Iвaнo-Кyпaльcькi зaбaвки

Івано-Купальські забавки

(слово під час Полярного дня на 69-й паралелі
про чудодійну українську Купальську ніч)

Ніч з 6 на 7 липня – це чарівна ніч, бо саме вона захоплює нас в полон чудодійного свята – Івана Купала.

Багато етнографів занотувало для нас та наших нащадків обряд святкування цього й насправді чаклунського та заворожуючого своєю самобутньою неповторністю звичаю наших далеких пращурів. Та й настільки далеких, що тоді вони, пращури наші, були ще поганської віри і істотно зналися на секретах природи, бо ж мали духовну спільність бодай з кожною рослинкою, та  і всього сущого на землі не проминали увагою і опікою. Охоче додам, що віри цієї багато хто не зрікся в Україні і дотепер. Та й християнство деколи поступливо і досить компліментарно дозволяє погостювати серед своїх традиційних свят і  канонів такі стародавні веселощі та забави, які пов’язані з культом прадавніх Богів і знамень. А деякі традиції святкування суто християнських свят надійно сплелися в єдиний гармонічний вінок з тим природним язичеським культом, бо скажімо всі пісенні, або молитовні звернення до сил Природи – вітру, туману, води, роси, зір, та й навіть збір лікарських рослин… – це все вже є ніщо інше, як примовки і риси, які притаманні волхвуванню.

Отже – свято Івана Купала…

Дехто стверджує, що воно відроджується, мовляв, було призабуте, але я беру на себе сміливість наголошувати на тому, що ніколи воно й не забувалось, хіба що святкували тихіше і не так масово, як тепер, бо заборонні забобони ошукували людей на все природне, здавна миле і логічно – звичне. Ой, а в пору нашого, якщо міряти космічним виміром, не такого вже й далекого дитинства, бувало такого! наслухаєшся від старших, особливо від сивочолих дідів, отих парубків підтоптаних, десь біля якоїсь Хати, в тім кутку села, що звався «вулицею», то й додому боїшся йти, – наче з-за кожного куща чатують на тебе, як не русалки, оті, що будь-кого залоскочуть ні за цапову душу, то ще якісь там відьмаки…

Відтак, біжиш, озираєшся, аж дух переймає, аж тенькає десь у середині, аж щось у тобі ж і ляскотить, і лопотить. Виявляється – то зуби гопака видавали і вуха по вітру лящали, чи то пак, проти вітру лопотіли… Та й хто ж не знає, які у страху очі? Отож, – тільки дурний і не знає – великі очі у того страху, будь він неладний. А слухати оті завзяті балачки і перемовки про мару, мавок, та ще якусь лісову, або водяну пошесть і взавтра хочеться, ще й як кортить до тих балачок, бо є якась в тім сила. А ще ж таки й цікаво, чи знайшов же хтось колись отой цвіт Папороті, або скарб?

І чи насправді при тому чудодіянні пантрували всілякі лихоманці та мерзотні пикаті страхіття, про яких в доброчинній Хаті геть і не згадують?.. Ага, виявляється таки були, вартували оте ворожбитське зілля Папороті. Аякже? А здоровезні ж які! Отакезні! І такого розгардіяшу там утинали, бо усі оті «сміливці», що й наважились піти за тим утаємничено-шлюбним цвітом папороті, добряче запам’ятали, як завзято п’ятами в бік хатин накивали, а чи була та квітка у чарі розквіту, або отой заповітний скарб і пригадати годі… А може то лукавий випередив, та й собі прихопив оте таємниче зілля разом зі скарбом? Ну а хто ж іще? Ага ж бо – він і поцупив, та з саменької жмені, і квітку і скарб, – ото так і видряпав,  не вагаючись.

Яка шкода! От шахрай! От пройдисвіт! Правду казала бабуся – нема за чім шаляться в глупу ніч в лісові хащі, – чого доброго ще й в сліди того таки лукавого можна й потрапити. Боронь Боже від таких паскудних лабет! Та що там і казати… Нема мови… Лагідній Мудрості бабусі можна лише подивуватись та позаздрити. Вона напевно вже про цілюще зілля подбала з Купальської ночі, яке  на лік та на довгий вік прислужиться. Щоправда, не прогадали й дівчата, та, ніде правди діти, – ще й деякі боягузи, що від впливу на них отого вищезгаданого лякливого страху не підуть за цвітом, ні за які байки. От попихачі пустунських байдиків і глупотних теревенів! От підспідничники!

