Спогади про голодомор
Автор/джерело: Дідоренко Л.М.
Підготував Ю.Чернієвський
1. Таран Марія Павлівна (94 річна Краснопільчанка): «Моя мати Мотрона Іванівна Шепотько, лежала дуже слаба, тижнів зо два, потім зліг і в рідний брат Дмитро, померли в один день.
Я на кладовищі яму рила сусідам, везли на цвинтар на підводі, по дорозі підібрали ще мертвого хлопця і також поховали, у брата залишилася дружина з двома дітьми. Вона поїхала в Росію міняти речі на борошно, та так і не повернулася. Діти ще трохи пожили. Спочатку померла трирічна дівчинка Галя, її поховали під яблунею на городі, дворічного Ваню, який помер пізніше, теж поховали на городі під яблунею. Для нього збили невеликий ящичок. У голодні роки дітей не народжували і не одружувались. Виконавці ходили по хатах, забирали всі продукти, навіть в кого в печі було в горщику трохи квасолі, і ту забирали.
Я працювала в колгоспі, нам варили віку. Це їла сама, а коли давали шматочок хліба, то носила додому, спочатку годувала матір та брата, а потім тільки дітей. Сама хліба не їла.
Були випадки людоїдства. Голота Йосип зі своєю дружиною зарізали свою маленьку доньку і з’їли. Старша дочка втекла від них до інших людей, і вона вижила, а батьки померли з голоду.
2. Чешко Наталя, 1920р. розповідає: Скільки можна сперечатись про причини голодомору 1932-1933рр? Говорять, що погода була винна, посуха. Так ось: ніякої посухи не було ні в 1931, ні в 1932р. Після колективізації наша сім’я до колгоспу не поспішала, була працелюбна і ми могли вижити з присадибної ділянки. Але ж комнезановці все вигребли з селянських осель. Картоплю не можна було сховати не те що в погребі, а й у ямі на городі. Чинили повальні обшуки. Квасолю, якої залишилося трохи, мама змішала з поливою на горищі. Знайшли всерівно, вигребли разом з поливою. Фактично наша сім’я голодувала уже в 1931 рокці. Навесні збирали торішню картопл, і їздили за нею аж у Росію. У 1932 році в сім’ї не залишилося ніяких запасів. Було з’їдено все поствне насіння, в томи числі огірків. Наш тато влаштувався ремонтником колій в Сумах, додому приїздив раз на тиждень, привозив хлібину. Мама ділила на маленькі шматочки між нами, шістьма дітьми, аби вистачило до наступного приїзду тата. Мабуть, хтось із комнезамів за нами шпигував. Бо коли одного разу тато приїхав і ми мали по шматку хліба, нагрянув комнезам з трьох чи чотирьох осіб. Між ними була й жінка, яка, щойно переступивши поріг, зарепетувала: «Ага! У вас є, а в нас немає!» і позабирала хліб у шістьох дітей віком: 13, 11, 9, 7, 3 –х років, не лишивши ані крихітки. Мені в 1933 році було 13. Тато гірко промовив: – «Так я вас не прогодую». Тоді за допомогою давнього товариша Максима Петренка знайшов роботу городника на допоміжному господарстві при Михайлівському заводі вогнетривів. Робітникам працювати було нелегко. Але в їдальнею варили пшонені юшки, де одна пшонина доганяла другу. Я та 11 річний брат збирали зілля для борщів. Нашим бригадиром була місцева дівчина років 18-ти. Вона добре знала їстівні трави, де вони росли. Ми збирали якглицю, ще якусь травичку (крупні в неї листочки), її наша наставниці називала пшінкою.
Зілля тягали до їдальні лантухами. Кожен збирав у свій мішок і старався з’явитися до обіду. А після обідньої юшки – знову до лісу. Дощ перепадав дуже часто, тож у лісі завжди було росяно. А обсушитись і ночувати не було де. Я до кінця своїх не забуду ту «посуху». Хто працював на польових роботах – ночували на нарах у кошарах. Тато й мама з молодшими дітьми влаштувались у будці для ремонту. А ми з братом тинялися де попало, поки не додумалися залізти на горище адміністративної будівлі, єдиної двоповерхівки на селищі. На першому поверсі – їдальня, на другому адміністрація. На горищі біля димового бурава ми ночували й грілися.
З’їдали всю крапиву, що росла навколо, а також листя вишень.
Нині на мітингах причини голоду пояснюють «посухою», всіляко обстоюючи цю версію. Я на собі відчувала ту «посуху», збираючи зілля. Заповняю, що люди гинули в голодному 1933 році, не через посуху. Голод був організований владою, яка обідрала селянина, як липку.
Поділитися цим: