Пaлiaтивнa дoпoмoгa – як нoвa кoнцeпцiя в cyчacнiй мeдицинi

Не може бути невірним твердження, що українці заслуговують перебування в цивілізованих, сприятливих умовах аж до самих останніх хвилин свого життя і навіть в тому випадку, якщо вона невиліковно хвора і повільно вмирає. То до самого останнього моменту ця людина має право жити максимально комфортно і повноцінно, наскільки це можливо при її захворюванні. Для цього необхідно не так вже й багато: гідний медичний догляд і адекватне знеболювання!

У всіх країнах світу це найважливіше питання вирішується через паліативну допомогу на основі організації хоспісів та спеціальних виїзних служб з навченим персоналом, які проводять паліативну допомогу на дому. А осіб, що потребують спеціального догляду по всій Україні понад 700 тис. людей, із них не можуть обходиться без постійного знеболення близько 100 тис. осіб! А хоспісних ліжок в державі катастрофічно не вистачає: на 100 тис. нас. необхідно приблизно хоча б 8000 ліжок, а насправді існує тільки 800 (?!). А дитячих хоспісів взагалі немає.

У Краснопільському районі не менше 300 чоловік щорічно потребують кваліфікованої паліативної допомоги – стаціонарної з обов’язковим здійсненням стороннього догляду. І тут доречно зазначити той факт, що на Краснопольщіні проживає 27% осіб похилого віку (для порівняння: по області таких осіб налічується 266 тис., або 23%). Необхідно також вказати і на один досить драматичний факт – самотність, яка характерна для більшості людей на схилі років. Якщо по області таких осіб налічується 13 тис., з яких 4% не можуть себе обслуговувати, то в нашому районі понад 700 осіб одиноко проживаючих, і третина з них не в змозі проіснувати без допомоги сторонніх.

Але хто ж буде надавати медичну допомогу? Лікарі, середній вік яких далеко за 50 років або середній медперсонал, якого катастрофічно не вистачає? Питання на яке немає відповіді.

Але самотність – це ще не катастрофа, найстрашніше – це біль від різного роду хвороб. Одного разу я прочитав девіз хоспісу, створеного на базі територіального центру – “Жити до останнього подиху, не дивлячись на біль і відчай!” Але ж людина народжується вільною і відсутність страждань – основне право цієї людини, бо людська гідність безцінна. А гідного ставлення до себе не вимагають, а творять і складають його енергійними зусиллями доброї волі. Висновок – на перший план, як базовою основою паліативної терапії, повинен виходити метод знеболення!

Уявіть собі, що Ви обома руками тримаєте в долонях чашку з окропом. Долоні обпікає різкий біль і вам відразу ж захочеться якнайшвидше звільнитися від цієї чашки, позбутися від неї за будь-яку ціну, щоб біль негайно припинилася.

А тепер вдумайтеся, що у Вас немає такої можливості, тому що хтось сильно притискає ваші долоні до чашки, та й ще й підливає в неї свіжого окропу. І так без кінця… Ось такі страждання і відчувають хворі з хронічним больовим синдромом, особливо особи з онкопатологією на останніх стадіях захворювання, при яких виникають відчуття, які називають сухою мовою симптомів як “нестерпні болі”. Більш доступно пояснити здоровій людині подібні мученицькі страждання можна ще на такому прикладі. Якщо хоч раз хтось відчував гострий зубний біль і знає, що це таке, то кожен може сам додумати стан, коли цей зубний біль у всьому тілі і безжально розриває його зсередини.

Так, біль – “це сторожовий пес здоров’я”, але коли цей біль тривалий, інтенсивний і не припиняється, то “сторожовий собака” швидко перетворюється в скаженого пса.

Ще страшніше болю є відчуття непереборної задухи, сильної нудоти і нестримної блювоти, виникнення неконтрольованих судом, які доводять людини до стану повного безсилля, страху і відчаю, часом навіть до суїциду.

Але є в цьому плані хороша втішна новина – сучасна медицина має в арсеналі перевірені шляхи, як уникнути таких страждань і полегшити останні дні тяжкохворих, давши їм можливість до кінця зберігати людську гідність і смак життя.

