ВИЗВOЛEННЯ КPACНOПIЛЬЩИНИ.10. ПPOPИВ OБOPOНИ ВOPOГA ВIЙCЬКAМИ 38-ї APМIЇ

10. ПРОРИВ ОБОРОНИ ВОРОГА ВІЙСЬКАМИ 38-ї АРМІЇ

Пролом, пробитий наступаючими радянськими військами, набував все більш загрозливих для ворога розмірів. На кінець дня 7-го серпня він досяг 120 кілометрів. Командування фронту вживало заходи до дальшого розширення фронту наступу.

О 6-й годині ранку 8-го серпня, тільки-но сонце визирнуло з-за горизонту, по укріпленнях ворога вдарив шквал артилерійського вогню і 38-а армія генерал-лейтенанта Чібісова Н. Є. перейшла в наступ на сумському напрямку. Наприкінці дня війська просунулись від 2 до 5 км.

80450859.jpg

Важкі бої зав’язалися на ділянці фронту, від Писарівки до Краснопілля. Найбільших результатів домоглася лівофлангова 232 стрілецька дивізія.

Військам 38-ї армії протистояв німецький 7-й армійський корпус з розвинутою системою оборони 88-ї та 323-ї піхотних дивізій, які розгорталися в дві смуги тактичної оборони загальною глибиною до 18 км. Глибина її досягала межі Гапонівка – Нижня Сироватка.

Початок наступу 38-ї армії було відзначено масовим героїзмом і військовою майстерністю бійців і командирів. Особовий склад з єднань і частин самовіддано бився з ворогом.

85048758.jpg

Назавжди залишився в пам’яті день восьмого серпня 1943 року для учасника тих боїв краснопільчанина Остріщенка Дмитра Денисовича: «До нас підійшло підкріплення – піхота, артилерія, танки. Одержали наказ розпочати артпідготовку, а солдати тільки цього й чекали. Фашистів вибили з укріплень. Першим звільнили Глибне. Те, що побачили там, викликало ще більшу ненависть до ворога. В селі ж не було жодної хати. Та не тільки розтягли хати, а й огорожі розтягли німці на бліндажі».

Пліч-о-пліч з чоловіками хоробро виконувало свої військові обов’язки жіноцтво. Про одну з них розповідає учасник звільнення Краснопілля О. Жигарєв:

23940987.jpg

«Після артпідготовки наш батальйон піднявся в атаку. Та фашисти чинили відчайдушний опір, зустріли бійців свинцевою зливою з кулеметів і автоматів. Впали перші поранені…

На допомогу їм у вир бою поспішали санітарки. І серед них наша улюблениця – відважна Валя Домашенко. Підповзла до одного, другого бійця, зробила перев’язку і на своїх тендітних плечах виносила з-під вогню в безпечне місце. Та ось крізь гуркіт канонади донісся голос:

– Сестричко, комбата тяжко поранено!

Валя знову на полі бою. Навкруг здиблюються фонтани землі, розриви мін і снарядів, прошивають повітря автоматні кулеметні черги, не можна й голови підняти. А вона ніби й не помічає. У неї одна думка: швидше б добратися до капітана Герасименка, надати допомогу.

Знайшла його в глибокій воронці із закривавленою головою, наклала пов’язку і обережно віднесла у вибалок, де серед високих сосон стояла санітарна палатка. Наказала санітарам:

– Відправте в медсанбат. Та мерщій, йому потрібна невідкладна допомога.
Попросила води і знову попрямувала туди, де кипів запеклий бій. За перші дві години вона винесла з поля бою і надала невідкладну допомогу десятьом солдатам і офіцерам. Та той бій був для неї останнім. Відважну санітарку настигла ворожа куля, коли вона виносила з поля бою важкопораненого лейтенанта Віктора Гасева.

Так загинула на краснопільській землі Валя Домашенко з села Рябушок, що на Лебединщині”.

Важкі бої точилися на правому фланзі 232-ї дивізії. Згадує гвардії капітан у відставці В. Рязанов:

«8-го серпня о 12 годині воїни 491 артилерійсько-мінометного полку залпами з усіх гармат сповістили про загальний наступ радянських військ на нашій дільниці. Фашисти, тримаючи оборону, чинили запеклий опір нашим військам. Переходили неодноразово в контратаку й самі. Тоді особливо багато роботи було у мінометників, які зустрічним вогнем допомагали піхотинцям відкинути ворога. Вдало діяла того дня 5-та батарея старшого лейтенанта Олександра Маркеловича Лисиченка, який декілька разів водив своїх мінометників разом з піхотинцями на контратакуючого ворога. Лише вночі воїнам вдалося остаточно відбити фашистів».

