В ГOCТI ДO ДECAНТНИКIВ 81-Ї
КОЛИ ВИЇЗД ДОВШИЙ ЗА ДОРОГУ
Виїзд в зону АТО був запланований на понеділок в один з літніх днів. До цього часу батьки напекли пиріжків, передали інші солодощі, продукти, цигарки, одяг своїм синам, які добровільно поїхали захищати нашу неньку від зазіхань і агресії колись братнього народу.
Але коли прийшов час від’їзду, стало зрозуміло, що справи йдуть не так, як хотілося. Причина – мікроавтобус Фольксваген не був готовий до цього часу через несправність одного з агрегатів. А так як були відсутні обіцяні фінанси, стало ясно, що ремонт відтягується на невизначений термін, а з ним і поїздка до захисників-земляків. Вівторок і середа ніяких результатів не дали, фінанси відкладали ремонт автомобіля, до бабки не ходи.
І ось до вечора середи ми заметушилися. Продукти, які були свіжими, такими вже не назвеш, а ще гірше зможуть зіпсуватися, а нам такий розклад зовсім не підходив.
Спочатку продукти, і особливо пиріжки, зберігалися в прохолодному погребі, але час підказував, що краще тепер їх зберігати в холодильнику і розраховувати якнайскоріше виїхати на Схід.
Вранці, не світ ні зоря, не вірячи обіцянкам представників Сумської мерії, до якої звернулися напередодні за допомогою, ми вирішили самі їхати з дружиною на АТО. Завантажили, все що мали і поїхали на ринок докупити мінеральної води і відвезти хлопцям всі ці продукти. Але коли вода була куплена і завантажена, пролунав дзвінок.
Чесно сказати, впевненості не було, але сталося диво, в слухачів почув переконливе: «Готуйся, сьогодні до обіду рушаємо на воюючий Донбас, мер допоміг, все йде за планом старина!».
Доповівши, що ми в дорозі, наші десантники вже й не вірили, що ми, які обіцяли ще в понеділок приїхати, все таки взяли курс в їх бік, в край, де йде «гібридна», але справжня війна.
Їхали, залишаючи за собою на одному диханні і міста, і селища, і обласні кордони. Мікроавтобус Фосльсваген Т10, як начебто відчував свою провину і ніс нас не звертаючи ніякої уваги на занадто вже не європейські дороги. Він знав, що застоявся і ось тепер реабілітував себе перед нами.
Зупинялися лише для того, щоб перекурити, розім’яти ноги, підбадьорити себе не дешевою за ціною кавою. Ціни, звичайно, в різних місцях були різними. Складалося таке враження, що ми проїжджаємо різні країни, а не області.
Але скільки б не пили кави дорога робила свою справу і заколисувала кого завгодно, змушуючи закривати очі і падати голові, то вперед, то назад. Один, хто ніс справно службу, це наш водій Олександр Володимирович, то й справа, попиваючи підбадьорливий і тонізуючий напій з чорної пластикової пляшки, після чого автоматично запалював цигарку і слухав музику українських виконавців. Повторюючи по два або три рази одну й ту ж пісню, напевно, яка дуже подобається йому.
При збільшенні гучності і дороги ставали ніби рівнішими, без вибоїн і ям. А ось потрапляючи в чергову, ну занадто помітну ямку, водій не стримувався і говорив цілком зрозумілі слова, принесені нам татарами в далекому минулому, які вдало прижилися і стали рідними і для нас.
Літній час швидко згортає нічну темінь, і світанок немов вривається у відкриті двері земного небосхилу, обливаючи сонячними променями все навколо, змушуючи радіти життю.
Ми все ближче і ближче наближалися до зони АТО, на горизонті спливали блок-пости, які ми проходили на одному диханні. Коли часто їздиш, багато хлопців нас дізнаються, і затримок на посту не могло й бути.
СЛОВО ВОЛОНТЕР – НАШ НАДІЙНИЙ ПРОПУСК
Коли в’їжджали в зону АТО, зокрема Донецьку область, було помітно, що тут дороги кращі, ніж у глибині країни, не дивлячись навіть на бойові дії.
І ось в дорозі я почав переглядати документацію поїздок на АТО і був украй здивований, що через наші руки пройшло більше 30 тонн. Просто не вірилося, але арифметика була простою і доступною.
Всі ці продукти збирали прості громадяни нашої області, які хочуть якнайшвидшої перемоги і закінчення війни. Люди почали зносити все, що могли, від голки і шкарпеток до бензопил, ключів і генераторів. Асортимент різний. Все, що на передньому краї просили наші бійці, люди збирали громадами гроші і купували бракуючі на фронті речі.
За продукти і говорити нічого, що вирощується на присадибній ділянці, люди несли, навіть немає сенсу перераховувати.
Весь цей вантаж був перевезений нами, волонтерами, за десять місяців. Голова не вірила, але факти говорили про зворотне, математику не обдуриш. От і доводилося в замін людям привозити прапори з розписами хлопців, яким був доставлений цінний вантаж, і в доважок давати концерти.
