Економічне життя на Краснопільщині в пореформенний період у ХІХ ст. 1. Промисли Краснопільщини

Реформа 1861 року в Росії стала переломним рубежем у розвитку промисловості і взагалі народного господарства на Слобожанщині.
Промисловість нашого краю в своєму капіталістичному розвитку пройшла три стадії: дрібне товарне виробництво (дрібні, переважно сільські промисли), мануфактура, фабрика.

На Краснпільщині в цей час стали розвиватися кустарні промисли. З’явилося багато чинбарів, чоботарів, сідельників, ткачів, бондарів, ковалів, були гонтарі, стельмахи, ситники, решетняки, навіть коцарі (виробники килимів), тертешники. Котрі обробляли дерева, лимарі або ж римарі, тобто шорники і т. д.

До речі, цих ремісників всюди знали в селах за фахом і, нарешті, за ними за кожним закріпилося прізвисько, яке стало офіційним прізвищем: Гонтар, Лимаренко, Римаренко, Тертишний, Коцар, Стельмах, Бондар, Кравець, Ситник і т. д. Ці прізвища існують і до сьогодні. Із зниженням ремесел забулася їх назва і тому походження деяких прізвищ стала для нас загадковою.

Активніше ремесла розвивалися в Північній частині нинішньої Краснопільщини. Ремісники об’єднувалися в цехи, на цій основі розвивалася діяльність купецтва, котре, займаючись збутом продукції, стимулювало подальший розвиток ремесел.

З ростом місцевих промислів у Миропільській волості процент безкінних в общинах був високий, у 1836 році він дорівнював 26 відсоткам. Зростала конкуренція, особливо, коли з розвитком шляхів сполучення деякі місцеві товари стали витіснятися привозними виробами. Саме через це, як зазначалося в «Памятной книжке Курской губернии», в Миропіллі «гибло кузнечное дело». Наприклад, гвіздки для чобіт, виготовленням яких славилося Миропілля, були витісненні привозними. Виникла й потреба організувати навчання робітників, створити ремісничі училища. В Миропіллі розпочало діяти училище підготовки кваліфікованих кадрів робітників для виготовлення сит, чобіт (взагалі взуття), шапок.

В Осоївці, Барилівці, Тимофіївці займалися виготовленням коліс. Цим промислом у Тимофіївці почали займатися ще на початку 40-х років ХІХ ст. Спочатку майстерності в цій справі навчився житель села Осоївка Авраменко. Кількість осіб, котрі займалися цим промислом, швидко збільшувалась, але згодом зменшення надільного лісу поступово зменшило число колісників.

В Тимофіївці, де в селах власного лісу було мало, колісництвом займалося лише 24 двори: 3 – виготовляли колеса з допомогою найманих працівників із закупленого матеріалу, продукція виготовлялась для оптового продажу; 8 – виготовляли колеса для торгівлі вроздріб на базарах і ярмарках; 10 дворів займалися виготовленням коліс для своїх потреб і частково на продаж; 3 двори з допомогою найманих робітників гнули ободи для оптової торгівлі.

Варових парілень для гнуття ободів у Тимофіївці було дві: одна в лісі і одна в селі на трьох господарів.

Розмір виробництва в Тимофіївці визначався за кількістю проданих протягом року коліс та ободів всіма 24 дворами. Більше всього продукції відправляли на Дон, Катеринославську губернію. На Дон відправлялося понад 700 станів ободів і 200 станів коліс. На ярмарках і на місці продавалось понад 300 станів коліс.

Вироблялося продукції на суму 3500 крб. на рік. Продукцію відправляли або самі виробники, або скупщики. Закупивши продукцію в Осоївці, Рибиці, скупщики через Тимофіївку везли її до залізниці і відправляли вагонами на південь. Крім того, колісну продукцію продавали на ярмарках в Сумах, Самотоївці, Краснопіллі, Боромлі.

Учнів для навчання цьому ремеслу хазяї-майстри не приймали, наука ця переходила в

спадщину, діти переймали майстерність колісництва від своїх батьків.

Ще з ХVІІ ст. чільне місце в нашій окрузі посів селітровий промисел. Цей промисел завезли з собою переселенці із Задніпрянщини, де він набув широкого розвитку, бо селітра йшла на виробництво пороху. Наші пращури вимушені були вести безупинну боротьбу з татарами, для чого й був потрібен порох, а значить і селітра.

Селітра – це результат розкладу азотистих речовин під впливом особливої діяльності бактерій. Цьому сприяє волога й тепло. Для добування селітри в нашому краї в 16-17 ст. ст.. вживали, головним чином, так званий буртовий спосіб.

Органічні (азотисті) речовини, переважно перегній, збираючи в купи, змішували з пухкою землею, добавляли вапно, золу, поташ і т. д. і залишали на деякий час суміш на повітрі, поливаючи водою, сечовиною, настоєм гною, доки не з’являлися кристали селітри.

У 17 ст. селітру виварювали з землі курганів, земляних курганів і стародавніх городовищ. З ростом селітроваріння і недостатністю землі з природним скупченням селітри у 18 ст. стали робити бурти, тобто спеціальні земляні насипи з золою і гноєм. Бурти витримували протягом 6-7 років, а потім землю в цих купах вилужували, а лужену воду виварювали. В такий спосіб, виварюючи по черзі бурти, закладені в минулі роки, забезпечували селітроваріння щороку протягом тривалого часу.

Ось таким способом варили селітру на «заводі» Кондратьєвих в с. Самотоївка. Селітроваріння також належало поміщикам, вихідцям із козацької старшини: І. Шидловському – в Гнилиці, А. Мягкому – в Миропіллі, Д. Хрущову – в Миропільській окрузі. В Краснопіллі селітроваріння належало сільській громаді.

Маємо такі показники по селітроварінню за 1813 рік:
1. В с. Грязному колежської асесорші Марії Шидловської 45 бурт за літо давали 300 пудів селітри.
2. В х. Гапонівському поміщиків – капітана Якова і штаб-ротмістра Платона- Карпових 42 бурти давали за літо 430 пудів селітри.
3. В селі Великому Бобрику із бурт, котрі належали генерал-поручиці Єлизаветі Рахмановій, вироблено до 800 пудів селітри.
4. В селі Тур’я поміщиків майорів Михайла і Максима Кондратєвих 45 бурт дали за літо 400 пудів селітри.

Того року до селітроваріння готувалося:
1. В селі Успенському і хуторі Хмелівському підполковника Миколи Полозова – 88 бурт.
2. В селі Виднівці підпоручика Сергія Романова – 40 бурт.
3. в селі Рясному ротмістра Дмитра Хрущова – 20 бурт.
4. В слободі Самотоївці дійсної камергері Ганни Андріївни Комбуржевої – 11 бурт.
5. В селі Закобилля князя Володимира Кудашова – 80 бурт.
6. В хуторі Марковому майора Петра Карпова – 16 бурт.
7. В хуторі Попівці капітанші Марії Новосельської – 27 бурт.
8. В селі Мезенівці титулярного радника Полікарпа Шарапова – 100 бурт.
9. В селі Бранцівці поміщика Василя Логачова – 54 бурти
10. В селі Славгород генерал-майорші Олександри Корсакової – 53 бурти.

Поставка селітри велась до казенного порохового Шосткинського заводу.

На Краснопільщині вироблялася й цегла на примітивних цегельнях. У ХVІІ ст.. виробництво цегли в нашому краї було ровинено слабо. Власниками цегелень, наприклад, у 1799 році були: в с. Мезенівка – поміщик А. Шигарьов, в с. Славгород – В. Надаржинський. Цеглу ці поміщики випалювали для власних потреб у господарствах. Взагалі на слобожанщині цегельних заводів було мало, більшість із них працювала тимчасово не на промисловій основі для продажу.

Розвивався також млинарський промисел, біля кожного села махали крилами чисельні вітряки. Цей промисел був найпоширенішим, за ним – пасіки.

Виробництво килимів до нашої місцевості передалося із Курщини.

В деякій мірі був розвинений добувальний промисел. На околицях Миропілля, а також поблизу Грунівки добувалась крейда, а поблизу Великого Бобрика добували торф, який використовували для цукроварень.
Л. ДІДОРЕНКО.

Підготував О. Моцний.