ДPУЖИНA ПOEТA Дo 160-piччя з дня нapoджeння I. Фpaнкa (27 cepпня)

Дружина Івана Франка відіграла важливу роль у житті поета. Вийшовши заміж у 22-літньому віці, вона постійно допомагала Іванові Яковичу у веденні його «творчого господарства», сприяла у виданні творів, та й сама нерідко редагувала тексти, писала літературознавчі розвідки. На кошти дружини Каменяр поїхав до Відня, де працював над дисертацією і захищав її на отримання диплому доктора філософії. Вони виховували чотирьох дітей. Нелегке було їх буття, обоє скаржилися на слабке здоров’я, фінансові статки невтішні, через невиліковну хворобу втратили молодого сина Андрія. Та Ольга віддавалася сповна роботі Каменяра, слугувала справі його життя. Її сестра Антоніна у своїх спогадах писала: «Вершка своєї слави Франко досяг не без допомоги своєї дружини, жінки дуже інтелігентної, яка постійно думала, щоби Франкові вдома жилося добре».

Хто вона Ольга Хоружинська?

Ольга Хоружинська проживала у нашому краї, тут набувала знання. У багатьох джерелах згадується про те, що вона у дитячі роки перебувала у селі Тимофіївка, що поблизу Сум. Так, у Тимофіївці, а в якій саме ніхто не стверджував, бо населених пунктів з такою назвою біля нинішнього обласного центру, крім нашої, було кілька. Це і на Лебединщині, і на Буринщині, та й на Харківщині розташувалися села Тимофіївка. Письменник В.Терлецький у книзі «Кохані славетних» запевняв, що Хоружинські мешкали в с. Тимофіївка Лебединського району. Тож яка Тимофіївка стала прихистком для майбутньої дружини письменника? Це особливо важливо, адже свого часу були проблеми навіть з місцем та датою її народження, адже не було знайдено потрібного запису у документах, де народилася вона. Дані, які нині наводяться, взяті із розповідей сина Тараса.

Зі спогадів Ольги Федорівни відомо, що вона донька мирового судді з міста Красний Кут, що недалеко від Харкова, Федора Хоружинського. Він помер у віці 42 роки. У його родині було семеро дітей. Щоб їх годувати, одягати і вчити, мати розпочала працювати вчителькою місцевої двокласної гімназії. Тут вчилися також старші її діти, та згодом жінка заслабувала, і , як пише Ольга, мама «покинула вчити чужих дітей і вчила власні. Дім продали, а ми всі переїхали до бабушки Агафії Семенівни Таманової в село Тимофіївку. Бабушка осталася вдовою, генеральша, столбова дворянка, поміщиця, мала право сікти своїх підданих».

На той час вже не так і заможно мешкали Таманови, хоча і були привелійованого роду. Однак, це не заважало їм приймати гостей, зустрічатися на різних сімейних торжествах, тримати няню, служницю, двірника Сидора. Намагалися радо зустрічати свята. На Різдво в хаті стояла ялинка. Приятелька дому Надя Ісканова звеселяла грою на фортепіано. У гостині-вітальні за чотирма столами гості вели баталії у преферанс. У високому кріслі сиділа бабуся у білім мережанім чіпці і чорній шовковій сукні. Тут же перебувала мати, а також старший урядник округи і голова дворянства. Свято тривало до двох годин ночі, а потім гості пороз’їжджалися, прибрали і ялинку. Семирічна Оля отримала з неї горішки золочені, цукерки, які потім , як розповіла няня, через те, що «на селі з роду такого не бачили, ані їли і вона усе віднесла своїм знакомим дітям».

Напружене життя на селі приносило різні несподіванки. Раптово від холери помирає Агафія Семенівна, родина втрачає також всю худобу і тому згодом змушена була перебратися до Сум, де вже працювали чи навчалися старші брати та сестри. Перебування в селі залишило в усіх в пам’яті незабутні враження, там відчули перші негаразди, зрозуміли, що із складних життєвих обставин треба виходити згуртованими, долати незгоди спільно. У місті метушливу, вродливу дівчинку мама навчає грати на фортепіано, та згодом ненька захворіла і вже до своєї кончини не вставала з ліжка. Весняної пори жінка помирає, дядько Бондар відправляє дітвору у Василівку, там й «поховали маму в почесті коло церковного муру, не на спільнім цвинтарі» – згадувала Ольга Федорівна через 54 роки. На сьогодні місця поховання знайти не вдалося.