Найбільша подяка, передусім простим людям, а волонтер це -посередник, який доставляє у вказане місце, в цілісності й схоронності вантаж, не дивлячись ні на які труднощі і небезпеки.
Можна тільки уявити, яку колосальну роботу виконують всі хлопці з громадських організацій «Волонтерський рух Сумщини», ГО «Краснопілля», інших волонтерських організацій області, залишається тільки бажати їм усім здоров’я, щоб завжди у справленому стані були машини, і звичайно ж повної заправки в баках.
ГЕРОЇ БУВАЮТЬ РІЗНИМИ: СТРУНКИМИ, ВИСОКИМИ, І З ЧЕРЕВЦЯМИ
Слов’янськ нас зустрів безлюдними і тихими вулицями. Складалося таке враження, що тут немає, та й бути не може війни. Але озирнувшись, відразу все ставало на свої місця. Багато будинків нагадували почерк війни, знесені дахи та пробиті від куль і осколків різного калібру стіни.
Час затягує рани і багато будов вже відремонтовані або відновлені заново, але так і не приховавши всіх слідів війни від цікавих очей.
І ось він – населений пункт Дружківка.
Так вийшло, що це була нова частина, складена з 95 і 25 аеромобільних бригад. У результаті вийшла нова частина з досвідченими, загартованими офіцерами і бійцями, які пройшли, зокрема, аеропорт і стали знаменитими кіборгами. Ця бригада отримала найменування 81-а, спочатку десантно – штурмова, а потім перекваліфікували в таку ж як і братні 95 і 25 аеромобільні.
Зупинившись, запитали військових, яких зустріли, як проїхати в бригаду, у відповідь на нас дивилися «інопланетяни», які й не чули про існування 81-ї. А так як був ранок, запитати більше ні в кого. Але ближче до 5 години ранку все таки знайшовся, як не дивно, цивільний, який підказав, що є санрота під цією кодовою назвою.
От і виходить як в анекдоті. Льотчики заблукали і сіли в селі. Підходять до бабусі, запитують, що за село. Бабуся у відповідь, село Пупкіне, а вам курс такий то, відстань така, і час підльоту такий. Радіокомпас налаштувати на таку то частоту.
Так вийшло і тут, тільки була не бабуся, а мужик не представницького класу, йшов у своїх справах з сумкою, набитою порожніми пляшками.
Але світ не без добрих людей. Як мовиться, язик і до Києва доведе.
Неабияк пропетляв, наш мікроавтобус довіз нас до місця дислокації частини. На пункті пропуску нас зустріли десантники в бронежилетах і при зброї. Довго розбираючись у прізвищах і підрозділах, вивудили розташування наших славних хлопців – десантніков- сумчан.
Довелося, правда, очікувати 6:00 ранку, щоб вони вийшли на пробіжку, де ми їх і побачимо. І ось рівно о 6.00 пролунав горн по гучномовцю, почався підйом в бригаді. На побіжку вийшли стрункі і не дуже, і не вірилося, що десантники бувають з животами, і навіть пристойними.
Нам пояснили – ті, що стрункі – солдатики, яких призвали, а ті, що не з свіжим обличчям і животами, передній баласт у яких не тримає навіть тільняшка, це добровольці, але вже з багатим військовим досвідом, а з цивільним тим більше.
Коли час прийшов захищати країну, вони добровільно прийшли це робити, без примусу. Їм ці пробіжки були не потрібні, але вони не порушували загальні армійські правила, створюючи тільки вид бігу, а потім, зупинившись і озирнувшись, вкинуть в зуби по цигарці і плавно повернуться в розташування.
Після зарядки підійшли до нас наші хлопці на чолі з рядовим Щегловим Євгеном, струнким і худим десантником. Хлопці були вже не тими пацанами, яких ми знали півроку тому. Це були вже бійці, обкатані войною.
Швидко організувавши розвантаження привезених не свіжих пиріжків і свіжих продуктів і товарів першої необхідності, сфотографувавшись і заспівавши пару нових пісень про десантників 81 бригади, вони пішли виконувати військовий обов’язок, а ми взяли курс в наступне розташування.
Вже при від’їзді хлопці розписалися на двох прапорах, які поїдуть додому на Сумщину, де будуть вручені навчальним закладам.
Як з’ясувалося потім, ці пиріжки пішли як свіжі, ніхто навіть не помітив, що вони «торішньої» свіжості, якби ми не сказали. Та й це не було так важливо. Головне пиріжки були спечені материнськими руками, і в будь-якому вигляді були свіжими, теплими і ароматними, здавалися тут, на війні, набагато смачніші, ніж їх колись пекла вдома мама.
Колись школярі, а тепер десантники, захисники нашої Батьківщини, висловили глибоку подяку всім небайдужим землякам, і пообіцяли, що ні п’ядь української землі вони не віддадуть Російським агресорам. Не вірилося, що тепер ось стали захисниками Вітчизни наші вчорашні випускники. Час летить, його не зупиниш, таке наше життя. Шкода і прикро, що нашим ворогом стала коли то братня Росія.