Але є новина і дуже погана – в Україні лише починає розвиватися паліативна допомога і в державі навіть не ведеться статистика, скільки людей отримує її хоча б в якось вигляді. Тоді як точно відомо за статистичними даними – щорічного знеболювання і особливого догляду вимагають до 500 тис. українців, які йдуть з життя від важких захворювань. Досить сказати, що в рік по всій країні вмирає 1,6 млн. хворих на рак, по Краснопільському району в середньому 40 – 60 чоловік. Можна тільки уявити собі, які страждання вони відчувають.

Але паліативний рух в державі розвивається дуже повільно і зовсім не через відсутність законодавства або особливих форм державної підтримки, а через збочений підхід до смертельно хворих, які для офіційної медицини вважаються просто не перспективними. А нам потрібна нова, більш людяна філософія лікування, в основі якої Хворий, а не хвороба і її стадія. А тернистий шлях до такого милосердного підходу до тяжкохворого лежить через подолання двох найпотужніших культурних та соціальних табу в нашій державі. До речі Україна відноситься до групи країн з “несистемним забезпеченням паліативною допомогою” (Вірменія, Куба, Єгипет, Пакистан, Росія).

Проблемні питання виникають вже з призначення наркотичних препаратів хворому, хоча опіоїдні анальгетики (так вони зараз називаються) найефективніші знеболюючі препарати, які мають повне право на використання як і звичайний анальгін. Лікарі необгрунтовано відтягують призначення цих препаратів до самої фінальної стадії захворювання. Це штучне безумство назвали спрощеною мовою – “одна ін’єкція на ніч і перед смертю!.” Тобто тягнуть призначення ефективних знеболюючих до останнього моменту, коли людина вже не в змозі насолодитися залишками свого життя.
Причини. Перше – початковий і принизливий страх медиків перед призначенням наркопрепаратів. “А чи не зарано я призначив? А чи обґрунтовано?” Це результат страшних, драконівських наказів, які існували в державі дуже довгий час.

Друге – призначення сильних знеболюючих препаратів, а особливо в пігулковій формі і на дому – нове віяння в медицині, цього раніше в медінституті не вчили, а значить не потрібно використовувати і на практиці.
Третє – побоювання, що хворий стане наркоманом. Це найогидніша омана, бо наркотичний препарат, призначений для боротьби з болем, не може викликати звикання. Але такий штучно упереджений в народі страх стати наркозалежним стає страшнішим, ніж мученицька смерть.

Проблема культурного характеру починається з того, що родичі замість реальної підтримки і відвертої розмови з хворим будь-якими шляхами намагаються приховати від нього онкологічний діагноз і особливо те, що жити залишилося людині не довго, не розуміючи при цьому найважливішої речі, що своїм вчинком вони забирають природне право людини гідно піти з життя, попрощатися з усіма і правильно завершити всі свої земні справи. І ті ж самі родичі при цьому страждають не менше, ніж хворий.

Не менш значущою особливістю паліативної допомоги є те, що вона по суті своїй антимедицина. З тієї причини, що паліативному хворому скасовуються всі дієти і будь-які обмеження, що існують в загальноприйнятій медицині. Йому дозволяється багато, що приносить комфорт і якість життя в його останні дні. Паліативна та хоспісна допомога – це більше, ніж медицина, і якщо будувати цю нову медичну концепцію, потрібно будувати і новий мозок. Треба багато і скрізь говорити, що людське життя – святе, незалежно від того, це життя бездомного або мільйонера. Хіба потрібен наказ МОЗ, який би нав’язував підтримку один одного, благодійність або волонтерський рух?

Гуманізм і милосердя – головні рушійні сили в побудові нової концепції в сучасній медицині, мета якої – гарантована допомога будь-якому тяжкохворому до останніх моментів його життя.
“Великий Боже! Дай мне силы
Самой закончить путь земной.
Не быть обузой до могилы,
Чтобы не мучились со мной.
И не лишай до расставанья
Рассудка, здравого ума.
Чтоб я за все свои деянья
Была ответственна сама!”
В.Басов,
завідуючій хоспісним відділенням Краснопільської ЦРЛ

Джерело:

Краснопілля