Oдкpoвeння Чopнoбиля

Йшов 1988-й рік. Радянський Союз ще намагається робити вигляд супердержави, але з кожним днем робити це стає важче. В інформаційному полі все частіше лунають слова “перебудова”, “гласність”, а також “надзвичайне становище”, “Карабах”, “етнічні чистки” тощо. На фоні нових слів вже не є чимось дивним у словниковому запасі слова “Чорнобиль”, “чорнобилець”, “ліквідатор”, “зона”. Між тим на “зону” й досі командирують спеціалістів різних галузей району. Когось висмикували з ліжок, з робочих місць гаслами, обманом вмовляли їхати в Чорнобиль, а когось і вмовляти не доводилось – раз треба, значить треба.

Миколі Грищенку у 88-му виповнилося 32 роки. Вік, коли рішення людина здатна приймати не спонтанно, а осмислено. Працюючи на підприємстві “Сільгосптехніка” зварювальником, не одноразово під час перекурів слухав розповіді колег, хто вже встиг побувати у відрядженні у Чорнобильській зоні. І після кожного такого спілкування в душі з’являлось непереборне бажання і самому поїхати туди, долучитись до чогось, як здавалось, грандіозного, що має врятувати світ. Піти добровольцем Микола вагався, а повістки з військкомату, як на зло, все не було. До одного дня…

– Мене разом із ще двома такими ж “запасниками” викликали до райвійськкомату. Чоловік у погонах відразу поспішив мене заспокоїти, мовляв, швидше за все у Чорнобиль я не поїду, спеціалістів мого профілю там вистачає, просто пройду комісію – і знову у “запас”, – згадує той день Микола Сергійович. – Так і пішли втрьох в лікарню, із жартами пройшли медкомісію. Сидимо у військкоматі, чекаємо кожен своєї долі. Викликали одного – не придатний, лікарі при обстеженні знайшли важку хворобу, другий здоровий, але його, як цінного працівника, не відпускає райком партії. Ось так із “запасного” я став основним. Відчуваючи, що потрапив у незручне становище, працівник військкомату знову взявся обнадіювати: “Нічого страшного, будеш служити в торгівлі, отримаєш нового “УАЗика” і будеш крам по магазинах возити”.

Діставшись Білої Церкви, на пункті розподілу Микола Сергійович, по своїй наївності натякнув місцевому капітану про “новий УАЗик і торгівлю”. Той у притаманній для військових формі, кількома словами, коротко, але переконливо дав зрозуміти, що у Краснопільському військкоматі знову помилилися… “Який “УАЗик”!? Переодягайся, в автобус – і на АЕС!” – от і все, що треба знати солдату. І повезли переповнені автобуси нову зміну ліквідаторів на зустріч радіації. З кожним кілометром мрія чоловіка долучитись до чогось грандіозного ставала все реальнішою, але вже не такою романтичною.

– Наша 25-а бригада дислокувалась у селі Оране. Звідти їздили у село Дитятки, а тоді “Дитятки” – це форпост – головний контрольно-пропускний пункт при в’їзді у Чорнобильську зону, – продовжує розповідь Микола Сергійович. – “Рятування світу” полягало у чергуванні на КПП, пранні обмундирування, переодягання тих, хто повертався із “зони”. Ніби вся служба в одне речення вмістилася, але в перший тиждень адаптації до нових умов життя, ночами очей не зімкнув. Хвилювався. Оформлення пропусків, а потім дезактивація третього реактора – ось цим і займалися перші тижні служби.

А згодом на станцію прибули вчені з інституту ім. Курчатова, які хотіли дістатися радіоактивних стержнів на четвертому реакторі. До бригади науковців включили також мобілізованих із роти Миколи Грищенка. Разом вони біля 50 разів виїздили до четвертого реактора і кожен робив свою роботу.

– Привозять шість “КАМАЗів” солдат “на реактор”, сідаємо у невеличкій кімнаті, стіни якої повністю вкриті свинцевими пластинами і чекаємо, поки дозиметрист зробить заміри, обрахунки і визначить, скільки нам можна працювати, – розповідає Микола Сергійович. – Можна лише уявити, яким був той рівень, якщо працювати нам дозволялось не більше двох хвилин. Б’ємо ми ці дві хвилини бетон молотками, а інші солдати за ці дві хвилини мають його винести. Так і минули 50 днів служби. А оскільки на мене ще поклали обов’язки замполіта, тож хочеш чи ні, а щопонеділка – політінформація. Будь ласкавий, підготуй доповідь про політичне становище у країні і світі. Як і на війні, бойовий дух солдат має бути на висоті! – як нам тоді говорили. Так і працювали – спочатку радіація, а потім політінформація.

З тих пір минули десятиліття, але М. С. Грищенко переконаний, що немає тих, на кому б “Зона” не залишила свого сліду. Є таке “побажання”, особливо улюблене на пострадянському просторі. Звучить так: “Щоб тобі всю пенсію на ліки витрачати”. На жаль витрати на лікування у чорнобильців почалися ще задовго до призначення пенсій, та й не всі до неї дожили. Микола Сергійович вперше відчув на собі вплив радіації менше, чим через два роки після повернення “звідти”. Тоді у нього стався перший напад, ноги відмовили, без сторонньої допомоги підвестися не зміг. На щастя лікарі таки поставили на ноги, але з тих пір головні болі, запаморочення стали звичним явищем. Без пігулок – нікуди.

Та попри це чоловік не стоїть осторонь проблем таких як він ліквідаторів. Про таких говорять: має активну життєву позицію. От якби таку позицію щодо цієї категорії займали ті, хто при владі. Але звідки їм знати – щоб чорнобильцю отоваритися в аптеці, йому потрібні тисячі. Але є ще комунальні послуги. А ще, про всяк випадок, чорнобильцю потрібно щось з’їсти. Чоловік зазначає, що згадують про чорнобильців-ліквідаторів зазвичай раз на рік – до 26 квітня. А тим часом “зона” залишила на ліквідаторах незгладимий слід – не тільки на тілі, а й глибше. Говорячи про “афганський синдром”, забувають про “чорнобильський”…
О. МОЦНИЙ
газета “Перемога”

Джерело:

Краснопілля