Як бaбyci нaшi пpaли

 

 

 

Якось моя бабуся, побачивши на вулиці аж занадто гладкого чолов’ягу, похитала головою: «Ох і пузило! Як жлукто». На запитання, що ж воно таке – жлукто, тільки махнула рукою: мовляв, де там вам, білоручкам, зрозуміти. Ваше прання – напхати повну машину білизни, натиснути кнопку – й лежи перед телевізором. А от іще років сімдесят тому прання було справою важкою й марудною.

Спочатку білизну намочували на добу в бочці-«перерізі», або «шаплиці», пересипаючи курячими… Ні, скажемо не по-бабусиному, а по науковому –  екскрементами. Коли в бочці починалося бродіння, «сорочки сходили», їх викручували й несли на річку прати. Це був перший етап. Другий називався золінням. Мило теж було присутнє, але використовувалося рідко, його берегли для відпирання комірів, чохлів і мережок сорочок. Ці частини одягу намилювалися, потім білизна розстилалася й пересипалася попелом. У величезну бочку без дна, яка називалася жлуктом (на фото внизу), клали донизу шар соломи, яку ретельно втрамбовували, шар попелу, потім – пересипану попелом же білизну й трамбували якомога щільніше. Згори насипали ще попелу й заливали окропом. Воду кип’ятили у величезних чавунах у печі.

«Як повергаєш ті чавуни, яким кінця-краю немає, то тричі подумаєш перед тим, як рукавом у миску з борщем влізти», – розказувала бабуся. Жлукто наливали по самі вінця, а згори клали розпечений камінь або залізо, після чого закутували кожухами, ряднами й залишали «упрівати». Як прохолоне, вантажили жлукто на воза й везли до річки, де білизну ретельно виполіскували. Сорочки іноді крохмалили у проціджених висівках і вивішували, щоб висохли. Бабуся твердить, що після такого процесу за участю курячих… відходів і попелу сорочки були «білі-білісінькі, й пахли морозом».

   

Вивішувати білизну теж треба було особливим чином. Пам’ятаю, як бабуся перевішувала за мною випране за якимись своїми правилами й бурчала: «От же ж у вас в гОроді – як у тазок накидали, так і вішаєте!». Сорочки повинні висіти з сорочками, простирадла з простирадлами, бо «нове водитися не буде», причому «на вид», до вулиці, вивішувалася найкраща, святкова одіж. Не можна було сорочок вивішувати проти неділі, бо нечистий хворобу нашле. Взагалі, для прання існувало безліч обмежень. Так, не можна було золити в неділю, на свята, вісім тижнів після Хрещення й шість тижнів після Великодня, а також по понеділках, середах, п’ятницях і суботах. У несвяткові дні дозволялися тільки «сухоперки» – прання без зоління. Якщо жінка хотіла золити в понеділок чи у п’ятницю, то повинна була в перший день Великого посту випити три ложки води із золою, яка витікала зі жлукта – інакше ризикувала накликати на себе купу нещасть. Дитячі сорочечки й пелюшки не можна було вибивати й викручувати, аби дитя «не крутило», воду витискали, здавлюючи їх. Не можна було також прати пелюшки в річці, після заходу сонця, вивішувати «проти ночі». Сорочку з дитини до року не можна було вивертати. Щодо дитячої білизни, то вона завжди була в нас із бабусею каменем спотикання: мені зручно було вивішувати повзунки й пелюшки увечері, щоб вони до ранку просохли, бабуся ж настоювала на традиційних народних «запобіжних заходах».

  

Що стосується прасування, то навіть зараз моя мама використовує качалку й рубель для того, щоб «відбити» лляні простирадла – як не змочуй, ніякою праскою їх так не вирівняєш, як цим нехитрим знаряддям. До речі, лляні речі – сорочки, костюми, постільна білизна – вважається в Західній Європі особливим шиком. Там ніхто не переймається тим, що одяг з цього матеріалу зминається у невигладжувані складочки.  Пам’ятаю витончену француженку, члена іноземної делегації в «шикарному», страшенно зім’ятому лляному костюмі.

Наші дамочки здивовано перезиралися в неї за спиною й знизували плечима, мовляв, спала вона у костюмі, чи що, і невже не можна було випрасувати… Звичайна праска з тим костюмом не справилася б, а от пройтися по спідниці качалкою й рубелем…

Що таке качалка, зрозуміло – кругла палиця сантиметрів 70 довжиною.

Рубель – та ж качалка, на якій по всій довжині з одного боку вирізані зубці шириною й глибиною 1-2 см. Білизна намотується на качалку й прокочується рубелем по столу кілька разів.

Справа, я вам скажу, не з легких: кілька простирадл – і ніякого тренажерного залу не захочеш. «Що вже вам, у місті, скаржитися, що прання багато, що прасувати цілу гору, якщо й вода у квартирі, й пральна машина он яка розумна, і праска парою дихає… Не вмієте цінувати того, що маєте», – виговорює бабуся.

 

Може, й справді, не вміємо? А ще цікаво, що ми будемо розповідати своїм онукам про звичайнісіньке прання років так через п’ятдесят?

Ганна Шевченко.
м. Суми.
Спеціально для Сумського історичного порталу.

Джерело:
http://history.sumynews.com/istoriya-povsyakdennosti/item/386-yak-babusi-nashi-praly.html
Ганна Шевченко, журналіст.
Сумська обласна гімназія для талановитих і творчо обдарованих дітей
Як бабусі наші прали

Ілюстрація 6: Олександр Мурашко. “Праля”, 1914 р. 94х90 см, олія. Національний Художній музей України