ВИЗВOЛEННЯ КPACНOПIЛЛЯ. 13. CИЛA OПOPУ

Велика Вітчизняна війна була всенародною. Смертельна загроза, що нависла над рідною землею, породила небачений до цього часу за своїм розмахом патріотичний рух добровільність. Мільйони людей рвалися на фронт, щоб зі зброєю в руках боротися з ворогом. Вчорашні школярі, студенти перших курсів вузів облягали військкомати, вони вимагали – не просили! – умовляли послати їх добровольцями на фронт, а коли це не допомагало, то з щирим почуттям свого обов язку йшли на фальсифікацію – збільшували на рік, а то й на два свій вік.

Прагнули потрапити на фронт і підлітки. Малими хлоп’ятами пішли на фронт Левченко Михайло Омелянович з Самотоївки, Рашевський Михайло Кирилович та Колодка Василь Андрійович з Краснопілля та інші.

Чимало пішло добровольцями на фронт 16-річних хлопчаків. Шістнадцятирічним пішов добровольцем на фронт Іван Білодід з Тимофіївки. Це був хоробрий воїн. За сміливість, мужність, проявлені в боях, він був нагороджений орденами Вітчизняної війни, Червоної Зірки. Івана поважали друзі в підрозділі за щирість, щедрість душі. Комсомольці дивізіону обрали його своїм ватажком. Не дожив Іван Васильович Білодід до Перемоги, він загинув на польській землі.

Таким же 16-літнім юнаком добровольцем на фронт пішов Михайло Гуков з Сінного. Про нього тепло згадує в своїх спогадах командир мінометної обслуги 491-го окремого мінометного полку РГК В. Близнюк.

Спочатку Михайло доставляв у підрозділи пошту, потім був призначений зв’язковим. Був нагороджений медаллю»За бойові заслуги». Війну закінчив у Чехословаччині.

17-річним юнаком у серпні 1941 року пішов добровольцем на фронт юний поет Михайло Петрович Ларін з Осоївки. Важка доля круглого сироти з раннього дитинства викувала в Михайла вольовий характер і жадобу до життя. Служив він у взводі пішої розвідки, ходив за «язиками». Переодягнений пастухом виконував бойові завдання у ворожому тилу. Воював на Кавказі. Форсував Керченську протоку матросом Азовської флотилії був тричі поранений. Нагороджений двома орденами Червоної Зірки, медаллю »За відвагу». Війну закінчив у Берліні. Він багато друкував віршів у фронтових та армійських газетах. Автор трьох поетичних збірок.

Зовсім юним пішов на фронт Василь Григорович Денисенко з Угроїд. В батальйоні його називали Васильком. Спочатку службу освоював у кулеметній роті. Швидко опанував військову професію, йому присвоїли звання»відмінний кулеметник». Перше бойове хрещення відбулося на передовій позиції! поблизу Глибного. У серпні 1943 року брав участь у боях за Великий Бобрик. Комбат забрав Денисенка до себе зв’язковим. 6-го листопада 1943 року по Житомирському шосе вступив він у столицю України – Київ. Попереду ще були важкі дороги війни, ходив Василь у розвідку за»язиком». Брав участь у багатьох боях, які вела 232 стрілецька дивізія на шляхах до перемоги. З бойовими нагородами вступив переможцем у Прагу.

Таким же юним пішов на фронт добровольцем Придатко Микола Костянтинович з Краснопілля, додавши собі трохи віку. Юні патріоти з Краснопільщини боролися з ворогом в підпіллі, в партизанських загонах. Ігор Носенко з Миропілля, будучи тяжко хворим, знаходився на початку війни в Сімферополі. На початку фашистської окупації міста Ігор очолив підпільну патріотичну комсомольську групу. Потрапивши в руки гестапо, не став зрадником, не видав товаришів і був розстріляний. В Сімферополі є вулиця, котра носить ім’я миропільського юнака Ігоря Носенка, а в м. Алушті встановлена меморіальна дошка, де він лікувався в санаторії.

