульозний процес розкриття найбільш резонансних злочинів і убивств за радянських часів. Зауважмо, за відсутності сучасної техніки і технічних можливостей. І що з того, запитаєте ви?
А те, що сучасна людина давно перебралася жити між двох молотів одночасно: з одного боку, її намагаються причавити гімалаями страху і підступності, які чекають на людину за рогом чи навіть у себе в квартирі. А з другого – небачена злість розростається у єстві людини.
У нас також можуть. Можуть розкрити злочин. А можуть призначити злочинця. Додати непристойні “підозри” з приватного життя – і. прошу дуже, ще до суду оголосити провину. Залежно від політичної кон’юнктури – і не залежну ні від чого іншого.
Отже, і надалі в Україні ближчим часом слід чекати апокаліптичних подій: усе частіше живі поставатимуть із мертвих – і свідчитимуть на неправедних судах на непокірних, бо заворушаться донецькі шурфи і потріскають асфальти. Сотні мертвих знову ж таки від митниць Чопа до копанок Луганська устануть в шеренги свідків, щоб заговорити.
Скринька української Пандори не поміщатиме охочих “допомогти” правосуддю. І котитиметься колесо помсти одних іншим. І ніхто не знатиме конечної точки цієї помсти.
Бо ніхто в Україні не знатиме навіть свого завтрашнього дня. Так ми йдемо у прірву – і нікуди інде. Влада при цьому думає, що чого-чого, а терпцю у народу вистачить. А народ… народ думає, яким чином йому заговорити.
…І “ольстеризація” всієї країни
У дні, коли “Беркут” дораховував виборчі бюлетені у п’яти округах, по радіо я почула думку колишнього голови ЦВК Ярослава Давидовича. Його слова дали під дих: “Влада руками “Беркуту” в кількох виборчих округах започаткувала український Ольстер. Це дуже небезпечний прецедент”.
Через три місяці після такої “ольстеризації” напруга в Україні не спала. Дарма, що вона із майданів перейшла на приватні кухні і в Інтернет. Винні не покарані. Нові вибори не призначені.

Затамований гнів ніде не дівся. Щоденне безсоромне гарцювання влади брудними чоботами по Конституції країни додає гарячості не тільки гарячим головам. Цілком донедавна спокійні і врівноважені громадяни мають чітко сформульоване для себе ПДЧ, яке жодним пунктом не збігається із ПДЧ влади. Але воно поки що мало озвучене.
Намагання трубадурів Партії регіонів применшити значення особистого голосування в парламенті зайвий раз підтверджує, наскільки це важливий момент – добитися, щоб кожен голосував за себе.
І я точно знаю, що напруга стосовно “піаністів у шість рук” залишається гострою і актуальною для відповідальних парламентарів. Усі ми живі люди і немає трагедії в тому, якщо деяка частина депутатів відсутня в залі. Один – на сесії ПАРЄ, інший в лікарні, ще хтось у нагальних справах на своєму окрузі, інший – лайдака від природи при своїх мільйонах.
Нема питань. Але тоді – блокування картки відсутнього депутата. І хай буде очевидною картина, якою кількістю голосів приймається в Україні той чи інший закон. Немає нічого простішого.
Та спікер Рибак всіма своїми діями демонструє, що в парламенті терміново потрібен отоларинголог, щоб прочистити вуха глухим. Коли б норма персонального голосування дотримувалася – ми багато чого б не мали із усього того потворного, що наплодили нев’янучі руки Чечетова. А той, хто недооцінює цієї ключової вимоги опозиції, той не замислюється, як зрикошетить майбутній “піанізм” по кожному громадянинові.

Дивися, завтра змусять працювати і 20 годин на добу, якщо ПР знайде 226 голосів “за” таке “щастя” для кожного працюючого. Так що битва за кожен “автентичний” палець на парламентській кнопці триватиме.
І я не знаю, як розцінить прокурор звернення про застосування до мене фізичної сили з боку депутата від ПР Юрія Воропаєва 11 січня під час голосування за голову Нацбанку, коли я намагалася фотоапаратом завадити Воропаєву, який сидів на місці депутата Черткова і голосував ще за одного відсутнього сусіда, здається, Аркалаєва.
Кажуть, що депутат Воропаєв – особистий адвокат Ахметова. Не маю жодного заперечення. Хай Бог помагає. Але дати по руках жінці-колезі в парламенті – такого не вчили навіть у КДБ, де Юрій Миколайович тривалий час трудився слідчим. Чи, може, вчили, а воно зрезонувало? І я тепер у роздумах, чия спритність у озвученні про підозру на замах вбивства матиме першість, якщо цю ситуацію довести до абсурду? Отже, хто кого? Я Воропаєва – фотографуванням чи він мене – руками, але за бажання цілком можна припустити, що хтось на когось здійснював замах? Вам не здається? А що вже розслідується через 20 років, гай-гай…
Кожен із нас міг би навести не один приклад подібного стосовно себе, своїх близьких, рідних. І так – по всій Україні. Небезпека з боку правоохоронців чатує на кожного. Листи, які надходять на мою адресу до Верховної Ради, сповнені відчаю і… надії. Найбільшою тривогою в них є незмінне – скарги на несправедливість з боку правоохоронної системи.
Фантазії усіх, хто пише детективи, бліднуть на тлі того, на що скаржаться люди народному депутатові, маючи крихту надії, що він їм допоможе. Читати ці волання про міліцейську, прокурорську, судову “махновщину” людина із неатрофованою совістю спокійно не може.
Тут сам Бог велів не просто спрямовувати депутатський запит начальникам тих, на кого скаржаться люди, а хоч бери і відкривай альтернативну Генпрокуратуру. Чи звертатися до кваліфікованих юристів, щоб розірвати порочне коло, коли скаржник знову потрапить до рук свого кривдника, який із ще більшим єзуїтством поглумиться над скаржником.
Звертатися до воропаєвих, приміром, бо я не маю жодного сумніву, що це суперкваліфіковані юристи. Із “сверблячих” рук такого юриста я вже назавжди розумію, що отримала би ексклюзивну пораду з будь-якого питання.
Я не знаю, чи озвучує хтось президентові країни суспільні настрої? Бо соціологи щодо цього недавно також “заспокоїли” – Україна радикалізується.
Згідно з опитуваннями фонду “Демократичні ініціативи” та соціологічної служби Центру Разумкова,

64 % українців негативно оцінюють діяльність міліції і прокуратури,

69 % – судів.

35 % опитаних відповіли, що вважають суд Лінча припустимим в окремих випадках (38 % назвали суд Лінча неприпустимим у будь-якому разі). Кожен п’ятий відповів, що вважає самосуд єдиним ефективним способом правосуддя. Та це було у квітні минулого року.

А країна – на марші. І це не привид “ольстера”? Додайте соціально-економічну складову, проблеми з медициною, освітою. Та що б ми не додали далі – все одно попереду замаячить оте недобре слово “ольстеризація”.
Ніхто не знає, що буде завтра з кожним із нас. І я не знаю. Кожен на прицілі. Так страшно в країні ще не було ніколи за останні двадцять років. Я була би рада, коли б це останнє речення було продиктоване чутливою душею українського митця, а не українською реальністю.