Cвiтлi вчинки – тo нaшi мeчi

Євген Сверстюк

Світлі вчинки – то наші мечі

(ПАВЛО ГРАБОВСЬКИЙ)

Павло Грабовський належить до тих iсторичних постатей, що залишаються вiчно живими передусiм як люди. З хрестоматiї не вимальовується його образ, з аналiзи кiлькох творiв також не можна схопити визначальних прикмет поета й глибинно-драматичного пiдтексту його героїчного життя. Його поезiї, переклади, критичнi й публiцистичнi статтi – це тiльки окремi кришталевi камiнцi до його мозаїчного портрета.  У них багато характерних для Грабовського iнтенсивних барв, скристалiзованих у словi тривог i болiв, вистражданих iдей.  Але це лише хвилини, синi вогники життя, що згасло за тридцять вiсiм рокiв надривного горiння в холоднiй i сирiй темрявi.

Основний твiр Павла Грабовського — це карбованi сторiнки його життя. Його громадянський i етичний профiль визначила могутня хвиля революцiйного народництва 70–80-х рокiв, яке вперше привернуло до Росiї здивований погляд усiєї Европи.
Над просторами дрiмотної iмперiї пронiсся наче владний i могутнiй крик, що поривав за собою всiх, у кого була жива душа, до громадянського обов’язку перед темним i затурканим народом. Старшi, а особливо молодь, наче одержимi, зневажливо закреслювали спокiй, комфорт свого минулого, цурались своїх достаткiв та перспектив i йшли “в народ” з тiєю гарячою вiрою, яка не мiряє жертв i не знає страху.
Полiцiйнi сили Росiї з тупою рiшучiстю кинули всi свої засоби проти тих самовiдданих людей, що в найiдеальнiшому поривi взяли на себе захист приниженого й пограбованого народу. Цей важкий i нерiвний бiй народникiв з самодержавним деспотизмом дiйшов свого зенiту в актi вбивства 1 березня 1881 року Олександра II. Перед усiм цивiлiзованим свiтом постав маленький гурт гордих людей.

Народництво як iдея поступово стало вироджуватись, але цей могутнiй рух, сколихнувши приспану свiдомiсть народу, пiдготував грунт для поширення марксизму.
В Українi народницький рух був особливо могутнiй. Досить згадати загальновiдомi iмена винахiдника бомб на iмператора i теоретика ракетоплавання для людства Миколи Кибальчича, учасника української “Громади”, а згодом вождя “Народньої волi” Андрiя Желябова, революцiонера i письменника Сергiя Степняка-Кравчинського, безстрашних революцiонерiв Михайла Фроленка, Михайла Фоменка, Дмитра Лизогуба, Iвана Бохановського, Якова Стефановича i тисячi менш вiдомих, що заповнювали тюрми Києва, Харкова, Одеси — досить цього перелiку, щоб уявити, якi сили вийшли з України на цей шлях подвигу й самозречення.

Поза цiєю обставиною не можна собi уявити атмосфери становлення етики й свiтогляду Павла Грабовського.
Син убогого паламаря та ще й з восьми рокiв сирота, Грабовський не потребував вичитувати з книжки про бiднiсть i безпросвiтну темряву, в якiй жив народ. Вiд матерi наслухався народнiх пiсень, а вiд бабусi — казок.
Уже в бурсi хлопець зачитувався книжками про грецьких i римських мудрецiв, латину вивчив для того, щоб читати “оповiдання про славетнi вчинки стародавнiх героїв”. I ще в бурсi ж таки став жити легендою героїзму народникiв.
Духовної семiнарiї не закiнчив: на вiсiмнадцятому роцi життя Грабовського заарештували за участь в органiзацiї “Чорний передiл”.

