CПOPТCМEНКA, ТOКAP, ТEЛEФOНИCТКA, ДOНOP I ПPOCТO ЧУДOВA ЖIНКA
Звичайно, це далеко не повний перелік позитивних якостей Тетяни Степанівни Корнієнко, яка 20 жовтня святкуватиме свій 70-річний ювілей. “Не віриться!”, “Не може бути!” – дивуються ті, повз кого вона щодня проїздить на велосипеді, ті, з ким щороку на Різдво занурюється у крижану купіль, ті, хто разом з нею вболівають на стадіоні за наших футболістів та марафонців. Тетяна Степанівна – це підтвердження того випадку, коли дата в паспорті зовсім не відповідає дійсності. Спілкування з нею приносить задоволення людям різного віку. Приміром ми знайомі вже багато років, адже Тетяна Степанівна була героєм моєї чи не першої статті, коли молодим і “зеленим” лише робив перші кроки в “Перемозі”, з тих пір товаришуємо не дивлячись на різницю у віці у тридцять років. Коли зустрілися цього разу напередодні ювілею, Тетяна Степанівна із властивою їй посмішкою промовила, що про історію її життя можна написати книгу чи зняти фільм. Все може бути, і можливо ця стаття – це лише перший розділ до майбутньої книги…
ДО ВЕЛИКОГО СПОРТУ – ЧЕРЕЗ КУКУРУДЗЯНІ ПОЛЯ
Тетяна народилася у важкому післявоєнному 1946 році у Краснопіллі. Потім у неї з’являться ще два братика, але старша є старша, тож допомога батькам по господарству лягла на її плечі. Сьогодні Тетяна Степанівна з притаманним їй почуттям гумору стверджує, що якби не Микита Хрущов з його кукурудзяною реформою, то невідомо, як би в подальшому склалися її взаємовідносини із фізкультурою та велосипедом.
– У 60-ті роки всі поля за Краснопіллям, починаючи від хлібзаводу і далі в усі боки були засіяні кукурудзою, – згадує Тетяна Степанівна. – Після уроків йшли в поле, збирали качани, “пасинкували”. Вдома батьки тримали корову, тож так звані “пасинки” можна було забирати на корм худобі. Батько навантажить тих “пасинків” на велосипед, що й мене за ними не видно – і я їх везу. Так щодня. Буває, мама ввечері каже: “Таню, піди зустрінь батька, бо він без тебе скільки трави сам не довезе”. Йду, зустрічаю, забираю у нього велосипед з накошеною травою. Батько вдома каже мамі: “Не розумію, як вона з тим велосипедом вправляється! Мені його в руках вести важко, а вона сідає і їде!”. Ото були мої перші велосипедні тренування на витривалість.
СУПЕРНИЦІ НА ДИСТАНЦІЇ, ПОДРУГИ В ЖИТТІ
У тій же Краснопільській школі навчалась ще одна спортивна легенда селища і району Віра Стрикиця – невеличка за зростом, але бідова, шустра дівчинка, яка хоч і була на три роки меншою за Тетяну, але перебувала серед лідерів на всіх шкільних і районних змаганнях.
– Тоді змагання між школами з лижних гонок, бігу, легкої атлетики були звичною справою, – розповідає Тетяна Степанівна. – Мій вчитель фізкультури Борис Макарович Велічко, який свого часу розгледів і дав путівку у спорт великих досягнень багатьом краснопільчанам, в тому числі і мені, якось сказав: “Татьяна, в таком-то классе есть маленькая девочка Вера Стрикица. Вам с ней надо посоревноваться, это пойдет вам обеим на пользу”. І ми змагалися. Хоч на дистанціях, на лижні були постійними суперниками, але в життя стали справжніми подругами.
Тоді у нас була спортивна копанія, до якої входили я, Віра, Володимир Сумець, Леонід Жаботинський. Разом ми долали на лижах не один десяток кілометрів. Могли, наприклад, у Крамзавод гайнути на лижах до когось на день народження, а влітку не розлучалися з велосипедами. Потім Віра деякий час жила в Тернополі, брала участь у змаганнях найвищого рівня, але коли за сімейними обставинами знову повернулась до Краснопілля, ми з нею не розлучалися до самої її смерті. Наша дружба тривала 26 років і жодного разу ми не посварилися. Всі ці роки мені її дуже не вистачає…
НА ДИСТАНЦІЇ – ТОКАР-УНІВЕРСАЛ
Між тим прекрасна шкільна пора добігала кінця, юнацька романтика і максималізм кликали в дорогу. Аби вирватися, як тоді здавалося, із провінційного Краснопілля, Тетяна після дев’яти класів вирушила до Горлівки, де вступила до училища і отримала суто чоловічу спеціальність токаря універсала.
– Сьогодні вже різцю ладу не дам, а тоді ж точила різцем різьбу, виготовляла свердла, знала всі тонкощі токарської справи, – продовжує Тетяна Степанівна. – Мабуть не погано справлялась, бо після училища мене забрали працювати в систему виготовлення товарів широкого вжитку. Точила патрони для дрилів, робила накатку, а мені ж лише 18 років виповнилося, що значить для молодої дівчини стояти біля токарного станка. Але хочеш чи ні – а два роки потрібно відпрацювати.