ОДЯГ НЕ МЕНШ ВАЖЛИВИЙ ЗА НАБОЇ
На постах на ура завжди йшла мінеральна вода і сигарети. Іноді як презент ми хлопцям залишали шкарпетки. Тут дізналися, що обмундирування українського виробництва, яке видається на рік, нікуди не годиться. Після декількох прань, особливо штани виглядають так, наче їх побила міль, з’являлися дірки, особливо на колінах. От і доводилося в літній час з штанів робити шорти.
Та й берци нашого виробництва не є такими надійними, і на рік їх не вистачає. Ось цей основний вид товару в основному був потрібен нашим захисникам.
Згадуючи нашу службу, ми жартували і розповідали десантникам, що нам шкарпеток вистачало в радянський час на два роки. А вони – як мовляв так! Та легко і просто, до носків ми брали і купували дві бобіни ниток. А там дивись, до осені вже шкарпетки «замальовувались» теплі, немов в’язані. Ці жарти підбадьорювали і давали їм позитивні емоції.
По можливості доводилося швидко форму міняти на американський і англійський ношений, який набагато кращої якості, притому, що він вже відслужив свій термін десь в Іраку або в іншому місці.
Несучи службу, десантники розповіли, що за цим постом в 5-7 кілометрах по прямій вже Горлівка, в якій господарюють російські війська, прикрившись під добровольців.
Вдалині ми чули характерні розриви, але хлопці заспокоїли: це баловство, а ось вчора була справжня війна.
– Як гумконвой приїжджав – чекай веселощів, – говорили вони, при цьому не втрачаючи посмішки.
В обідню годину літнього дня спека, звичайно, давала про себе знати, трава навколо, і та просила вологи. Байдуже було тільки птахам, вони, пурхаючи, знаходили в цій випаленій сонцем траві свою їжу, яку відносили чи то пташенятам, чи то про запас. Доводилося тільки гадати.
Розписавшись на прапорах, ще раз перекур, а потім і обнявшись по – братньому з хлопцями, побажавши їм швидкого дембеля і удачі, рушили в дорогу.
Наступна точка відвідування була ще ближче до Горлівки, Сюди ми за замовленням доставили кілька ящиків з медикаментами, всі вони були щільно упаковані і склеєні. Як кажуть, те, що замовляли – ми й привезли. До цього додали води сигарет тощо.
Доки хлопці розписувалися на прапорах, заспівав їм кілька нових пісень про АТО і десантників, про життя, і звичайно ж про рідних і близьких їм людей, які чекають вдома живими і неушкодженими. Пройшовши таку ж церемонію прощання, ми рушили в зворотний шлях.
Спочатку заїхали в Костянтинівку, в одного з наших волонтерів тут жили родичі. Поспілкувавшись з ними, на душу ліг важкий камінь. Люди живуть радянським минулим, а іншого і слухати не хочуть. Погоджувалися лише з тим, та й то наполовину, що Росія напала «ненавмисно» на Україну, звинувачуючи на чому світ стоїть наших керівників, яких обрали ми – виборці.
З БОЮ – В БІЙ
Проїхавши Слов’янськ і пройшовши пости, дорога повела нас на Харків, у мирне, зовсім інше, багатообіцяюче життя. Де затихає війна, а процвітає корупція у всіх гілках влади. На Донбасі гинуть пацани, а тут чинуші дуріють від хабарів і поборів, прикриваючись тією ж войною.
Дорога додому завжди була і буде набагато коротшою. Ми їхали додому майже не розмовляючи, а думаючи, що по приїзду ми знову вступимо в бій, бій цей буде за видобуток фінансів на нову поїздку, де нас чекають з нетерпінням пацани, наші діти, друзі, родичі або просто хлопці, які пішли захищати свою Батьківщину від Російської агресії.
Спасибі всім не байдужим людям, хто допомагає нашій, колись знесиленій і розграбованій Армії, вірячи в її перемогу, яка тепер набирає обертів. А таких людей повірте, більшість. На те ми й українці, працьовитий, добрий і щедрий народ.
Волонтер, це не державна інертна і бюрократична машина, волонтер – це той же патріот, який без зброї допомагає бути ворога на фронті. А значить волонтерами ми є всі, хто причетний хоч до якоїсь пожертви заради перемоги.
ПОВЕСТОЧКА
Враг стоит у стен Донбасса,
Братья стали нам враги.
Мясо едит из Кузбасса,
Помощь ждут здесь холуи.
Ах, повесточка, повестка,
Долг отдать пришла пора.
Ах, повесточка, повестка,
Валять хватит дурака.
Запылала глянь Отчизна,
Добровольцев ждет война.
На подъеме здесь хоризма,
В штабах засела розмазня.
Руський мир здесь канул в бездну,
Новороссия прощай.
План ЛА –ЛА( ху*ла) по швам то треснул,
О братстве больше не мечтай.
1.07.2015год Дружковка 81я ДШБ
Учасник бойових дій в Афганістані
Володимир ЩЕГЛОВ.
ДАЛІ БУДЕ.
Джерело
: http://krasnews.at.ua