 

Тут починаються вiхи тернистого шляху, на якому зорiли Грабовському тiльки профiлi Шевченка й Чернишевського. Дальшу бiографiю юнака писали вже жандарми — вiн їм давав тiльки зразок дивної для них безкомпромiсности й безоглядної принциповости. “Открыто заявил себя несочувствующим правительству”, “присяге… вынужденной не придает никакого значения”, “в религиозном отношении держится отрицательного направления”, “рукописи в прозе и стихах доказывают озлобление и ненависть Грабовського к существующим порядкам”.  Одне слово — “произведенная дознанием крайняя неблагонадежность Грабовского подтверждается”.
Але Павла Грабовського найменше цiкавили жандармськi дiягнози — вiн прагнув живої дiяльности. Одразу ж пiсля закiнчення “гласного надзору” навеснi 1885 р. вiн переїжджає до Харкова, для заробiтку влаштовується коректором, а душею поринає в пiдпiльне життя, органiзовує друкування революцiйних проклямацiй. Восени вiн уже на вiйськовiй службi, звичайно, пiд негласним полiцiйним наглядом, але не припиняє роботи в органiзацiї “Чорний передiл”. “Зовсiм не личило,– згадує один з його товаришiв,– простому солдатовi того часу мати такi очi, якi були в Павла Арсеновича: великi й глибокi, з журливо-прекрасним виразом, вони не провiщали нiчого доброго анi новому царському солдатовi, анi його начальству”. Цей солдат виходить з гвинтiвкою зi строю й гукає до офiцера: “Ви не маєте права з нас знущатись!”

Його не засилають в арештантськi роти, бо саме тодi жандармське начальство приписує йому “перевод… в более отдаленные местности империи”. Але в дорозi до Ташкенту Грабовського затримують за “бiльший злочин”: харкiвську групу народникiв викрили, Грабовського визнали одним з головних…  Усе життя вiн був “головним” або “одним з головних”, iншим було досить для звинувачення самого знайомства з цiєю тихою, скромною людиною великої моральної сили.
Так закiнчився тривожний перiод юнацтва Грабовського — безкiнечнi арешти, сутички з вiйськово-полiцiйною силою i поривання до великої боротьби.
У вечiрньому мороцi харкiвської тюрми крiзь вiчка дверей “транслювались” — не без участi сторожi — революцiйнi вiршi, точились гостро розмови, читались романи. Крадькома наслухавшись їх, жандармський полковник вигукнув: “Це не тюрма, а справжнiй клюб якобiнцiв!”
У “зразковiй” iзюмськiй тюрмi “розклали” спецiяльно надiсланих найпевнiших вартiвникiв до того, що вони стали вигукувати:
“Хай живе соцiялiзм!”, “За здоров’я наших соцiялiств”, а дуже ретельному справниковi кидали навздогiн: “Ану лишень спробуй ще тут кричати — у мене на тебе револьвер є”.
На змiну важким роздумам про визиск робiтника приходили хвилини незламної вiри в “сiячiв”:

Де ви, мислi благородної
Твердi духом дiячi?
Вийдiть купою порадуйтеся,
Гляньте: трупи та хрести;
Всюди — бранцi… не цурайтеся
Їх великої мети.

Над цими просвiтками тягнулись суцiльнi глухi мури, сирiсть камери-одиночки й щемiло тоскне передчуття безвиходi, що вилилось у пророчому вiршi “До матерi”:
Хай я в неволi конаю та плачу,–
Важче незмiрно тобi.
Бачити бiльше тебе я не буду;
Не дорiкай, а прости;
Та вiд людського неправого суду
Сина свого захисти!

Вирок — на п’ять рокiв у Схiднiй Сибiр “в самых отдаленных инородческих ведомствах с учреждением над ним надлежащего полицейского надзора”.
Каторжний шлях на Сибiр був найбiльшим святом у життi Грабовського: тут йому зустрiлась рiдна душа — революцiонерка Н.К.Сигида, що була живим утiленням молодости й найчистiших душевних поривань. Майже вся iнтимна лiрика Грабовського, вся молитовна нiжнiсть — усе це їй — “До Н. К. С.”

Такої певної, святої,
Такої рiдної, як ти,
Такої щирої, простої,–
Вже бiльше, мабуть, не найти.

Але Грабовського вели “незакованным, но под усиленным надзором конвоя” не в край нових надiй, а в споконвiчно мовчазну країну нiмих трагедiй.
З далекого Якутську докотилась до Балаґанської округи, де поселили поета, вiстка про якутську трагедiю — криваву розправу вiцегубернатора над полiтичними засланцями.  Грабовський мiг реагувати на це тiльки вiдповiдно до своїх принципiв. Вiд групи товаришiв вiн пише заяву “Русскому правительству” в такому тонi:
“Подавая и распространяя настоящее заявление, мы, не обращаемся к гуманности, к чувству человечности и справедливости русского правительства… Цель же нашего заявления выразить открыто всю ту степень презрения и негодования, которую порождает в нас эта система обращения ссылки в акт грубой мести и представить ее на суд русского общества, в полной и непоколебимой уверенности, что кровь наших товарищей и протестующий голос ссылки вызовут в нем новый запас революционной энергии, большую степень напряженности в борьбе с деспотизмом…”
До такої мови деспотизм не звик навiть пiсля багаторiчних процесiв над народниками…
Пiд цим листом-проклямацiєю Грабовський пiдписує своє прiзвище! Поряд — прiзвище iнших людей. якої потрiбно було громадянської мужности! Один примiрник вiдгектографованої заяви вийшов за межi Росiйської iмперiї i був надрукований — це було найбiльшим ляпасом урядовi!

Грабовський, звичайно, “признает себя виновным в составленни и распространении предъявленного ему воззвания на имя русского правительства”… Перед ним була перспектива каторги або вiчного поселення в Сибiру.
Але все це вiдiйшло на другий плян перед iншою трагедiєю в його життi: у Карiйськiй жiночiй тюрмi закатовано Надiю Сигиду… На все готовий, вiн не мiг повiрити, щоб пiднялась полiцiйна рука навiть на таку людину… Вона свiдомо пiшла на смерть, коли прилюдно вдарила в обличчя начальника тюрми Масюкова, щоб дискредитувати його заради чести подруг-каторжанок. Вона заповiдала в останньому листi: “Не падайте ж i ви, вiрте в силу людської душi й борiться…”

Карiйська трагедiя глухим риданням прорвалась у вiршi-реквiємi Грабовського “Тужба”.
Три з половиною роки в Iркутськiй тюрмi… Каторгу замiнено поселенням “в отдаленнейших местах Сибири”. Павло Грабовський розумiв, що мрiї про волю тут безплiднi, треба будувати своє життя в тюремних умовах. I тут вiн по-справжньому, всiєю своєю iстотою вiдкриває для себе рiдний край, назавжди втрачений.  “Коли я опинився в Iркутськiй тюрмi з перспективою каторги або вiчного поселення в Сибiру,– писав Грабовський,– тяжкий сум за Україною стис моє серце; вона являлась перед мене в якомусь надзвичайно принадному свiтлi, панувала моїми думками. З собою я привiз до десятка книжок українських…  Заводив через вiкна знайомства з арештантами-українцями i списував з їх уст, замовив усi українськi словарi… З надзвичайною жагою накинувся на всяку книжку, в котрiй мiг вiдшукати що-небудь про Україну, її iсторiю, письменство…”
Любов до рiдного краю означала в устах Грабовського працю для свого народу. В Iркутськiй тюрмi вiн стає українським поетом i перекладачем. Поет зв’язується з I.Франком i дає йому свою тюремну адресу.
Вироблена всiм його життям смiливiсть, гостра i послiдовнiсть дiяльно спрямованої думки одразу привертає до себе увагу читача. Його тюремна збiрка “Пролiсок” одкривається епiграфом:

Народ, покинутий на злиднi,
Народ, плазуючий у млi,
Повинен стратить риси рiднi,
Безслiдно стертися з землi!

Проблема працi задля соцiяльного й нацiонального визволення рiдного народу гостро постає i в його поезiях, i в листах та статтях.
“Iнтелiгенцiя кожного народу повинна працювати коло свого народу,– писав вiн,– надiючись тiльки на себе,– i снага, i слабота в нас самих; вона не тiльки сама повинна стояти врiвень з найвищими думками вiку, але й зробити тi думки по спромозi власнiстю народу, розвиваючи тим часом i його нацiональне самопiзнання… Вiд загибелi нацiї терпить не тiльки вона сама, а i вселюдськiсть взагалi, бо кожна освiтня народнiсть вносить i дещо свого в скарбницю всесвiтню… Наша сила в народi, бо в нас, властиво, i нема нiчого, крiм народу… Яко вивiд додам: мусимо бути европейцями на ґрунтi українському”.
Цi принципи, проголошенi Грабовським у листах, дають ключ до розумiння його громадянської поезiї. Йому найбiльше в нашiй тогочаснiй лiтературi iмпонувала постать Iвана Франка, його революцiйний патрiотизм. Тому програмовий вiрш Грабовського “Уперед” починається як вiдгомiн “Каменярiв”:

Уперед за край рiдний та волю,.
За окутий, пригноблений люд,
Хоч нiчого не знайдеш, крiм болю,
Хоч нас жде невiддячений труд!

Строфи — льозунги й бойовi кличi в устах Грабовського — не дзвiнка деклярацiя: кожне слово тут — життєвий висновок борця, який завжди виношував iдею подвижництва й прагнення утвердити свою етику мужности:

Уперед, хто не хоче конати,
Статись трупом гнилим живучи!
Смiле слово — то нашi гармати,
Свiтлi вчинки — то нашi мечi!

Поет не зносив млявости й пристосовництва, духу пасивности, що вiщує розклад i загибель: “Нашi кубла нам стануть гробами, швидко знiвечать яснiсть мети”.
Революцiйне братерство борцiв, “любих братiв” i товаришiв недолi, нiмий потиск рiдної руки й мовчазна присяга на братнiй могилi — усе це становило, мабуть, найбiльше вогнище любови в життi поета-засланця. Звiдси його поезiї: “До товариства”, “До товариша”, “До сiячiв” i численнi конкретно адресованi:
“До…”, зверненi до тих людей, яких можна було пiдбадьорювати тiльки словом найвищої самоповаги:

Не трать надiй:
Ти згинеш,– слiд
Твоїх подiй
Розтопить лiд…

У Грабовського революцiйне братерство не було просто темою солiдарности. В його душi й свiдомостi формувався образ нових героїв, самовiдданих борцiв, що були чистим утiленням дiяльного начала, непохитности й самопожертви. Вiн не заперечував козацької героїки, але запiзнiлi сновидiння й спiвання про “шалений брязкiт кинутих шабель” наводили на нього тiльки досаду так само, як i мелодраматичнi п’єси з танцями, спiванням та примiтивним просторiкуванням.

Справжнi герої для Грабовського — це люди, якi горять i кличуть до роботи, а не тi, на яких можна милуватись. Пасивна споглядальнiсть i самовтiха, самозаколисування, задекороване патрiотизмом, викликали в поета вiдразу, вiн кидав своїм сучасникам заклик:

Берiмось краще до роботи,
Змагаймось за нове життя.

Це вiчний мотив недоспiваної пiснi подвижникiв, якi брали на себе важкий тягар вiдповiдальности за долю народу. Це тривожний дзвiн “на сполох”! Цей опритомнюючий голос проходить крiзь усю творчiсть I.Франка, Лесi Українки — i всiх великих. Варто зазначити, що вiн був i ляйтмотивом публiцистичних виступiв М. Ґорького: “Нам потрiбно переробити себе iз середини, потрiбно збудити в собi пристрасть до дiла, любов до роботи. Без цього ми загинемо, “яко обри, их же несть ни племени ни рода””.
Справжнi герої в Грабовського тi, “чий вiк минув за працею, як днина, слiпим братам торуючи межу…”

Ще на волi його зацiкавила постать подвижницi-вчительки, що безстрашно йде в не знану їй темряву села й стає там найрiднiшою людиною, зносячи до останку голод, холод i переслiдування вiчного п’яного начальства. Про таких героїнь Грабовський пише статтю “Дещо в справi жiночих типiв”, їхнi подвиги оспiвує в поезiї “Трудiвниця”.
До ти справжнiх героїв належать як тi, перед пам’яттю яких Грабовський схиляв чоло (Шевченко, Чернишевський), так i знайомi поета, до котрих вiн звертався “щирий брате” (Iван Франко, Борис Грiнченко, Михайло Павлик).

