AПOCТOЛ УКPAЇНCЬКOГO МИCТEЦТВA
ТАК МОЖНА НАЗВАТИ ПРОФЕСОРА К.В.МОЩЕНКА, ЧІЛЬНОГО МИСТЕЦТВОЗНАВЦЯ І МУЗЕОЛОГА, АРХІТЕКТОРА ТА ХУДОЖНИКА, ВІДОМОГО У СВІЙ ЧАС, АЛЕ ПРИЗАБУТОГО ДІЯЧА У ГАЛУЗІ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДНОГО МИСТЕЦТВА, СПОДВИЖНИКА АКАДЕМІКА М. БІЛЯШІВСЬКОГО ТА ПРОФЕСОРА В. КРИЧЕВСЬКОГО.
Згідно з даними Національного архіву Республіки Татарстан (м.Казань, Росія) народився у містечку Миропіллі Курської губернії (нині с.Миропілля, Краснопільського району, Сумської області України). Підстава: фонд 564, опис 1, справа 109 аркуш 16
Кость Васильович Мощенко народився 19 травня 1876 року в Сумах. Його батько був урядовцем, служив начальником міської пошти. Мати – донька священика з роду Мировицьких. Обоє були людьми високо інтелігентними. В родині панувала щира українська атмосфера, сповнена любові до рідної культури та свого народу. Цю інтелігентність та любов до всього українського батьки прищепили своєму синову, подбали про його вищу освіту.
Коли Кость закінчив Сумську чоловічу гімназію, батько, бачачи мистецькі здібності хлопця, віддав його до Казанського художнього училища. Звідти юнак через три роки перейшов до Львівської політехніки, по закінченні якої навчався в Петербурзькій академії мистецтв, факультет архітектури якої закінчив 1903 року.
З української студентської громади при Львівській політехніці Кость Мощенко виніс глибоке зацікавлення рідною культурою, а в роки свого студентства в Академії мистецтв уже почав серйозно вивчати українське мистецтво, скрізь шукаючи для цього джерела та можливості.
Свою трудову діяльність К. Мощенко розпочав 1904 року в якості земського губернського архітектора-художника в Полтаві на будівництві славнозвісного будинку Полтавського губернського земства за проектом В. Г. Кричевського. Він допомагав авторові проекту в мистецько-декоративному оформленні будинку, а також виконав багато декоративних деталей його інтер’єру.
Та головною справою К. Мощенка в його подвигові на добро української культури стала не архітектура, якій він спершу думав присвятити себе, а музейна справа. Цю «сильну бацилу» прищепив йому великий український музеолог Микола Федорович Біляшівський (1867 -1926), директор Київського історичного музею, коли Кость Васильович 1904 року познайомився й близько зійшовся з ним на грунті зацікавленості національним мистецтвом.
Влітку 1906 року в Київському історичному музеї за ініціативою М. Ф. Біляшівського влаштовувалася виставка українського народного мистецтва, що офіційно називалася виставкою кустарних виробів. Під претекстом того кустарництва було зібрано багато справжніх шедеврів українського мистецтва. Для упорядження виставки Микола Федорович запросив Костя Мошенка, і той, виклопотавши відпустку, з ентузіазмом взявся за роботу. Та виставка була першою у своєму роді в цілій Україні. Вона перетворилася у велике свято української культури.
Після закінчення будівництва дому Полтавського земства К. В. Мощенка призначили завідувачем етнографічного відділу Полтавського краєзнавчого музею, що розмістився в новозбудованому будинку.
Відтоді Кость Васильович захопився музейною справою назавжди, вона стала метою і змістом його життя. В тому музеї К. Мощенко працював безперервно 18 років. І працював би він там, мабуть, усе своє життя, коли б не встановлення більшовицької влади.
В 1917 році його було призначено головою Комітету охорони пам’яток, а у 1918-му К. Мощенко заснував Наукове товариство дослідження й охорони пам’яток старовини та мистецтва Полтавщини. У 1920 році Кость Васильович був звинувачений в контрреволюційній діяльності і на недовгий час заарештований. У 1924-му – «змушений обставинами» як «антирадянський елемент» залишити Полтавський музей, у який вклав частину свого серця і свої кращі літа. Деякий час читав лекції з архітектури в Полтавському індустріальному технікумі. Роки роботи в музеї для Мощенка були дуже плідними. Об’їжджаючи Полтавщину, заглядаючи в найвіддаленіші її куточки, де ще ніхто з музейних збирачів не був, Кость Васильович уже за перші п’ять років зібрав експонатів удвоє більше, ніж їх було в музеї до його призначення. А в час недовгої волі та державності України (1917 – 1920) музей мав уже багаті збірки з мистецтва, з давнього матеріального побуту, з археології та з інших галузей української культури.
А у 1920 році в музеї можна було побачити величезну кількість експонатів, переважно творів народних митців та церковних пам’яток, що мали наліпки «Збірка К. Мощенка». Пишні ризи та підризники XVII – XVIII століть, воздушки й покрівці, напрестольні євангелії, хрести, чаші, дарохранительниці й інші церковні речі. Були там також багатющі своїми орнаментами старовинні полтавські килими, плахти, вибійки, вишиті рушники, одяг з часів Гетьманщини, художні керамічні вироби, різьблені вироби з дерева й інші речі народного мистецтва.
Об’їжджаючи села Полтавщини, Слобожанщини та інших регіонів України, Кость Васильович цікавився у першу чергу церквами – пам’ятниками давнини та мистецькими речами, які він там знаходив. Особливе замилування у нього викликала церковна архітектура, найперше її народний стиль. Він описував, фотографував та зарисовував старі церкви та їхні внутрішні оздоби, пам’ятаючи, що український народ вкладав свої духовні прагнення в храмові будівлі та в їх оздоблення.
Цих матеріалів зібралося у нього дуже багато – лише фотографій церков, іконостасів та інших пам’яток біля трьох тисяч. Скарби ці Кость Васильович пильно зберігав і з великими труднощами вивіз з собою на еміграцію до Німеччини в 1943 р., залишивши їх дублікати для Полтавського музею. Результати дослідження К. В. Мощенком церковно-будівельного мистецтва в нашій старовині знайшли відображення в написаній ним капітальній праці «Історія української церковної архітектури». Окрім того, Кость Васильович зібрав понад п’ять тисяч зразків писанок (малюнків на картках). Про мистецтво писанок він написав книжку «Орнаментика українських писанок».
К. Мощенко був також знаний як архітектор-художник. За його проектами побудовано на Полтавщині службовий корпус та будинок директора галицького дослідного поля, будинок товариства «Просвіта» в с. Байрак Диканського району, дві школи і кілька приватних будинків – усе в українському стилі.
Весною 1925 року К. В. Мощенко переїхав до Києва, де влаштувався керівником відділу станкового живопису Всеукраїнського музейного містечка в Києво-Печерській лаврі. В той же час працював у різних наукових установах, був дійсним членом Всеукраїнського археологічного комітету, очолював цех реставрації пам’яток архітектури Всеукраїнських художньо-реставраційних майстерень. Кость Васильович розробляв у Києві архітектурні проекти з пристосування лаврських будинків для потреб музеїв, плани експозицій, консультував працівників музейного містечка з технічних та наукових питань музеєзнавства. Але душевного задоволення служба в музейному містечку йому не давала. Гнітила страшна дійсність, яка тяжким обухом зависала над культурно-історичними пам’ятками України, над її мистецькими скарбами і наукою, над усім українським. То був час, коли радянський режим в Україні почав нищити все, що мало український національний зміст.
В таких умовах працював у ті роки професор К. Мощенко. Влітку 1927 року керівництво «Укрголовнауки» направило його у відрядження на Запоріжжя для дослідження історичних пам’яток в районі будівництва Дніпровської ГЕС. Дослідження місць, де була колись Запорозька Січ, де жило і діяло козацтво, було для Костя Васильовича великим духовним задоволенням. Тільки печалила думка, що скоро вони будуть заховані під водою.
На матеріалах дослідження сіл, які після побудови греблі Дніпрельстану мали зникнути, професор Мощенко написав потім велику працю «Селянське будівництво та його оздоби на землях колишнього Запоріжжя». В цьому нарисі він докладно описав особливості житлових будівель нащадків запорожців.
СВОЇМИ світлинами Дніпровських порогів та історичних січових пам’яток, зроблених під час експедиції, він допоміг Д.І.Яворницькому в складанні найціннішого в української історії альбому «Дніпрові пороги».
На початку 30-х років умови праці українських культурних діячів стали нечувано тяжкими. Влітку 1933-го «Укрголовнаука» доручила К. М. Мощенкові влаштувати у Києві в будинку розгромленого Історичного музею виставку творів народних митців України. Вірний своєму обов’язку перед українською культурою, він улаштував цю виставку з такою цілеспрямованістю, як улаштовував таку ж спільно з М. Ф. Біляшівським 1906 року, улаштував так, як вимагало його знання справи. Та коли з’явилась державна комісія для огляду виставки, щоб відкрити її, сталося несподіване для її організатора, хоч він добре знав лукавство російсько-більшовицької влади. Комісія забракувала виставку, назвала її панегіриком куркульству та петлюрівщині і наказала негайно її розібрати. Незабаром, 22 листопада 1933 року, Кость Васильович був заарештований, звинувачений у сепаратизмі та контрреволюційній діяльності і засланий до Казахстану.
Того року совєтська влада, винищуючи селян голодом, одночасно нищила суцільно українську культуру, старовинні церкви – пам’ятки національної культури і музейні скарби – все, що свідчило про культурне минуле України, про її самобутність. Нищилось усе, що мало на собі печать українського духу. Як руйнували монастирі і парафіяльні церкви, то спалювали їхні архіви й бібліотеки, а з риз, дорогих своїм мистецьким виконанням і давністю, шили тюбетейки. В музеях під час так званої реорганізації нищили речі церковного вжитку, золоті й срібні розкрадали, нищили фотографії і негативи церковних пам’яток. Килими часто йшли на прикрасу квартир партійних сановників, а дорогоцінні речі продавалися за кордон – для поповнення державної скарбниці.