В лютому 1943 року партизанське з’єднання М. І. Наумова, здійснюючи свій Степовий рейд, проходило через Краснопільшину. Декілька днів штаб зєднання знаходився в Марченках, а коли партизани вирушили в похід, з ними добровільно пішов у рейд і 15-річний Авраменко Іван Семенович. Він пройшов партизанськими дорогами по ворожих тилах через всю Україну.

Автору знайомі почуття тих юнаків, котрі йшли на фронт добровольцями, бо ж і він 16-літнім на початку 1943 року теж добровільно пішов на фронт і пройшов мінером від Курської битви до визвольних боїв за Прагу, долаючи важкі перешкоди -Дніпро, Дністер, Прут, Віслу, Одер – на шляхах України, Румунії, Польщі, Німеччини, Чехословаччини.

І ось згадуючи своїх ровесників, котрі, не задумуючись над своєю подальшою долею, не шкодуючи свого молодого, ще юного життя, йшли в саме пекло боротьби з ворогом, стверджую, що юнаки не вважали це подвигом. Вони йшли в бій за покликом свого серця. Бо такими виховали їх з самого дитинства.

Сьогодні, коли наша молода держава розбудовує свої Збройні Сили, як ніколи, гостро постає завдання виховання в нашій молоді майбутніх воїнів, готових виступити на захист молодої незалежної держави за покликом серця, виховання справжніх патріотів України.

СИЛА ОПОРУ

В історичній, художньо-документальній літературі знайшов відображення всенародний партизанський рух у тилу ворога. Однак діяльність широкої сітки невеликих за кількістю членів підпільних організацій, груп, особливо патріотичні вчинки патріотів-одинаків розкрито недостатньо. Складним і важким був шлях боротьби патріотів, котрі діяли у відриві від центру і до самого кінця не знайшли з ним зв’язку. В короткому нарисі хочемо показати прояви патріотизму окремих громадян Краснопільщини у ворожому типу, прагнення окремих груп до створення єдиної організації.

На початку 1942 року секретар Сумського підпільного обкому О. І. Антонов для звязку з партизанськими загонами послав Булкіну Зінаїду Павлівну.

Перебираючись глухими віддаленими хуторами в люті морози в благенькому одязі, Булкіна тяжко захворіла. В лютому 1942 року її влаштувала в себе вдома жителька с. Ясенок Лисенко Дар’я Гнатівна. Близько двох місяців вона переховувала партизанку в своїй оселі.

Подібні патріотичні вчинки людей нашого краю в часи окупації непоодинокі. Жителі надавали допомогу партизанам, постачали їм продукти. Діючи самостійно, населення Краснопільщини здійснювало вчинки, достойні патріотів Батьківщини, достойні того, щоб ми з вдячністю згадали їх імена, розповіли про їх мужність.

В 1941-1942 роках в Бранцівці Хомичова Мотря Єгорівна, Лазоренко Семен Васильович, Крамаренко Оксана Максимівна, Щебетенко Василиса Хомівна, Нікієнко Трохим Іванович переховували радянських воїнів, які потрапили в оточення, а потім, дочекавшись слушного часу, пішли на північ до партизанів, в ліси Брянщини.

В жовтні 1941 року Підойма Параска Федорівна в с. Мезенівці деякий час переховувала червоноармійців, які потрапили в оточення, а потім допомогла перейти їм лінію фронту.

Восени 1941 року жителі Сінного Карпенко Михайло Мануілович, Ткачов Яків Петрович допомагали сховищем та одягом групі наших бійців, що виходили оточення. Таким же чином сприяв виходу з оточення групі воїнів житель с. Михайлівки Голота Семен Леонтіиович. В Угроїдах Сірий Олексій Федорович в жовтні 1941 року в той час, коли селищі скаженів каральний загін німців, переховував червоноармійця, а потім допоміг йому перейти фронт. Тоді в Уроїдах Гуляєва Олександра Іванівна ховала в себе від німецьких карателів групу наших бійців.

В тяжку зиму на початку окупації переховували оточенців, а потім, переодягнувши їх в цивільний одяг, відправили до партизанського краю Погребняк Карина Максимівна з Краснопілля, Хиценко Олександр Федорович з Лозової.

В жовтні 1941 року п’ять командирів Червоної Армії, які виходили з оточення, знайшли собі тимчасовий притулок в хаті жительки Хмелівки Півень Марії Степанівни. Вона переодягла їх в цивільний одяг.

В Запсіллі в домівку Шамрай Єфросинії Михайлівни темної жовтневої ночі, й у вікна стьобав холодний дощ, зайшов поранений радянський офіцером на подвір’ї почувся галас і молодиця зрозуміла, що йдуть німці. Вона сховала пораненого в хатнім тайнику. А гітлерівці ввалилися в хату і стали хазяйнувати. Два тижні жінка, нехтуючи небезпекою, утримувала воїна, а потім, вдавшись до хитрощів, зуміла переодягти його в цивільний одяг, відвести в безпечне місце.

Жителька Москалівки Г. Є Владика в 1941 -1942 роках переховувала й доглядала двох поранених червоноармійців. Коли гітлерівці довідалися про це, карателі розстріляли Ганну Євдокимівну, спалили її подвір я, а дітей – півторарічну Катю і трирічного Вітю викинули на мороз. Дівчинка померла, а Віктора врятували батьки загиблої.

Населення допомагало й втікачам з фашистського полону. Жителька Хмелівки Брижик Химка Марківна в 1942 році деякий час тримала в себе трьох втікачів з полону – виснажених і хворих – доки вони підправились і пішли переходити за лінію фронту.

16860235.jpg

Патріоти шукали зв’язків з партизана ми, а деякі, знайшовши зв’язок з якоюсь невеличкою патріотичною групою, пломеніли надією, відчували себе справжніми партизанами, жадали дій і якомога швидше. Але в районі не було підпільного керівництва.

В 1942 році німці розстріляли Бабича Миколу Андрійовича, як партизанського зв’язкового. За зв’язок з партизанами в тому ж році в Проходах був розстріляний Фірсов Костянтин Васильович. В Миропіллі в 1941 році за зв’язок з партизанами були повішені Кустарьов Дмитро Павлович, Чешков Степан Іванович, Ковернік Тарас Васильович, Ковернік Анастасія Тимофіївна. В листопаді 1941 року фашистські карателі за зв’язок з партизанами по-звірячому катували жителів с. Угроїди Гоча Івана Федоровича та Фокіна Никифора Івановича, та вони на всіх допитах мовчали, їх розстріляли.

В Осоївці Ігнатуша Наталія Юхимівна переховувала підпільника Ігнатенка Володимира Семеновича. В 1942 році вона була розстріляна, разом з нею і Куліков Семен Євгенович, який знав про цей вчинок своєї близької сусідки і не сповістив окупантам.

За допомогу партизанам продуктами німці на початку 1943 року повісили Шевцова Івана Гавриловича та його дружину Анастасію Миколаївну. Їхню доньку виховала ителька сусіднього Великописарівського району Заїка Тетяна Миколаївна, ставши її другою матір’ю. В Рясному в оселях Ємельянової Софії Дмитрівни та Терновець Параски Дмитрівни знаходилась явка Вепикописарівських підпільників.

Тривалий час – з 1941 – по 1943 рік підтримував зв’язок з партизанами Марченко Кирило Якович, котрий був розстріляний фашистами перед визволенням місцевості. Тоді ж за зв’язок з партизанами був страчений Борщ Микита Іванович.

На початку 1943 року в Миропіллі фашисти розстріляли патріотів Піковця Василя Івановича, Бутенка Максима Аврамовича, Лопатку Данила Григоровича. Трьох невідомих фашисти повісили на пам’ятнику В. І. Леніну. Взагалі Миропілля в часи окупації спіткала страшна трагедія: за доносами запроданців-поліцаїв окупанти закатували 184 місцевих жителів за зв язок з підпільниками.

