«Xoвaти тoвapишa Cкpипникa бeз пoвaги, щo звичaйнa для члeнiв ЦК»

7 липня минає 80 років з дня смерті Миколи Скрипника, українського радянського партійного і державного діяча

…
Микола Скрипник 15 років обіймав найвищі владні посади в УСРР – був главою радянського уряду України, завідував відділом у ЧК, був наркомом юстиції, а потім освіти. Як така людина могла накласти на себе руки?

– Скрипник був особисто чесною порядною людиною. І коли його почали звинувачувати, що він не те й не так робить, не такі акценти в його працях, то змусили писати покаяння, пояснення. Його діяльність назвали національним ухильництвом. Чотири рази змушували складати заяви, чотири рази на політбюро він пояснював свою позицію, відстоював її. Якісь незначні речі готовий був визнати, але це з його боку була певна гра: я визнаю дрібні грішки, і вони, може, від мене відстануть. А в принципових моментах не поступався.

7 липня 1933-го на засіданні в будівлі ЦК КПУ, що на сучасній площі Свободи в Харкові, заслуховували чергові пояснення Миколи Скрипника. Визнали, що вони недостатні – після обіду заплановано було продовження. Скрипник перейшов через площу, де в будинку Держплану був його кабінет, і пустив собі кулю в серце. Не захотів більше нічого пояснювати.

Володимир Винниченко написав, що він зробив це на знак протесту проти відходу від національної політики і цим якнайбільше заманіфестував відданість своїй позиції. Коли Скрипника не стало, його вчорашні колеги з політбюро проїхалися по всій Україні, проводили збори і розвінчували Миколу Олексійовича як людину, яка не витримала принципового підходу до себе.

На постріл зреагували дуже швидко – на тому-таки засіданні політбюро ухвалили: “Ховати т. Скрипника М. О. без поваги, що звичайна для членів ЦК“. Точної інформації про похорон не було, тому людей прийшло мало – тільки офіційні особи. Він відбувся на одній із околиць Харкова.

…
“Нарком викликав телефоном свою дружину, сказав їй, що він зараз застрілиться, і попросив її дбати про сина. Після цього він вистрілив собі в серце. Це було в його кабінеті, в Держпляні, на майдані імени товариша Дзержинського. Надворі стояв теплий літній день, був липень 1933 року…
Умерти відразу Скрипникові не вдалося, бо він не влучив у серце.
Партійні вожді, вражені несподіванкою, стояли навколо ліжка вмираючої людини.
Скрипник у житті рідко всміхався. Тепер він зробив зусилля і, іронічно показуючи на невдало прострілені груди, сказав:
– Це остання помилка Скрипника.
Він натякнув цим на свої “помилки”, за які партія збиралася його судити”, – пише Олександр СЕМЕНЕНКО в нарисі “Наркомюст Микола Скрипник“, опублікованому 1961-го в журналі “Сучасність”, що тоді виходив у Мюнхені
…

Микола Скрипник був переконаним комуністом, мав за плечима роки більшовицького підпілля. І водночас – українським націоналістом. У цьому нема протиріччя?

– Про таких, як він, казали, що в одній кишені піджака має “Маніфест” Карла Маркса, а в другій – “Кобзар” Тараса Шевченка. Ортодоксів марксизму Микола Скрипник намагався поєднати з українськими інтересами. І в цьому не було протиріччя. Він виріс у слободі Ясинувата Бахмутського повіту Катеринославської губернії – нині це місто в Донецькій області. В автобіографії описує, як забивався під сосни на берегах Дінця й читав Шевченка, інших українських класиків.

Нарком освіти Української СРР Микола Скрипник на трибуні під час святкування 1 травня. Харків, 1931 рік. ”Скрипник, хоч і так само змушений жити за глухою стіною, на відміну від інших був дивовижно рухливий, бо ж без його участи не міг відбутися жоден з’їзд у Харкові, конференція, нарада в будь-яких питаннях чи урочистість і, самозрозуміло, без його промови. І появлявся він усюди, теж на відміну від інших, без супроводу умундированих постатей з пістолями при боці. Але й про його особисте життя, крім хіба анекдот про друге одруження, годі було щось певне дізнатися. Так ніби образ монолітного більшовика виповнював усе його єство до краю, не залишаючи місця для чогось людського”, – пише Іван Кошелівець у книжці ”Микола Скрипник”, що вийшла в українському діаспорному видавництві ”Сучасність” у Мюнхені 1972-го

Він виховувався на українських цінностях. Належав до діячів, які творили український комунізм – поєднання доктрини про соціальну рівність із національною. Прагнув пересадити на український ґрунт комуністичну ідею. Саме такі, як він, націонал-комуністи найпослідовніше впроваджували політику українізації. Ще коли Скрипник був народним комісаром юстиції, у 1923–1924 роках, оголошував у себе в комісаріаті: “Ми повинні провести українізацію за півроку, перевести все діловодство на українську мову“. За такий час не вдалося, але за вісім-десять місяців до цього дійшли.

У березні 1927го Скрипник став наркомом освіти УСРР. А тодішній наркомат освіти – це вся гуманітарна сфера. Йому підкорялися академія наук, вища й середня школи, театри, архіви, кіно. А ще й був членом політбюро. Владу мав велику, тож українізацію здійснював успішно. Скрипник перетворив Україну на величезну лабораторію з розв’язання національного питання.

…
“Уже в перші роки роботи Скрипника в наркоматі юстиції почали згадувати у зв’язку з його іменем його секретарку, молоду і жваву жінку на ім’я Раїса Леонідівна Петрова. Поза очі її більше називали Раїчкою – з тим відтінком легкої іронії і прихованої неприязні, що їх завжди викликають занадто впливові секретарки при могутніх людях. Молода секретарка наркома мала той рівень освіти, який діставали дочки середньобуржуазного прошарку в гімназіях. Раїчка, років на 30 молодша від свого наркома, була дуже енергійна, рухлива і балакуча. Невисока на зріст, але пропорційно збудована, вона була принадною жінкою, і старий більшовик, після досить довгого періоду неоформлених романтичних взаємин зі своєю секретаркою, оголосив її своєю дружиною. Історія доволі звичайна для старих мужчин, коли вони мають гроші або владу і прагнуть надолужити попередні довгі роки, втрачені на здобуття становища в житті.

Для молодого подружжя умови житлового кооперативу вже не надавалися. Для наркома був звільнений і умебльований окремий будинок на Садовій вулиці, недалеко від Чорноглазівської вулиці. В цьому будинку молода дружина згодом народила Скрипникові сина, якого назвали Миколою. Життя в будинку на Садовій було невідоме харків’янам, як і життя всіх комуністичних вельмож”, – Олександр СЕМЕНЕНКО, “Наркомюст Микола Скрипник”, 1961
…

Щоб втілювати такі масштабні проекти, Микола Скрипник, мабуть, мусив бути жорсткою людиною?

– Він був людиною незручною. Я дивився протоколи засідань усіх організацій, де він перебував, – мало не щоразу наприкінці в них записана особиста думка Скрипника. Ніколи із цим не крився, ні під кого не підлаштовувався. Був самодисциплінований, у першу чергу тягнув жили із себе, але й від інших вимагав. Виступав із критикою і Леніна, і Сталіна – наприклад, у тому ж національному питанні. Сталінові вперше висловив “найрішучіший протест” у квітні 1918-го, коли той заявив щодо України: “Досить гратися в уряд і республіку, здається, вистачить, пора кинути гру“. Почувався рівним із ними, бо виросли в одному емігрантському й підпільному середовищі, готували більшовицький переворот 1917-го.