У Тимофіївку вже ніхто не повертається, старші діти навчалися, а над меншими оформили опікунство. На військову службу пішов один з братів Микола. За час російсько-турецької війни він був тяжко поранений і велінням випадку біля його смертного ложа опинився цар. Той саме обходив військові шпиталі, де лежали поранені. Самодержавець зупинився і біля офіцера Хоружинського, якому необхідна була ампутація ніг, та той від неї відмовився, мовляв який служивий без ніг. Цар, вражений геройством та неминучою смертю героя, пообіцяв виконати його останню волю. Микола попросив опікуватися сестрами-сиротами. Завдяки цьому Ольга і потрапила до Харківського інституту шляхетних панянок, де за рахунок держави здобула освіту. Потім стала слухачкою Вищих жіночих курсів (дівочий університет). Так вона із слобожанської провінціалки стала освіченою дівчиною з демократичними поглядами. Її запросили залишитися на курсах викладати, бо відчули її потяг до викладацької роботи, вона знала французьку, німецьку, англійську мови, прекрасно грала на фортепіано, була дуже начитаною, розумілася на театральному мистецтві.

Як свідчила старша сестра Антоніна, Ольга «привітна й дотепна», на неї клали око хлопці. Антоніна на той час теж вивчилася і під час вчителювання у Сумській гімназії (нині приміщення школи №4) вийшла заміж за колегу Єлисея Трегубова. До речі, вінчання цієї пари відбулося у 1876 році у церкві села Грунівка, що поблизу Сум. Молоде подружжя перебирається до Києва, там Єлисею надали роботу викладача у відомій Колегії Павла Галагана. Він з дружиною бере активну участь у громадському житті. Єлисей Кипріянович входить до складу редакції «Киевской старины», виконує обовʼязки скарбника, коректора і курʼєра. Родина мешкала у будинку викладачів по вулиці Фундуклеївській. До них нерідко приїжджала з Харкова Ольга, яку тут оточували увагою, шанували. Дівчатам і хлопцям Хоружинським постійно допомагають рідні. А вони у них були не із байдужих.

Федоровські плюс Таманови

Так, вже у згадуваної Агафії Семенівни батько Семен Григорович Федоровський походив із козацької старшини Слобідської України, титулярний радник, землевласник в с. Тимофіївка. Дядько Василь Григорович більше 20 років у селі на свої кошти утримував училище. Один з синів Семена Григоровича, Ілля, 40 років був військовим, закінчив гімназію у Харкові, пройшов неповний курс університету. Службу почав у Смоленському уланському полку. Брав участь у багатьох військових баталіях, спочатку дослужився до полковника, пізніше став генералом. У селі Тимофіївка володів землею, мав тут маєток. У 1877 році жертвував тут дворове місце для заснування двокласного народного училища, яке носило б імʼя батька Семена Григоровича.

Перебуваючи на пенсії, Ілля Семенович мав можливість оселитися там, де вважав найпривабливіше, тож опинився в Одесі. У Красному провулку придбав будинок, не сидів без діла, займався громадською роботою, не втрачав звʼязків і з Слобожанщиною. І.Федоровський щедро надавав кошти для земських шкіл. Не обходилося без його участі і утримання Сумської гімназії – сюди він заповів 4 тисячі рублів. За радянського часу будиночок І. Федоровського в Одесі знесли і на місці садиби побудували проектний інститут.

І інші Федоровські служили на престижних посадах. Степан працював у канцелярії Слобідсько-Української губернії, а з 1824 року за власним бажанням переведений до Сумського повітового суду. Бабуся Ольги – Агафія Семенівна – вийшла заміж за військового Івана Таманова, який також став генералом. Тож її дочки і сини спочатку не зазнавали негараздів. А от коли старша Марія стала дружиною Федора Хоружинського, титулярного радника, життя дещо змінилося. Чоловік за родом служби часто переїздив з одного місця в інше. У маленькому селі Бірки, що на Харківщині (тепер Гадяцького району Полтавської області) вважається і народилася у них 10 квітня 1864 року донька Ольга.