Патрiотизм Грабовського — це шукання революцiйного шляху для народу. Закинутий у тайгу, вiн не мiг багато чого збагнути з подiй в Українi, зате iнше бачив у ширшому маштабi. Гострi й тривалi суперечки з Б. Грiнченком торкались шляхiв боротьби за майбутнє українського народу. Тут було безлiч розбiжностей.  Незрадлива любов Грабовського була терпкою: “Не тiльки той любить свою країну, хто все захвалює та не зводить з неї зачарованих очей, а також i той, хто часом кляне та ненавидить, як би йому гiрко се не було”. Революцiйна гострота його суджень не мирилась з пом’якшеною правдою: “Костомаров i Кулiш були православниками (не християнами, а саме православниками) в найгiршому значеннi”. Народництво, з якого сам вийшов, вiн критикував нещадно, а марксизм, коли вже приймав, то не як фразу, а як дух теорiї. Марксизм для нього не був нi догмою, нi зовнiшнiм захопленням. У поглядах, скажiмо, на нашу iсторiю вiн переломився в Грабовського навiть лiвiше, нiж у нашiй сучаснiй iсторiографiї. Ось одна з характерних його полiтичних дискусiй з Б. Грiнченком:
“Народники, кажете ви, не ворожi до українцiв, але — додам — i не дуже прихильнi. Напишiть побрехеньку — вони згодяться на друк її, а забалакайте про українську науку, школу, вживання мови у всiх справах громадських,– побачите, який вони галас пiдiймуть; зараз згвалтують про розстрiлювання сил, вiдтягання людей вiд “єдиної спiльної гуртової роботи”… Хiба не правда? I се випливає з самої сутi доктрини. Марксисти не можуть так дивитися хоча б уже через те, що стоять на грунтi клясової боротьби, не признають “неделимых” нацiй, поки серед них iснує антагонiзм з погляду iнтересiв”.

Шлях вiд народництва до марксизму був типовий для борцiв, оспiваних Грабовським. Це люди чесної, неспокiйної i безкомпромiсної думки, яка вiчно шукає шляху борнi й не може зректися своїх iдеалiв: “Добробут народнiй та воля — то наша найперша засада”.
Хто мiг краще за Грабовського знати криваву цiну тих неспокiйних шукань, що стали спогадом у його поезiї:

Не раз ми ходили в дорогу,
Не раз ми вертались до хати
I знову брели вiд порогу —
Правдивої цiлi шукати.
З борцiв насмiхалася доля,
Зростала проте їх громада.

Здатнiсть народникiв “не падати легко вiд ударiв” поет умiв оцiнити, але вiн розумiв, що цi люди при всьому своєму героїзмi й самозреченнi, включаючи сюди й нацiональне самозречення, не можуть вирiшити нiяких суспiльних проблем.
Iдея солiдарности борцiв рiзних нацiй стала його моральною засадою ще в юнацтвi. Його поетичнi звертання до росiйського, польського, єврейського народiв з’явились не в процесi самоствердження цiєї засади, а просто як проповiдь елементарних гуманних почуттiв.
Високий революцiйний гуманiзм Павла Грабовського –одна з найпривабливiших його прикмет. Це не словеснi деклярацiї, не вияв добродушної натури. Все краще людське ставало для нього органiчно власним. Як далеко вiдступали тодi всi дрiбницi й псевдопроблеми, виплеканi в затишку затхлої атмосфери буденних життєвих клопотiв, конфлiктiв i пристрастей.

До тих “дрiбниць” залiчував поет-борець i “чисте мистецтво”. В Українi завжди було немало поетiв, обдарованих пташиною безтурботнiстю й нахилом “спiвать про квiти та любуватися Днiпром”. Внутрiшньо Грабовський не мiг прийняти їх не просто тому, що таких настроїв у своєму життi не мiг звiдати. Вiн чув за тими спiваннями ситий i самовдоволений голос обивателя. Вiн просто глузував з нього: “Соловейко спiва на гiллях — не дiлiть його красного труду…”

Поневоленому народовi потрiбнi були iнтелiгенти-вчителi, духовi провiдники, а не вишиванi соловейки, вправнi спiваки, що впивалися своїм голосом, старанно обминаючи гострi проблеми життя.

Усе написане Грабовським — сповiдь, лiричний вибух або громадянський роздум. У його безперервно конвойованому життi лунало просте слово борця або глибокий приглушений зойк пораненої душi, бiль людини, приглушений окриком борця:
Згиньте ж, туги мої! Ви не гiднi слiвця,
Про вас навiть i згадувать сором!

Зрозумiти його просту, вистраждану поезiю можна тодi, коли вiдчуєш бiля джерел її ту глибинно-тужну мелодiю, що самотньо пробивається у свiт крiзь непрохiднi крижанi гори: “За морем холодним, в далекiй чужинi, де сонця нiколи не видно з тайґи…”
У поемi “Одно слово” Леся Українка вiдтворює важку драму полiтичного засланця, який усе життя вiддав боротьбi за волю, а його заслали мiж людей, у мовi яких не було саме цього слова.