В 1937 року К. В. Мощенко повернувся з заслання в Полтаву, де пройшли кращі роки його життя і діяльності. Проте до праці в музеї його не допустили. Працював у школах міста позаштатним викладачем малювання та креслення. Лише в період Другої світової війни, в жовтні 1941 року, перед ним відчинилися двері Полтавського музею, де він знову став директором. Але для виконання посадових обов’язків тоді не було відповідних умов.
Кость Васильович зі своїми співробітниками дбав тільки про збереження музейних скарбів.
То був час нового відродження Української автокефальної православної церкви із страшної руїни, яку заподіяв їй комуністичний безбожний режим. У 1941 -1942 рр. К. В. Мошенко багато допоміг Полтавському єпархіальному управлінню УАПЦ у справі організації церковного життя на Полтавщині потрібними для богослужінь речами, які не були антикварними і чудом збереглись у фондах музею.
Мешкав Кость Васильович з дружиною Оленою Іванівною у власному одноповерховому чепурному будиночку на Кобишанах, типовому для передмість мальовничої Полтави. Всі меблі в ньому були пороблені за проектами самого господаря в українському стилі. На стінах, на диванах і лавах – полтавські старовинні килими з орнаментом, на іконах і портретах – чудові своїми вишивками і мережками рушники, на столах – прегарні, художньо вишиті обруси, на спинках диванів також вишивані подушки, що аж очі в себе вбирають прекрасною орнаментикою. На полицях, помережаних різьбою – керамічні вироби Полтавщини – куманці, дзбанки і дзбаночки, миски, двійнята й інші, а також різьбярські вироби з дерева.
В бібліотечних шафах було повно книг, переважно з мистецтва, а з ними й стоси фотографій церков та іконостасів майже з усіх місцевостей України. На етажерках – писанки, натуральні зразки на дереві, і сила зразків писанок-малюнків на картках. Словом, не дім, а своєрідний музей українського мистецтва.
Восени 1943 року, коли фронт підійшов до Полтави, Кость Мощенко, як і чимало української інтелігенції та селян Наддніпрянщини, виїхав разом з дружиною до Галичини. У Литві їх радо зустріли місцеві архітектори та мистецтвознавці, місцеве Товариство українських інженерів обрало професора Мощенка керівником Кабінету архітектури. Проте ці обов’язки він виконував лише до весни 1944 року, бо доля повела його разом з іншими українцями-емігрантами на чужину, до Німеччини. Тяжкий то був шлях, бо подорож у воєнний час з вантажем у вигляді важких скринь, заповнених мистецькими скарбами, книгами-раритетами вимагала багато клопоту і тривог.
У Німеччині, під час перебування у таборах для переміщених осіб, професор Мошенко з речей, що привіз із собою, 1947 року улаштував в м. Діллінген з метою популяризації серед німців виставку українського народного мистецтва, яка мала великий успіх.
В 1951 році Кость Васильович разом з дружиною Оленою Іванівною замешкали у притулку для старих віком у Дорнштадті поблизу Ульма. Тут він, продовжуючи писати свої нариси українського народного мистецтва, завершив у 1956-му книжку «Український будинок Григорія Галагана», яка вийшла друком у Мюнхені в 1962 році.
К. Мошенко мріяв про видання своїх наукових праць, більша частина яких зберігається в рукописах. В Україні, крім публікацій у часописах, вийшли друком його праці «Досліди селянського будівництва на Кам’янеччині», «Матеріальний побут Полтавщини», «Академік Микола Біляшівський як музейний робітник», «Народні митці Поділля».
Більш солідні праці, такі, як «Історія української церковної архітектури», «Історія будинку Полтавського земства», «Селянське будівництво та його оздоби на землях колишнього Запоріжжя», «Орнаментика українських писанок» та «Рослинна орнаментика полтавських килимів» залишились ненадрукованими. Перша з них, «Історія української церковної архітектури» – твір монументальний. Коли б професор Мощенко нічого більше не написав і не зробив, то цієї одної праці було б досить для увічнення його імені в українській культурі. Видання цієї праці друком було б великою заслугою Української православної церкви, бо загальної історії нашої церковної архітектури ми й дотепер в Україні не маємо.
В 1961 році Кость Васильович передав свою мистецьку збірку та архів до музею Консисторії УПЦ в США, які заходами покійного нині архієпископа Мстислава перевезено до м. Бавнд-Брук у штаті Нью-Джерсі, де вони зберігаються сьогодні.
Помер професор К.В.Мощенко 16 вересня 1963 року в притулку для старих в м.Дорнштадті поблизу Ульма. Поховано апостола українського мистецтва 19 вересня на кладовищі притулку. На жаль, ім’я його залишається маловідомим в Україні з причини виняткової скромності Костя Васильовича, який був далекий від жадоби слави і вважав за найголовніше працю для розвитку української науки і культури.
Підготував Олександр КАПІТОНЕНКО.