Так ніколи і не зазнають отого заповітного присмаку втаємничених магічних сил, що чекають на пошуковця скарбів і пригод.

А дехто, отой, що не з лякливих, хоч краєчком  зіщуленого тремтячого ока влучив таки на оглядини того цвітіння, виявляється  прозівав гуляння на галявині серед липневого буйноцвітнього лісу. Дійсно, якась чаклунська ніч, не поталанило… Як розібратися до пуття, то ні в чому не пощастило…

А ні скарбу тобі, а ні гуляння, та ще й заповітну чар-квітку лукавий не проминув уцупити. Та щоб його, та й головою у стріху, і отого лукавого і отаку несприятливу вдачу, бо ж свято таке раз на рік буває. Навіть пісень дівочих досхочу не послухав. Хоча співання ті, голосні та веселі, чутно було аж у отих назублених лісових хащах, та чи до пісень було, коли і в п’ятах тенькало, коли в мізках таке щось наполохане шамріло?.. А ще як тікав навпростець, бур’янами та вздовж болота, то скільки отих жаб зеленастих попід ногами трапилось. Повилізали на свої жабуринні витрішки.

Розсвяткувалися, розкумкалися – «кум-кума, кум-кума…» , чи ці жаби всі між собою перекумалися, аж жах мені робиться, як згадаю отих кумів витрішкуватих та пукатих. Не побачив як і Марену з Купалом в річку кидали, як дівчата зеленасто–квітчаними вінками ворожбу правили. Та й самих дівчат – красунь, ані на хвильку, в цю ніч так і не побачив. А ще ж міркував з гарною дівчиною, у парі, міцно злучившись руками, через вогняне багаття перестрибнути. Цікаво, в якому вінку була Тетянка? Отож, і їй суму завдав… Подався за тією оманливою квіткою.

Скількох таких зазіхателів, як оце я, одурила та квітка? Бо у всі часи забагато було охочих, кому марилось опанувати її красою і силою, та чи є ті щасливці у світі, хто переміг у тому вічному чаклунському колі бажань і зазіхань? Ото й мені розум утяло тією небаченою красою. Наслухавсь теревенів від підтоптаних парубків. Як кажуть, розум в решеті ношу. Таки погано бути дурним, або невдахою. Так мені і треба, роззяві довірливому, – тільки на себе самого й маю тепер нарікати. А тут ще бабуся приступає, водою кропить, – «непочатою». «Непочата» – це вранішня Вода, що її ніхто не зайняв, тобто незаймана, це та вода, до якої ще ніхто не втрутивсь і не розпочав – … нічим… О третіх півнях, коли всіляка непрохана сила згине, з річок та криниць береться ота водиця, що нічого не боїться і має вона силу неміряну, бо здатна змивати переполохи і ляки, навроки і пошесть, зцілює від хвороб, і вилучає з людини усіляку злу силу. Не поспішай, а прийди до Води та поздорови її:
«Здорова була, Водо, і ключі нові трутові. Ти, Водо, проходила землями, входила в море, очищала піски, і коріння, і креміння, то я прошу Води сієї для помочі моєї», – Окропивши мене бабуся гладить мене по голові і якось так, ще досі невідомо, таємничо тихо намовляє: «Зійдіть, хвороби, в нетрі, болота, у безвість, бо моєму онуку, Сергійку, оцьому неслухняному шибенику, треба на світі довго жити…»

Я дослухаюсь до того, про що тихо і лагідно гомонить бабуся, я чую її знайомий голос. Мені добре і затишно, але зір мій, наче як наяву, а чи вже уві сні приваблює миттєвий спалах яскравої ніжної живоплоті щойно розквітлої Квітки чародійної Купальської Папороті.

Наталя ЛИТВИНЕНКО-ОРЛОВА

На світлинах: І попливуть дівочі свічки у вінках за водою. Через чудодійне Купальське вогнище плигають і молоді, і вже не дуже… У довгій сорочці в Мурманську ніч під час Полярного дня на березі Щук-озера авторка цього допису.

 

Джерело: http://kobza.com.ua/content/view/1947/54/