Але люди — скрiзь люди… З любов’ю до тих людей, поставлених в  умови “нелюдського iснування”, Грабовський пише нарис “Червоний жупан” — про старого якута, шукача правди, обiзваного “безглуздим”.
Оглядаючи творчiсть Павла Грабовського, не можна обминути питання про “сумнi спiви”, мотиви туги, що проймають його поезiю.

У читача, якому вiн адресував свою поезiю, мотиви суму не викликали подиву: вони правдиво малювали перед ним картину брутальности деспотизму, який живими закопував у крижанi могили найкращих синiв народу. Для того читача були цiлком зрозумiлi поетовi слова:

Легко сказати: та як вiд борця
Будемо ми вимагати,
Щоб вiн нiчого, крiм терну вiнця,
В жизнi не смiв забажати?

Особистi мотиви з нотами розпачливого болю були не результатом слабкодухости чи iдейної неврiвноважености. Це об’єктивний, безжалiсно тверезий погляд на себе, на свою долю:

Зберiг я свято юнацькi мари,
Не вiдступлюся вiд них нiколи…
А тiльки шлях мiй корили хмари;
Крихiтки навiть не знав я долi.

Хiба спiви Павла Грабовського “З Пiвночi” не дають правдивої картини повiльного згасання цих кращих людей “в снiгах несходимо глибоких”? Хiба цi мелодiї не висвiтлюють нам ненаписаних сторiнок страдницького життя Шевченка й Чернишевського? I хiба не заслуговує на нашу увагу все, що переживали або могли переживати самотньо вмираючi мученики за народню правду й волю? Усе це розумiв Iван Франко, коли в журналi “Житiє i слово” опублiкував навiть не призначенi для друку листи Грабовського, давши їм назву “Iз дневника невольника”. I навiть не зважив на попередження автора про хворобливий стан, у якому це писалось.

Уся поезiя Грабовського вчить розумiти драматизм подвигу революцiонерiв-засланцiв, учить бачити портрет письменника на тлi погрозливої хмари.

Не голосна ти, вбога бандуро,
Подруго люба тюрми!

Це ще не найгострiша самооцiнка Грабовського: у листi до I. Франка вiн дає безжалiсно-суворий перелiк хиб своїх вiршiв i просить сказати, “чи є в них хоч крапля того, що звуть поетичною вартiстю твору…”
Тут немає жадної пози — це звичайний критерiй Грабовського, однаковий i в естетицi, i в етицi. Цей критерiй позначився на виборi творiв для перекладу (хоча нерiдко доводилось перекладати те, що було в руках товаришiв), у передачi духу оригiналу, в культурi думки i почуття, у наполегливому вивченнi мов.

Найважче було з рiдною мовою. “Безпосереднiсть вражень життя та безперестанний дотик з рiдним народом i рiдною мовою” вiн уважав найпершою умовою творчости. Але поет так само розумiв i недосяжнiсть цiєї мрiї. Успiх його поезiї мiг спиратись передусiм на щирiсть, глибину переживань та громадянських роздумiв — на розумiння читачем самого поета.
Рiдна мова була для Грабовського спогадом дитинства, безмежно далекого, навiки одгородженого етапами, пересильними тюрмами, поселенням серед iншої мовної стихiї. Вона йому нiби снилась чарiвним сном, як подих рiдного краю:

Зелений гай, пахуче поле
В тюрмi приснилися менi…

Слова-спогади iнколи втрачають чiткi, усталенi в народнiй мовi контури, i поет дає їм довiльнi форми: “працювання”, “войник”, “довiдане”, “можий” тощо. Ледве чи прагнув тут поет творити неологiзми — цi незвичнi для нас штучнi слова здавались йому природними — вiн їх не мiг звiрити з живою мовою. Деякi навiть художньо слабкi строфи й вiршi Грабовського все ж таки мають у собi щось бiльше за слово, що не злилось у художнє цiле: у них живе висока революцiйна думка.
Свiтла постать Грабовського стоїть перед нами як вiчний доказ незламности людського духу. Стоїть у гуртi тих, що навчають людей поважати себе й боротись за людську гiднiсть. Його слово звучить для нас як утiлення чесного розуму й кришталево-чистої совiсти. Його життя — заспiв до вiчної пiснi перших хоробрих:

Мало нас, та се — дарма;
Мiцна вiра рушить скали…
Тим загибелi нема,
Кому свiтять iдеали!