Використовуючи висоти навколишньої місцевості, фашисти ще чотири дні не давали нашим підрозділам просуватися вперед.

В ці дні особливо відважно билася батарея уродженця Білопільщини Пилипа Андрійовича Логвина. Тільки 12 серпня воїнам вдалось прорвати оборону ворога і відкинути його за річку Псел. При форсуванні Дніпра цей мужній комбат став Героєм Радянського Союзу.

Так закінчився краснопільський період фронтової біографії 491-го армійського полку 120-міліметрових мінометів, який справді був героїчним”.

Ще В. Рязанов розповідає про одного з героїв боїв за Самотоївку:

“Тисячі моїх земляків із сонячної Кабардино-Балкарії линуть думками туди, де пройшла їх бойова юність. Пам ятає той далекий час і житель столиці нашої автономної республіки Нальчик Володимир Дмитрович Усанов. Найчастіше розповідає він про українське село Самотоївку Краснопільського району.

Чому? 3догадатися не важко, коли ознайомишся з документами, які зберігаються в сімейному архіві Усанових. В одному з них написано: «Дорога Ганно Олексіївно! Ваш, чоловік, командир стрілецької роти старший лейтенант Усанов Володимир Дмитрович, вірний військовій присязі, проявивши героїзм і мужність, був убитий 9 серпня 1943 року на південній околиці села Самотоївка Краснопільського району Сумської області. Командир частини Огньов. Начальник штабу Ступников.

«Що ж сталося в той незабутній день? Стрілецький полк, прорвавши оборону ворога, повів наступ. Але несподівано поблизу Самотоївки наступаючим радянським частинам він вчинив опір. Одну з рот водив в атаку В. Усанов. Основний удар по ворогу, який окопався в Самотоївці, наші війська завдали на світанку. Гітлерівці були вибиті з села. Проте Самотоївка, за всіма ознаками, займала в плані ворожого командування серйозне місце. Намагаючись вибити наші підрозділи з її вулиць, фашисти повели густий артилєрійсько-мінометний вогонь.

Ось тоді відважний командир роти впав на полі бою, втративши свідомість від вибухової хвилі. Бійці ж рвалися вперед, та не залишили на полі бою Усанова. А він виявся живим. Після тривалого лікування в шпиталі він виздоровів. Уже літнім інвалідом, тримаючи в руках власну «похоронку», він згадує українське село Самотоївку, свою бойову молодість”.

Учасник того бою, кулеметник 519 окремого кулеметного батальйону Д. Д. Остріщенко згадує, що особливо запеклим був він на лівому фланзі 764-го стрілецького полку.

Помічник командира взводу 6-тої стрілецької роти 2-го батальйону полку старший сержант Калінін Олексій Миколайович в тому бою в районі хутора Вовківка зв’язками гранат знищив два ворожих дзоти. Найупертішою й найживучішою виявилась третя вогнева точка фашистів. Саме вона перешкоджала просуванню нашої піхоти вперед. Ряди наступаючих ріділи. Тричі бійці другого батальйону підіймалися в атаку й примушені були залягати. Тоді Калінін, щоб не збільшувати втрат, поповз до діючого дзоту. Ось він кидає одну за одною кілька гранат. Кулемет замовк. Та через деякий час на наступаючих люто різонув густий град свинцю.

Але гранат у Калініна більше не було. Бійці побачили, як Калінін скочив на ноги і кинувся на амбразуру ворожого дзоту, закривши її своїм тілом. Піхотинці, запалені героїчним вчинком Калініна, з криком «ура»піднялися в атаку і ввірвалися в траншеї ворога, завдаючи йому великих втрат. Фашисти в паніці втікали.

31675538.jpg

Так, забезпечивши успішне просування піхоті і зберігши життя багатьох воїнів свого батальйону, пішов у вічність, ввійшовши в безсмертя Героїв Рядянського Союзу старший сержант Олексій Миколайович Калінін.

Самотоївка була визволена, а бої гриміли далі під Думівкою й Грязним. Там жителі чекали визволення.

Л. ДІДОРЕНКО

 

Поділитися цим:

Залишити відповідь

Увійти за допомогою: