Oдним шляxoм дo вoлi

       
Петро Соколенко, автопортрет          Тарас Шевченко, фото 1860 р.
(з експозиції Сумського
краєзнавчого музею)

Долі людські, як шляхи земні: то вони ніде й ніколи не стикаються, то, зіткнувшись одного разу, утворюють цільну спільну сутність

Петро Максимович Соколов (родинне прізвище Соколенко) народився у с.Славгороді колишнього Охтирського повіту (нині Краснопільського району) в родині кріпосного селянина князів Голіциних Максима Соколенка. Батько вже мав двох синів – Федора і Миколу та двох доньок – Одарку і Горпину.

Життя в кріпосній неволі нікому з них не обіцяло щасливого майбутнього, хлопців часто били різками, скубли за чуба. Федір став кухарем, Микола – служником князя, а Петро – художником, маючи до цього хист. Де навчався тій справі – невідомо. Певно, це була та ж “школа”, яку пройшов у свій час маленький Тарас Шевченко.

 

Життя Петра у князя Голіцина було нелегким. Як згадує один з сучасників, він був “попихачем усяких відбутків у княгині”. Окрім того, доводилось займатись живописом та малярством: розписував церкви, серед інших і ті, що будували сахарозаводчики Харитоненки, та прикрашав княжі покої у Славгороді та Тростянці, а згодом в петербурзьких маєтностях Голіциних, куди в другій половині XIX ст. перевіз сім’ю Соколенків один з князів для власної обслуги.

Невідомо, як склалася б доля Петра, якби не Т.Г.Шевченко, котрий щойно повернувся з заслання. Тоді Г.Честахівський – художник і друг Тараса Григоровича – розповів йому про талановитого хлопця з України. “Я розповідав, – писав у своїх спогадах Г.Честахівський, – а Кобзар тихенько ходив, трохи похиле, вздовж майстерні, в бархатних чоботях і кобеняці по-козацькому. Густі брови його осунулись, наче темна хмара холодно насупила очі, а потім промовив: “Горе-горенько в світі, лишенько тяжке, яке добро гине і нікому врятувати!“

 
Тарас Шевченко з Григорієм Честахівським (кін. 1860 або поч. 1861)

Сам ще не зовсім облаштований, вирішує вирятувати з неволі Петра, котрий мав окрім малярського, ще й поетичний хист. Запраглося Шевченкові, щоб і Петро відчув ту радість волі, яка до нього, Тараса, прийшла 22 квітня 1838 року, коли самого викупили. Тож відразу зорганізував збирання коштів серед друзів та знайомих. Коли було зібрано 500 крб., Тарас поніс їх князеві. Той відповів: “Мало. 1000 крб.!”

  
Тарас Шевченко з друзями, 1859

Кріпосник є кріпосник. Ще два роки тривало збирання коштів. За цей час Шевченко встиг добре подружитись з Соколенком. Вони зустрічались в академічній квартирі Кобзаря. Петро розповідав про рідний Славгород, про Тростянець, куди потрапив ще 6-річним хлопчиком, співав Тарасові Григоровичу українських пісень, виконував його різні доручення, допомагав у підготовці до друку Шевченкового “Кобзаря”.

 

Тарас Григорович у свою чергу дбав, аби друг-кріпак удосконалював художню майстерність та мав змогу відвідувати класи Академії мистецтв. Він подарував Петрові щойно виданого “Кобзаря” з автографом. В Охтирському краєзнавчому музеї, як найцінніша реліквія, зберігається малюнок Петра Соколенка, на якому олівцем зображено Т.Г.Шевченка, котрий ставить свій автограф на “Кобзарі”. Під малюнком надпис: “12 октября 1860 р. Этот листок бумаги своими руками дал мне Тарас Григорьевич Шевченко для переписывания его “Букваря”. Так що цей папірець не стільки цінний нечітким зображенням і надписом, скільки тим, що його тримав у своїх руках Великий Кобзар.

Тим часом кошти для викупу Петра турботами Тараса Григоровича були підзібрані, але не 1000, а 900 крб. Це було у грудні 1860 року. Чутки про скору відміну кріпосного права зробили князя Голіцина поступливим, і він, нарешті, підписав відпускну.

Першим привітав вчорашнього кріпака з волею Т.Г.Шевченко. Петро Соколенко вслід за ним міг тепер повторити Шевченкові слова двадцятидвохрічної давності: “Живу, учусь, нікому не кланяюсь і нікого не боюсь, окрім Бога, – велике щастя бути вільним чоловіком!”

Та нова доля виявилась неласкавою. Художній хист Петра не знайшов застосування у північній столиці.

…Коли Т.Г.Шевченко розпочав роботу над картиною “Русалка”, друзі допомагали чим могли. А ось дівчини-красуні, котра відіграла б роль натурниці, в Петербурзі не знайшлося. Допоміг Т.Г.Шевченкові його вірний друг Г.Честахівський, запропонувавши для натурниці сестру Петра Соколенка – Одарку. Коли Тарас Григорович відвідав її родину, скрушно мовив, що він глибоко переймається її долею. А Одаркою він просто зачарувався. “Що за люба дівчина ота Одарочка!.. Наче маків цвіт з козацького городу!” – вигукнув він. Так народилася чудова картина “Русалка”.

 

В останні роки свого життя Т.Г.Шевченко завершує складання “Букваря”, першого українського, справді народного. Повна його назва – “Буквар південно­російський”, бо й сама Україна була тоді південним краєм Російської імперії. Весь тираж “Букваря” 1860 року Т.Г.Шевченко безкоштовно вислав в Україну для розповсюдження серед її народу.

 
Тарас Шевченко, Буквар (1861)

Частина тиражу “Букваря” через полтавських друзів потрапила і на Охтирщину, розповсюдженням якого займались, зокрема, Василь Гнилосиров (Гнилосир), один із засновників і найактивніших учасників Всеукраїнського громадського руху в ті ж 60-ті роки XIX ст., а з 70-х – добровільний доглядач могили Т.Г.Шевченка в Каневі, де в 1884 році на Чернечій горі засновує перший в Україні музей Т.Г.Шевченка – “Тарасову світлицю” та його друг-студент Іван Шиманов, за неточними даними, вихідці з Охтирки.

 

Взагалі Тарас Григорович мав велике бажання допомогти справі народної освіти в Україні. Довге заслання, а потім смерть стали на заваді його задумів.

А що ж Петро Соколенко (Соколов)? Не здобувши застосування свого таланту в Північній Пальмірі, 1866 року повертається він на рідну землю. Перед своїм 40-літтям одружується на землячці і переїжджає до Тростянця, де на хуторі Смородиному біля болота будує собі хату. Заробляв на хліб розписом церков, писанням ікон, картинами побутового жанру, пейзажами та портретами.

Писав він і вірші, – і навіть пісні, одна з яких “Прощай село ріднесеньке” здобула популярність в усій Україні. До нас дійшла її обробка композитором Миколою Леонтовичем. Наприкінці 1870-х років з Петром Соколенком зустрічається в Тростянці Павло Грабовський.

Петро Максимович Соколенко мав одинадцятеро дітей. П’ятеро з них померли ще маленькими. Десь в роках 50-х – 60-х XX ст. в Тростянці жила його онука Любов Алтухова.

Помер Петро Соколенко, не доживши до 60-ти років. Доля його – життєвий і творчий шлях варті подальшого дослідження новими краєзнавцями-істориками.

Ось таке поєднання доль колишніх кріпаків, а потім вільних людей – Т.Г.Шевченка-генія і простого міщанина П.М.Соколенка.

Олександр ГАЛКІН,
член Національної спілки журналістів України

Джерело:
http://www.okhtyrka.net/content/view/4673/106/
Одним шляхом до волі
13.11.2011