В лютому 1943 року незадовго перед приходом партизан Кириченко Фекпа Онисімівна в с. Угроїди цілу добу переховувала в себе трьох радянських парашутистів.

79929942.jpg

Відповісти на запитання про загальну кількість учасників підпільної боротьби, партизанських груп не можна, не врахувавши численний актив поодиноких патріотів. Ми повинні знати імена таких одинаків-патріотів як Світличну Тетяну Василівну, Шкурко Марію Олексіївну, Шахову Любов Андріївну, Малецьку Поліну Кузьмівну, Малецьку Марію Кузьмівну. Деякі з патріотів-одинаків були висліджені й страчені, як ось Чорничка Поліна Василівна, Годованик Василь Олексійович, Ганжала Марія Григорівна, Ярошенко Михайло Микитович з Мезенівки. Багато їх було, не всі імена цих мужніх людей ми знаємо.

Це був невеликий перелік патріотичних вчинків та імен поодиноких сміливців, які, не задумуючись, робили все, що могли, щоб хоч чимось допомогти Червоній Армії, нанести шкоди ненависним фашистським зайдам.

Великий вплив на створення патріотичних груп та на їх прагнення до об єднання мали радянські десантні групи, які закидалися в наш район, особливо в 1942 році в Михайлівці, Угроїдах, Самотоївці, Краснопіллі, Олександрівці, Славгороді, за Миропіллям і т. д.

З жахливим спокоєм сповіщала фашистська газета «Сумський вісник» 4 лютого 1942 року: «В понеділок, 2 лютого 1942 року, об 11 год. розстріляні:
1. Чешко Степан – 39 років, українець, жит. Миропілля.
2. Сайко Ягор – 39 років, українець, жит. Осоївка біля Миропілля за те, що після вступу німецьких військ брали участь в діях партизан».
В тій же газеті 25 березня повідомлялося:
«Вироком військового суду присуджені до смерті за зв’язок з партизанами слідуючи особи:
3. Леоненко Андрій Федорович, 40 років, з Стрілків
4. Скляров Іван Максимович, 23 роки, з Угроїд».

Міцну патріотичну групу сформував Гребченко Йосип Григорович, колишній голова Великобобрицької сільради. Але група була викрита, Гребченка Й. Г. замордували в катівні німецької жандармерії в Краснопіллі.

Патріотична група діяла на території Осоївської сільради. Ця група була створена в 1941 році, ставила за мету організувати партизанський загін. Керівником її був Заїка Федір Андрійович, а до складу групи входили: Марченко Василь Якович, Марченко Параска Герасимівна, Заїка Кузьма Андрійович, Заїка Єгор Васильович, Заїка Катерина Кузьмівна, Василець Поліна Григорівна, Боярко Ольга Гнатівна, Циндренко Поліна Павлівна, Заїка Марфа Євдокимівна.

Невелика патріотична група підпільників діяла в Славгороді, а також група з 6 чоловік, очолюваних Мариніним Іваном Андрійовичем у Верхній Пожні.

В Краснопіллі самостійно сформувалося декілька підпільних патріотичних груп. Василь Дмитрович Лампак та Боярко Олександра Павлівна, про підпільну діяльність в тилу ворога згадується в книзі «Історія міст і сіл УРСР. Сумська область», підійшли до думки: встановити зв’язок між усіма патріотичними групами, об єднати їх зусилля на боротьбу у ворожому тилу, створити партизанський загін.
Спільними зусиллям керівників деяких груп здійснення цього задуму вилилося у всенародний виступ, який відбувся в січні-лютому 1943 року в Славгороді й Мезенівці.

ЙШЛА ВІЙНА НАРОДНА

Уже з перших днів Великої Вітчизняної війни проявився високий героїзм радянських воїнів, породжений глибоким почуттям патріотизму й відданості своїй Батьківщині. В спогадах про ту страшну дату 1941 року знову й знову постає образ безстрашного, стійкого солдата, котрий у перші години і дні оборони ще на кордоні трощив ворога довіреною йому зброєю.