Жодних документів про те, що він звірствував, коли з лютого 1918го служив у Москві у Всеросійській ЧК, нема. Є свідчення, що допитував Фаїну Каплан, яка стріляла в Леніна, і більше нічого.

Він був неймовірно працездатний. Реагував миттєво, на ходу вирішував будь-які питання. Приходить до нього режисер Харківського українського театру і розповідає, що вони їздили по шахтах Донбасу. Скрипник питає, як люди реагували. Той каже: “Добре”. – “А мову розуміють там?” – “Так”. – “А як ви знаєте?” – “Та з реакції. Сміялися, де смішно, напружувалися і навіть сльози з’являлися, де трагедійно”. – “О, значить там треба посилити українізацію”. І доки говорить – пише проект постанови в ЦК Компартії України про організацію в цьому регіоні п’яти театрів. Писав завжди червоним чорнилом. За три дні це рішення пройшло через політбюро.

…
“До кінця життя лишився на позвах зі Сталіним”

У березні 1918 року Миколу Скрипника призначено головою першого радянського уряду України. Відтоді обстоює суверенність Української СРР. Зокрема, ініціює створення окремої більшовицької партії, яка була би не лише відгалуженням Російської комуністичної партії і не мусила їй звітувати. Мотивація – “оскільки Україна є самостійною державою”. 1922-го під час обговорення декларації про утворення СРСР Микола Скрипник вимагає викреслити з неї фразу про те, що республіки “об’єднуються в одну союзну державу”. Наполягає на формулюванні “союз держав”. Обстоює права республік на власне громадянство, самоврядування, власні керівні органи в усіх сферах.

“Гідне подиву те, що він у територіяльних питаннях таки не хотів свою поразку визнати і, формально визнаючи такий СРСР, як він утворився, фактично до кінця життя лишився на позвах зі Сталіним. Його мрією було об’єднання всіх українських етнографічних земель у єдиній УРСР, від означення самостійности й суверенности якої він ніколи не відмовився, повсякчас кладучи наголос на цих поняттях, у які йому хотілося вкласти реальний зміст”, – пише Іван Кошелівець у книжці “Микола Скрипник”, що вийшла в українському діаспорному видавництві “Сучасність” у Мюнхені 1972-го. Наполягав на приєднанні до УСРР етнічно українських територій, що відійшли до Російської Федерації – частини сучасних Курської, Воронезької, Білгородської, Ростовської областей і Краснодарського краю. Коли на 1929-й було заплановано реорганізацію Центральної Чорноземної області Росії, до якої входили ці землі, Скрипник учергове підняв це питання. У грудні 1928-го підготував статтю “Про кордони УРСР”, де детально описав національний склад спірних територій: однозначно видно, що українці там переважають. Наявний же розподіл земель між республіками, за його словами, свідчив про “колоніяльне становище” народностей колишньої Російської імперії.
…

Відбув сім заслань, шість разів тікав

1872, 25 січня – Микола Скрипник народився в слободі Ясинувата Бахмутського повіту Катеринославської губернії – нині місто в Донецькій області, в родині службовця-залізничника. “Виріс я на залізничній лінії, на залізничних станціях, куди батька мало не щопівроку перекидали: спочатку вчився в сл. Барвінковій Ізюмського повіту, Харківська губ., а далі в Ізюмській реальній школі, звідки мене виключили за пропаганду серед селян… Розвивався самотою, за вихідний пункт мого розвитку було вивчення української літератури та історії України. Впливали тут і родинні перекази про прадідів-запорожців”, – згадує в автобіографії. Іспити за школу склав 1900-го екстерном – бо більше ніде не навчався. Того ж року вступив до Санкт-петербурзького технологічного інституту. Навчання не завершив – 1 березня 1901-го був заарештований на демонстрації і висланий до Катеринослава, нинішній Дніпропетровськ. Невдовзі повернувся до Петербурга.