Дітей у Хоружинських було багато і не завжди помешкання дозволяло комфортно проживати, бо тіснувато все таки в невеличких будівлях з сімома малюками, то, як пригадувала одна з доньок Антоніна, дітей розвозили по родичах. Найкращим місцем була Тимофіївка поблизу Сум, де мешкала одна з бабусь Агафія Семенівна. Тут навколо мальовнича природа, ліси, причаровували водойми, там водилася риба, влітку можна було купатися, а взимку кататися на ковзанах. «Дім бабушки був покритий соломою, змоченою вапном. В саді замість райських яблучок росли високі дерева терну і вишень, з котрих бабушка варила смачну наливку вишнівку і тернівку», – згадувала Ольга. Пригадувала і про те, як її мати лікувала селянок. Дівчинка бачила, як та писала у записочках заклинання від пропасниці. Їх хворі носили на шнурочках на грудях. Мати казала: «якби… селянки не вірили в мої записочки, то ми би з вами не мали що їсти. Зрештою селянки мене люблять і підуть за мене в огонь і в воду. Подібно як на війні солдати, аби заслонити свойого полководця від ворожих куль підставляють свої власні груди». Це підтверджувала і Антоніна: «Селяни цього села всіма силами допомагали сиротам по титулярному раднику Федору Васильовичу Хоружинському».

Після смерті бабусі і матері життя Ольги та братів і сестер істотно змінилося, але всі вони знайшли своє місце, особливо життя змінилося її, коли вона зазнайомилася з Іваном Франком.

«За той усміх твій…»

Після Харкова Ольга навчалася уже в Києві на жіночих курсах і подумувала про своє майбутнє. У 1885році до родини Єлисея і Антоніни Трегубових завітав львівський письменник І. Франко, який знався з господарем житла. Тоді Іван Якович вже мав гучну славу поета й неабиякого інтелектуала, але 30-річний молодик був самотній і він хотів одружитися саме на «надніпрянці». В одну з відвідин друзів він побачив чарівних панянок-сестер господарки Ольгу і Олександру. Більше спілкувався з Ольгою, вона припала йому до душі, між ними виникла взаємна симпатія.

Зустрічей між І. Франком і О. Хоружинською було не так і багато. Вже восени 1885 року Іван Франко попросив руки нашої землячки. Звісно, нелегко було їй дати згоду, адже письменник не мав ні статків, ані вражаючої краси, тільки повідомлення про його неблагонадійність та численні арешти Рідні були проти такого поєднання, але вона запевнила їх, що зможе врятувати коханого від поневірянь, зуміє захистити та розрадити. Того року дівчина з сестрою Антоніною побувала у Львові, оглянули місто, обговорили майбутнє весілля. Побратися запланували навесні 1886 року. Вінчалися у надомній каплиці Колегії Павла Галагана. Тут відбувся і небучний обід, на якому виголошувалися тости за соборність України, за щасливе їх подружнє життя. У цьому шлюбові, вважалося, що відбулося поєднання Сходу і Заходу України, розділеної на той час кордоном.

Покидала Ольга рідний край зі смутком, адже тут полишала рідних людей, покидала той край, де завершили свій земний шлях батьки, де відбувалося її становлення – з с. Тимофіївка, м. Суми, Харкова. А от настрій Франка, у минулому якого залишились інтимні драми, був піднесений. На нього від дівчини «повіяло свіжим вітром», а відтак «починається нова доба в моїм житті»- писав до цього він у листі до своєї майбутньої дружини. А окрім такого настрою додавало йому наснаги і те, що дівчина отримала від діда багатого генерала І. Таманова, чимале, як на той час, віно. Ольга везла до Галичини 10 тисяч рублів у акціях, родинне срібло на 24 персони. А ще хутра, сукні, білизна, меблі, посуд.

Не залишився в боргу і інший дід І. Федоровський. Він найбільше серед онуків любив Ольгу, завжди підтримував дівчину. Протягом 1880-1882рр. надавав їй кошти для того, щоб вона навчалася музичній грамоті. Як відомо, тепер серед іншого Ілля Семенович передав Ользі десять виграшних квитків вартістю 2440 рублів. Все це мало прислужитися для створення сімейного вогнища, від якого б гріло, зближало, надавало ще більше любові, привабливих стосунків. Та кошти відразу витратили на видавничу, літературну, наукову роботу чоловіка.