Той світанок 22 червня 1941 року, котрий розірвали залпи війни, наш земляк-краснопільчанин М.О.Балак зустрів у Брестській фортеці. В своїй книзі «Сражается крепость» П. М. Гаврилов розповідає: «Сміливо вступила в бій з танками фашистів біля північних воріт обслуга 76-і міліметрової гармати, у складі якої до останніх можливостей, перебуваючи пораненим і контуженим, бився артилерист Микола Балак». Двадцять дев’ять днів – з 22 червня до 20 липня – нечисельний гарнізон Брестської фортеці відбивав жорстокі атаки ворога і серед її хоробрих захисників були наші земляки Балак Микола Олексійович з Краснопілля і Уманський Іван Антонович з Степків.

З безмежною вірою в неминучість перемоги над підступним ворогом, воїни стійко билися з фашистами, навіть не підозрюючи, що попереду на них чатують чотири роки найжахливішої в історії людства битви, котра поглине мільйони людських жертв.

В 1928 році покликали на службу до лав Червоної Армії, жителя Миропілля Шуруя Івана Степановича. На західному кордоні 2-гий Кавказький артилерійський полк, в якому він служив, вступив у свій перший бій з фашистськими танками. Артилеристи виявили надзвичайну мужність, адже перевага ворога в танках і бронемашинах була тоді занадто відчутна. Івану Степановичу з бійцями часто доводилося ви кочувати свої сорокап ятки на передній край оборони і бити фашистів прямою наводкою. Хоч німці мали чималу перевагу в озброєнні, але віра в перемогу надавала сили нашим воїнам. З цією вірою і пройшов підполковник І. С. Шуруй випробування у важких операціях в Курській битві, при форсуванні Дніпра, в боях під Львовом і скрізь виконував поставлені бойові завдання зразково. Він нагороджений орденом Червоної Зірки, двома орденами Вітчизняної війни, орденом Олександра Невського, медалями.

Строкова армійська служба І. Дудки з Малої Рибиці в червні 1941 року наближалася до кінця. Він готувався розпрощатися з товаришами в бронедивізіоні, який дислокувався в Литві неподалік від державного кордону з Східною Прусією, та раптом на світанку 22 червня небо розітнуло ревіння літаків, здибилася фонтанами земля від розривів бомб і снарядів. Броньова армада гітлерівського вермахту накинулася на нашу землю. Перші залпи артилерії бронепоїзда відразу лягли в ціль: 5 автомашин з гітлерівцями, три гарматні обслуги були рознесені вщент, закрутився на місці і легкий танк з перебитою гусеницею. Та, незважаючи на втрати, ворог насідав все більше. Потім І. Дудка воював на території Литви, Естонії, під Смоленськом, Брянськом, на рідній у Сумщині, Харківщині. Але той перший бій з ворогом запам’ятався йому назавжди, бо ж він надав йому віри у власні сили, у силу і непереможність народу, котрий веде справедливу війну за свою свободу і незалежність.

Можна присвятити не одну сторінку уродженцю Михайлівки майору Ткаченку Володимиру Григоровичу, учаснику громадянської війни, війни з Фінляндією і перших годин боїв на кордоні, котрі розгорілися на світанку 22 червня 1941 року.
Стійкою обороною і енергійними контрударами Червона Армія знищувала живу силу і техніку противника, примушувала його кров ю відплачуватися за кожний метр тимчасово захопленої території.

Командир артилерійського взводу Федір Кореньков теж зустрів перший день війни на кордоні. Потім пізнав важкі дні відступу від кордону, оборону Сталінграда, битву на Курській дузі, бої в фашистському лігві. Нагороджений орденом Червоної Зірки, двома орденами Вітчизняної війни.

Запам’ятався перший бій з ворогом на кордоні артилеристу винищувального протитанкового артполку М. Ульку з Миропілля. Не похитнули його віри в перемогу й труднощі відступу в перші місяці війни. Стояв насмерть артполк в боях за Сталінград, де на кожний метр фронту припадало по два ворожих танки, одному літаку і шість солдат. Улько брав участь в прориві блокади Ленінграда, в Курській битві, штурмував Берлін, визволяв Прагу.

Вангородський Федір Тихонович з Краснопілля, покликаний на військову службу в 1939 році, закінчив льотну школу й став стрілком-радистом. Але на світанку 22 червня ворожі бомби накрили багато наших аеродромів, розташованих поблизу кордону. А тому перший ворожий напад Федір Тихонович відбивав з гвинтівкою в руках, а згодом стрілком-радистом в екіпажі бойового літака ІЛ-2 бомбив живу силу й техніку ворога під Сталінградом, на Курській дузі, забезпечував переправу через Дніпро. В одному з повітряних боїв був поранений та знову повернувся в стрій сержант Вангородський і громив ворога в Білорусії, Польщі, закінчив війну в Берліні.

Перший удар ворога прийняли на себе й моряки-чорноморці. 22 червня фашистські літаки бомбили нашу військову базу на Чорному морі – Севастополь. Цей перший удар ворога зустрів уродженець Грязного Дзюбан Сергій Іванович на крейсері «Червона Україна». Крейсер брав участь в обороні Севастополя. В листопаді 1941 року Дзюбан був переведений на сторожовий корабель «Шквал», відбивав ворожі атаки на морі і на суші, висаджував десант в Феодосії, Керчі, брав участь в битві за Кавказ, під Новоросійськом. Ратні діла його відзначені бойовими нагородами, серед яких орден Червоної Зірки, медаль «За відвагу».

Віра в майбутню перемогу над ворогом надавала воїнам наснаги й сили навіть у найтяжчі часи відступу, бійці чинили опір на кожному рубежі оборони. Окремі групи наших військ, опинившись в тилу у ворога, не припиняли опору. Пробиваючись на з єднання з головними сила ми, вони громили ворожі тили, сковували його резерви, таким чином, гальмували просування ворога.

Жорстокі оборонні бої точилися на території нашого краю. Мужньо билися бійці 212 бригади 3-го повітрянодесантного корпусу (комкор Затевахін, комбриг В. Жолудєв). Деякі з воїнів 212 повітрянодесантної бригади полягли смертю хоробрих і на нашій краснопільській землі, їх імена золотом викарбувані в граніті на сієпах меморіалів загиблим воїнам в Малій Рибиці, в Наумівці.

Серед частин і з’єднань, які восени 1941 року вели бої на території Краснопільщини, був стрілецький полк, котрим командував татарський поет Мусагіт Хайрутдінович Хайрутдінов. З перших днів війни, крокуючи від кордону, він вів щоденник. Впевненістю, вірою в перемогу звучать його рядки: «10 жовтня… О шостій ранку злетів у повітря Харківський міст, а о дванадцятій був підірваний другий – Північний… Ми залишаємо місто (Суми). Та кожен твердо переконаний, що ми обов’язково повернемося».

Так, тільки віра в перемогу вселяла впевненість радянським воїнам в своїх силах і спроможність вистояти перед ворожою силою, зібрати сили й розгромити його.
Ми розповіли про тих воїнів, котрі першими постали перед ворогом, закрили собою країну. Вони йшли важкими дорогами відступу, героїчно чинили опір фашистській броньовій армаді. Не всі дійшли до світлого дня Перемоги, в котру безмежно вірили.

На шляхах, де пройшла війна, височать пам’ятники, обеліски. Багато з них – пам’ятники Невідомому солдату. Багато невідомих і в братських могилах. В цьому особлива гіркота втрати: воював солдат – був відомий, загинув – невідомий. Горить Вічний вогонь, горить, як біль в материнському серці, яке не знає, що таке забуття
Л. ДІДОРЕНКО

 

Поділитися цим:

Залишити відповідь

Увійти за допомогою: