Я ПOМEP, БO ВIPИВ ЛЮДЯМ
Пам’ятаєте мене? Я оте невеличке цуценя, яке ви вчора бачили на смітниках у вашому місті чи селі. Мені лише півроку. Це дуже мало за нашими собачими мірками. Так мало, що я навіть не встиг дізнатися, якої я породи, та й імені в мене немає, тепер вже й не буде, бо я мертвий. Мене вбили, мене позбавили права на життя.
Все своє коротке життя я дивився на вас знизу і ви здавались мені такими неймовірно великими, я теж хотів би бути таким, і ось мрія здійснилась – я споглядаю на вас зверху і не можу збагнути, чому мама завжди говорила, що ви, люди, найрозумніші і найкращі створіння, що вам треба вірити?
Моя мама була розумна. А ще вона дуже добра. Коли я порізав склянкою лапу і плакав, вона по-материнськи поцілувала мене, зализала своїм теплим язиком рану, і та швиденько загоїлась. Вона говорила, що в мене симпатична мордашка із самозаглибленим поглядом філософа, що такі, як я, подобаються людям, отже в мене велике майбутнє. В мене буде триразове харчування, своє ім’я, мене чухатимуть за вухом. Ні, нічого в мене вже не буде, ні харчування, ні ім’я, бо виявляється, я не маю права жити.
Ми жили в лісозмузі неподалік вашого міста, ловили в полі мишей, шукали в лісі рештки ваших «вилазок» на природу. То були найсмачніші миші в моєму житті, і я не хотів нічого іншого, але мама вірила в моє щасливе майбутнє і повела в місто.
Людям треба вірити – вкотре повторювала вона дорогою. І коли той лисий дядько вийшов з машини і навів на нас рушницю, мені чомусь не стало страшно. Мабуть мама теж не встигла злякатися, вона впала на мене, щоб я залишився живим, тільки й встигла проскулити, щоб я йшов далі. Я довго зализував мамі рану, як колись вона мені, але та ніяк не хотіла гоїтись. Зате мама вже не плакала, значить в неї нічого не боліло, значить мій язик допоміг.
Я завжди її слухав, тож пішов далі в пошуках віри в людей. Але яка вона, я ж її ніколи не бачив? Я обходив всі смітники, підвали, під’їзди, я дивився на вас своїм самозаглибленим поглядом філософа, але так її і знайшов. Невже віра – то постійні стусани і приниження? Невже заради цього померла мама? Мені страшенно хотілось їсти, я ж ще цуценя, тож вибачайте, якщо взяв щось ваше на смітнику. Мені зараз неприємно про це говорити, але вибачте, якщо піднімав лапу під вашим парканом, або залишив після себе купку.
Коли той патлатий дядько покликав мене, я побіг до нього, щоб вибачитись за підняту лапу і купку. Він мене кликав, посміхався, а я не відчував себе від радощів. Я повірив людині, я біг до неї… Навіть коли він почав бити мене палицею, я не плакав, мені було страшно, боляче, але я соромився плакати. Стільки незнайомих людей навколо, всі дивляться на мене, мені не можна плакати, адже хоч і маленька, і безпородна, але ж я собака.
Після чергового удару мені раптом перехотілося плакати, натомість з’явилося бажання схопити зубами руку цього чоловіка, але ні, не можна, людей не кусати треба, їм треба вірити, мама казала, що ми друзі. Зараз вкушу, а той маленький хлопчик, якому його мама закриває очі, подумає, що ми вороги.
Я помер з вірою у вас. А ще я думав, що вбили мене правильно, нічого під парканами гадити. Та сьогодні я знову подивився на вас звідси, згори, і раптом зрозумів, що більше не вірю вам. Мене вбили за маленьку купку лайна, але ж у мене немає рук, щоб прибирати за собою, а у вас вони є, та лайна від цього на вулицях не меншає. Якщо вже вбили мене із санітарних мотивів, то принаймні можна було б за ці три дні прибрати моє мертве тіло. Невже на мене мертвого вам приємніше дивитись, чим було на живого?
Ви називаєте себе найрозумнішими створіннями, а навіть не розумієте, як все кумедно влаштовано, що коли ви стріляєте чи б’єте палицями нас, тварин, коли знищуєте, зраджуєте один одного, ви винищуєте добро в собі, а значить у всьому світі.. Позбавили ви мене права жити, отже добра в світі стало менше.
Мені вже все-рівно, а вам ще жити. Я щасливий, я зустрів тут свою маму, тепер ми будемо разом завжди. Дивно, але мама й зараз переконана, що вам треба вірити. Вона каже, що надія ще є.
Надія, це той маленький хлопчик, який плакав замість мене, коли мене били палицею. Після побаченого він прибіг додому і щосили обняв свого собаку і віддав йому всі свої цукерки. Я йому вірю! Надія – це той чоловік, що відібрав у патлатого палицю і розламав навпіл. Я вірю йому! Надія – це той хлопець, який проїжджав сьогодні повз моє тіло, зупинив машину, дістав лопату, закопав мене і поїхав далі. Не знаю чому, але я і йому вірю. Я міг передати свої почуття до вас лише вилянням хвоста, міг віддано лизати ваші руки, нічого не вимагаючи взамін, але цього виявилось замало, щоб ви залишили мені право жити. Але я все-рівно на вас не ображаюсь, я все вам пробачив. Моя надія – це ти. Не має значення, хто ти, хлопець, чи дівчина, дитина чи дорослий. Наш світ такий маленький і кожного дня стає дедалі меншим. Тобі рятувати його. Тобі рятувати віру самих в себе. Це тяжка праця. Мене вбили, тож тобі робити за двох.