У Львові Ольгу зустріли непривітно., адже вона була з другого світу. Та на це Іван Якович не зважав, він разом з дружиною торував далі творчу стежину. Нелегко було подружжю. То важкі часи, траплялися і непорозуміння. Чоловікові багато нашіптували, що Ольга не рівня йому і він нерідко сходився на тому, що одружився не по любові, та, мовляв «судженої і конем не об’їдеш». Тож він розраховував на неї як помічницю, товариша. А вона трудилася в поті лиця- друкувала, видавала його твори, виховувала діток, дбала про домашній затишок. А потім, наче з водою, припливли до обох хвороби, злигодні. Відрадою були діти, які підтримували і також допомагали. Коли у серпні 1888 року народився перший син Андрій прадід Ілля, надіслав йому у подарунок золотий ланцюжок з хрестиком та срібну іконку Божої Матері. Доля обох подарунків невідома. Допомагали й інші родичі.

Іван Якович, якого велетенський інтелект не скорявся перед недугами, перший покинув цей світ 28 травня 1916 року. Після себе він залишив чималу творчу спадщину, яка і нині не втратила своєї значимості. Ольга Федорівна чимало зробила, щоб зберегти рукописи чоловіка, доносити їх до читачів. Сестра Олександра, яка вийшла заміж за директора державного банку, спершу в Петрограді, опісля в Києві В Ігнатовича, відзначала її як активістку жіночого руху в Галичині, видавця. І недаремно, адже Ольга протягом 1894-1897 років видавала з чоловіком журнал «Житє і слово», виїжджала в регіони України, де розповсюджувала твори І.Франка. Донька Ганна згадувала, що мама була людиною цільною, рішучою, її не зупиняли ніякі перепони. Для батька вона була й духовною, й сімейною опорою. Адже без надійного тилу так трудитися як він, згорівши в 6о років, було б нереально. Не випадково Іван Якович написав для неї такі поетичні рядочки:
Мов цвіт, скрасив шлях осінній мій
За той усміх твій не вдослід журбі
Спасибі тобі! Спасибі тобі!

Знайдено в архівах

Після смерті І.Франка життя у його родині погіршилося. Ольга Федорівна постійно лікувалася, навіть багато друзів чоловіка її не сприймали і, звісно, не допомагали, тож становище ускладнювалося. Але вона мужньо боролася з незгодами. Нерідко у ті часи Ольга згадувала рідні Суми, Харків, незабутню Тимофіївку. Для неї вона була маленькою батьківщиною, адже тут пізнавала світ, здобувала перші знання. Тож все таки в якій Тимофіївці проживали Федоровські-Таманови, яка село залишило глибокий слід у дитячій душі Ольги, майбутньої дружини Івана Франка?

Тривалий час не вдавалося вийти на потрібну інформацію. Тимофіївка, на яку акцентували увагу окремі дослідники, втратила свій статус і об’єдналася кілька десятиліть тому з сусіднім селом Осоївка і тому зникла з мапи країни, старожилів, які б щось знали про землевласників Тимофіївки, відійшли за межу вічності. За їх життя згадувалися імена лише місцевих поміщиків Чупрунових, Басових, Полошкіних, Шутенків, Дикарєвих, Ушкалових. Та й в селі чи поблизу нього немає будівель, які б належали до XVIII чи XIX століть. Вже давно тут зачинені або зруйновані приміщення школи, церкви, магазинів, ринку Але чи вони б існували до нашого часу, коли, наприклад, маєтності Таманової були покриті «соломою, змоченою вапном». Та надія на офіційне підтвердження нашої Тимофіївки не зникала.

І ось після прочитання книги місцевого краєзнавця Олександра Десятниченка «Історія Самотоївки від найдавніших часів» пошук зрушив з місця. У розділі «Самотоївка під гнітом імперії», до речі, вона поруч з Тимофіївкою, читаємо про власників земель нашої місцевості. Серед інших є і імʼя Таманової Агафії Семенівни та інших жителів Тимофіївки. Звертаємося до «Плану генеральних дач Миропільського уїзду Харківської губернії», який знаходиться у Російському державному архіві древніх актів. Перший: під номером 86: «Тимофеева слобода 69-А часть усадьбы влад. наследниковъ умершей майорши Агафии Семеновны Тамановой. 1 дес.1150 саж.». Другий запис стосується 1875 року « № 112. Самотеева пустошь. 1 часть влад. Дворянка Уляны Михайловны Томапшевской; № 123. 2 часть влад. наследниковъ умершей майорши Агафьи Семеновны Тамановой. Рев[изии]. 1878 г.» Справді, землі у Агафії Семенівни було мало, оскільки 1 десятина = 2400 кв. сажням = 10925,4 м 2 = 1, 0925 га. Серед власників землі і її брат Ілля Семенович Федоровський. Ці записи підтвердили про те, що знайдено потрібні дані і тепер немає сумнівів у тому в якій же Тимофіївці проживала майбутня дружина Каменяра.

І ще одне відкриття

До цієї знахідки не було відомо по якій лінії був дідусь Ольги Іван Таманов. «Тепер , на основі вище наведених фактів відомо, що це був дідусь по матері і дівоче прізвище матері Ольги Хоружинської – Марія Іванівна Таманова» – зрадів відомий дослідник творчості І. Франка директор Львівського літературно-меморіального музею письменника, лауреат Національної премії ім. Т. Шевченка Роман Горак, якому я повідомив про знайдений запис в архіві. Досі ніхто з дослідників творчості Івана Франка та його біографів не назвав дівочого прізвища матері дружини письменника Ольги Федорівни Хоружинської.

З незрозумілих причин навіть упорядники збірників спогадів сучасників про Івана Франка, які активно почали випускатись до сторіччя від народження письменника, з таких важливих спогадів сестри Ольги Хоружинської Антоніни Трегубової, які вперше були опубліковані у п’ятому числі журналу «Україна за 1926 рік, викинули ту частину, де йде мова про родину Хоружинських. Не названо дівоче ім’я матері Ольги і в низці досі опублікованих документів. Зокрема, не названо його у метриці шлюбу, який відбувся у Києві в Павлівській церкві колегії Галагана 4 травня 1886 року, де про наречену сказано: «Невеста – дочь титулярного советника Федора Васильева Хоружинского девица Ольга, православного вероисповедания, двадцати двух лет». Якщо в метриках подібного типу, які велись в Галичині, обов’язково вказувалось ім’я та прізвище батьків та матерів тих, хто одружувався, то такого в метриках на території Російської імперії не було. Не вказано з тієї причини й дівоче прізвище матері у метриках народження сестер Ольги Хоружинської, хоча з метрик їх народжень відомо, що їхню звати маму Марія Іванівна. Роман Горак підтвердив і те, що на час народження сестер генералом Таманов не був, а мав звання лише майора. Останнє свідчить й метрика народження сестри Ольги – Олександри, де вказується, що її хрещеними батьками були: «заштатного города Краснокутска купець Иван Софрониевъ Войтенко и Ахтырского уезда помещика майора Таманова дочь девица Пелагея». Запис стосується 20 лютого 1868 року.

Тимофіївка для Ольги Хоружинської-Франко була місцем її змужніння. Тут вона розпочала пізнавати ціну праці, взаємовідносин між людьми. Тимофіївка залишила в її серці незабутні враження, якими вона ділилася вдома. Жінка безперечно розповідала чоловікові про своє село, його красу, людей, народні звичаї. Можливо ці розповіді наснажували його, допомагали творити поетичні, прозові твори, розширювали світогляд. Можна навіть припустити і те, що у бесідах між собою Іван Якович говорив своїй дружині, що він знає про її батьківщину, що за кілька десятків верст від Тимофіївки було село Пушкарне, звідки родом його приятель поет Павло Грабовський.

Минають роки, час не тільки знищує збудоване століттями тому, а й нерідко стирає з пам’яті людей події, які відійшли у вічність. Лише записи в архівах, домашніх щоденниках, мемуарних фоліантах фіксують найзнаменніше, найцікавіше. Саме про це засвідчив і пошук проживання в селі Тимофіївка (нині с. Осоївка Краснопільського району) дружини Івана Франка, людини, яка віддавала себе до останку, щоб слово поета, літературознавця, борця доходило до народу. О. Хоружинська, яка померла 15 липня 1941 року, завжди вірила про те, що справи, помисли її чоловіка, великого Поета будуть не забуті, прислужаться у єднанні Східної і Західної України.
Олександр КОЗИР, краєзнавець
смт Краснопілля