1902 – заарештований за підготовку демонстрації та висланий на п’ять років до Якутського краю. Дорогою втік. Відтоді був 17 разів заарештований, відбув сім заслань, шість разів тікав. В одному із заслань познайомився зі своєю майбутньою дружиною Марією. Вона була на дев’ять років молодша, родом із Красноярська. Мали сина Георгія, який загинув 1905-го. Скрипник тоді перебував на засланні, дружина у Санкт-Петербурзі переховувалася від жандармів. Одного разу довідалася про черговий арешт, утікала холодними березневими вулицями з дитиною у візку. Малий застудився й помер. Коли Микола виїхав до Харкова, Марія лишалася в Петрограді, тоді перебралася до Москви разом із більшовицьким урядом – була одним із секретарів Леніна.

1918 – увійшов до складу колегії Всеросійської ЧК. 1922-го призначено народним комісаром юстиції УСРР. У січні наступного року, зі збереженням попередньої посади, – став генеральним прокурором УСРР. У березні 1927-го звільнений з цих посад і затверджений наркомом освіти УСРР.

1928, 6 вересня – як народний комісар освіти затвердив новий український правопис. Його ухвалили голосуванням 1927 року на Всеукраїнській правописній конференції в тодішній столиці УСРР Харкові. Одержав назву “скрипниківка”, Скрипниківський або Харківський правопис. 1933-го його визнали “націоналістичним” і скасували.

1933, січень – у розпал Голодомору призначений головою Держплану УСРР. Переймається “зривом хлібозаготівель”. Пропонує “уповноважених”, виряджених для вибивання зерна, перевести “для постійної роботи в селі”.

1933, 7 липня – застрелився у власному кабінеті в Харкові. Похований на цвинтарі на околиці міста – Помірках, який згодом був забудований. “Над сином і дружиною наркома прийняли шефство-опіку якісь високі партійці, – писав 1961-го Олександр Семененко у нарисі “Наркомюст Микола Скрипник”. – У 1938 році дружину Скрипника заарештували, а малого сина забрали з дому, треба думати – до одного з тих дитячих будинків, де виховували дітей зліквідованих комуністів”.

…
До речі:
500 ШКІЛ І ДВА ТЕХНІКУМИ З УКРАЇНСЬКОЮ МОВОЮ НАВЧАННЯ НА ТЕРИТОРІЇ РСФРР БУЛО СТАНОМ НА ТРАВЕНЬ 1924 РОКУ – ТАКІ ДАНІ ПОДАВ МИКОЛА СКРИПНИК У ПРОМОВІ “ПРОТИ БУХГАЛТЕРІЇ В НАЦІОНАЛЬНОМУ ПИТАННІ” НА ХІІ З’ЇЗДІ РКП(Б). ЗАЗНАЧАВ, ЩО ЦЕ ДУЖЕ МАЛО НА 7 МЛН УКРАЇНЦІВ, ЯКІ ЖИВУТЬ ТАМ. “Я НЕ ПРИПУСКАЮ, ЩОБ ТАКИЙ ВІДСОТОК ШКІЛ ЗАДОВОЛЬНЯВ КУЛЬТУРНО-ОСВІТНІ ПОТРЕБИ ЦЬОГО УКРАЇНСЬКОГО НАСЕЛЕННЯ І ЩОБ ЙОГО МОЖНА БУЛО ВВАЖАТИ ЗА ДОСТАТНІЙ”, – ГОВОРИВ. НИНІ В РОСІЇ 1,9 МЛН УКРАЇНЦІВ, ЗА ПЕРЕПИСОМ 2010ГО. ШКІЛ ІЗ УКРАЇНСЬКОЮ МОВОЮ НАВЧАННЯ – БЛИЗЬКО 20
…

текст: Олена ШАРГОВСЬКА,
на запитання відповідає історик Валерій СОЛДАТЕНКО

Джерело:
http://gazeta.ua/article….9
04.07.2013
“Ховати товариша Скрипника без поваги, що звичайна для членів ЦК”