Пам’ять про них береже народ, як пiсню. I коли б навiть у нас не залишилося портрета Грабовського, ми вiдтворили б його величний образ з жандармського протоколу: “Голова велика, продовгувата; обличчя чисте; очi сiньосiрi; нiс прямий; голос тихий; мова поривчаста; хода швидка”.

Про яснiсть розуму i мову Грабовського ми краще знаємо: вона здатна була iнодi перетворювати навiть жандармiв на людей!  Вона й сьогоднi вчить нас розумiти вагу великих слiв — любов, громадянська мужнiсть, народ. Слiв, скрiплених цiною всього життя. Перед засланцем була перспектива звiльнення — “прошенiє”. За один тiльки мотив — “Грех юности моея и неведения моего не помяни” — вiдкривався шлях до рiдного краю,. Але таких мотивiв у пiснi Грабовського не було. В прощальному листi до Б. Грiнченка вiн вивiв останнi свої слова: “України так i не побачу”.

Сьогоднi, у сторiччя його народження, народ схиляється перед полеглим борцем, який передав свiй смолоскип i скромно сказав:

Я не лiтав в надзорянi країни:
А все державсь бездольної землi;
Боровся я за щастя для людини,
За свiтло в чорнiй млi.
 

“УКРАЇНИ ТАК I НЕ ПОБАЧУ”

З останнього листа Павла Грабовського

Свiчка горiла ясно i рiвно. Так ясно, що хотiлось обхопити її долонями й понести мiж люди: “Дивiться, люди добрi, i в нашiй бiднiй хатi буває таке свято.”
I хотiлось забути, що свято в бiднiй хатi — це тiльки примарна мить. Соняшний зайчик крiзь вiкно. Дитяча усмiшка.  Пiсня, що народилась в душi i полетiла у свiти.
Бо не може те ясне горiння не потягтись до свого правiчного джерела — блискавки. I до збурених хмар, що в собi носять одвiчну загадку вогню.
Перший крижаний удар вiтру мав з нею покiнчити раз i назовсiм:
хай краще не горить, як має тягтись до хмари, що носить загадку блискавки-грому. Хай не дражнить зухвальством солом’яних стовпiв, поставлених на сторожi летаргiйного сну загадок.

Але саме пiд ударами цього вiтру вона заiскрилась i наче прокинулась до справжнього горiння (маленька свiчка — як ї й бракувало сил для великого вогню!) — почала розкидати iскри!
Цього було аж надто — i її занесли в пiдземелля: хай згасне!
Але тiльки в темрявi пiдземелля вона почала кидати хвилi свiтла й тепла — як нiчнi сполохи. Тiльки тут вона прокинулась до явного самозгорання — як запорозька вежа в нiчному степу, загроженому тупотiнням чужих копит.
Вiдтодi вже не можна було погасити її, нi стримати. I тодi з глумом закинули її в снiги: хай одхоплює собi те, що їй одмiряно вiчнiстю.
Це мав бути кiнець, що жахливо загрожував останнiм спалахом для того, щоб освiтити мiсце своєї могили.
Тремтливе полум’я хапливо поривалось угору, знаючи вже, що має творити священний вогонь, схилившись у бiк далекого рiдного краю — творити вогонь скрiзь i до останку. Оддати себе спалахами, секундами — по краплинi. I навiть з безнадiї створити вогонь надiї. I навiть з вiчної зими послати подих весни. I творити священний вогонь, не помiчаючи згасання…
Такi закони офiри, що закладає вiвтар нового храму.

Навiки мерехтiтиме в широко розплющених очах людей це дивовижне, надривно-одчайдушне палахкотiння-змагання i непогасне згасання вогника маленької свiчки.

Чистого вогника на жертовнику iсторiї.

 

Джерело:

http://www.ukrlife.org/main/sverstuk/pavlo.htm

Євген СВЕРСТЮК

НА СВЯТІ НАДІЙ

ЕСЕЇ, ЛІТЕРАТУРНО-КРИТИЧНІ СТАТТІ

Джерело: http://www.ukrlife.org/main/sverstuk/pavlo.htm