Але саме в Горлівці трапилося те, що в майбутньому змінило життя дівчини – вона вперше побачила колону велосипедистів-спортсменів. Побачене ніби щось перевернуло в душі Тетяни, в одну мить вирішила – її місце серед них. Розпитала у місцевих жителів, де знаходиться секція велосипедистів, знайшла і записалася до неї. Її першим тренерами були Олександр Гура і В’ячеслав Банніков – брат відомого футболіста Віктора Баннікова.
– Тільки весною з’являлися проталини – ми вже на трасі, – розповідає Тетяна Степанівна. – А взимку тренувались на “станках-тренажерах”. Тренери дуже слідкували, аби ми не “хитрували” і не переходили на нижні передачі. Якщо вкладались у потрібний час – видавали ковзани і відпускали відпочити на каток. Не вклався – крути педалі й далі. Але тренування давали свої результати, мене включали у різні змагання, навіть виступала на чемпіонаті міста серед юніорів, де потрапила в аварію. Після того випадку з’явився страх взагалі підходити до велосипеда, але товариші по команді, тренер допомогли подолати той бар’єр і я по цей день на велосипеді.
А коли два роки токарської “повинності” минуло, дівчина пропри свої обіцянки більше ніколи не повертатися до Краснопілля, була змушена приборкати гординю і приїхати у рідні краї.
В АРМІЮ – КРОКОМ, З АРМІЇ – БІГОМ
У Краснопіллі Тетяна токарний верстат змінила на швабру, влаштувавшись прибиральницею у відділення пошти. Хоч і починала техпрацівницею, але швабри до рук брала рідко, бо дуже швидко освоїла комутатор і допомагала більш досвідченим телефоністкам, які при потребі, вступалися за молоду прибиральницю, коли тій діставалося від тодішнього начальника М. П. Сметани за неприбрані кабінети.
Та якось до Краснопілля із м. Рівне приїхали знайомі і підкинули Тетяні ідею, мовляв, якщо розумієшся на зв’язку – кидай це Краснопілля із шваброю і віником, їдь до Рівного і влаштовуйся в армію, у полк зв’язку. Ідея дівчині сподобалась, тому вже незабаром була у Рівному, пройшла медкомісію, отримала форму і призначення в штаб, прийняла присягу і стала справжнім солдатом Радянської Армії, про що й нині нагадує виданий в Рівному військовий квиток.
Відслужила два роки, не проти була служити й далі, але… жіноча сутність перемогла армійську дисципліну.
– Одного разу ввечері у цивільному одязі пішла до штабу, що було суворо заборонено, хтось мене побачив і повідомив черговому, – продовжує розповідь Тетяна Степанівна. – Черговий офіцер відразу кинувся на мої пошуки, як порушника військового статуту, але я встигла з вікна другого поверху спуститись на землю і накивала п’ятами. Черговий спробував догнати. Але марно – не дарма ж я із шкільної парти займалась спортом. Але в останній момент офіцер мене впізнав і крикнув навздогін: “Я тобі це, Корнієнко, ще пригадаю!”. І пригадав. Коли прийшов час знову підписувати контракт, мені було відмовлено. Робити нічого, знову повернулась у рідне Краснопілля, знову влаштувалась у відділення зв’язку телефоністкою. Тоді вперше, як донор, здала кров і робила це до 2000 року.
“ДЕ СПОРТ – ТАМ І Я”
Листаючи підшивки “Перемоги” за різні роки, досить часто зустрічаєш новини про успіхи працівника відділення зв’язку Тетяни Корнієнко на різноманітних змаганнях. Тетяна Степанівна про ті часи згадує із трепетом:
– То були прекрасні часи, адже об’їздила, захищаючи честь нашого відділення зв’язку, за збірну області майже увесь Радянський Союз. Медалей тоді не давали, а ось цінних подарунків накопилось вдома багато, особливо дефіцитного кришталю була повна хата, та роздарувала його друзям і знайомим. Двічі була на республіканських змаганнях у Хмельницькому, на Всесоюзних змаганнях у Житомирі, довгий час моя фотографія прикрашала в Сумах стенд “Кращі спортсмени Сумщини”.
Тоді могла спокійно сісти на велосипед і без жодної зупинки доїхати до обласного центру. Але то було колись: змагання, спортивні збори, робота, домашнє господарство, так і дожила до 70-річного ювілею, вже 20 років знаходжусь на заслуженому відпочинку, але коли в Краснопіллі проходять якісь змагання, обов’язково намагаюсь бути присутньою. Де спорт – там і я, нехай і в якості вболівальника.
Невеличкий колектив нашої газети від душі вітає Вас, Тетяно Степанівно, з ювілеєм, бажаємо міцного здоров’я, залишатися такою ж усміхненою, життєрадісною оптимісткою у найскладніших ситуаціях! І до зустрічі на нових змаганнях!
О. МОЦНИЙ.
смт Краснопілля
| Джерело: | Краснопілля |  |