"НE МOДНA" ПOЇЗДКA
Чому “не модна”? Просто знайомий, почувши про те, що збираємось вкотре відвезти нашим хлопцям, що нині воюють на сході України, продукти харчування, лавки і столи, запитав: “А навіщо ви туди їдете, це вже не модно, солдати зараз гроші гарні отримують, можуть самі собі все у магазині купити…”. На зустрічне запитання, а чи допомагав він хоч чимось захисникам, коли це було “модно”, відповіді так і не почули. Зрештою, не дуже цього й хотіли, а повантажили до бусика понад тонну харчів, які зібрали такі ж як ми жителі району, що не розбираються в “модних тенденціях”, і вирушили в путь.
Команда все та ж, яка практично не змінюється ось вже понад два роки, що триває війна. Час від часу змінюються водії, транспортні засоби, коригуються маршрути, але залишається незмінною мета – допомогти хоч чимось хлопцям, на долю яких припала війна, а ще віра, що скоро це жахіття скінчиться. Ось і цього разу водіями абсолютно безкоштовно зголосилися бути краснопільчани Ігор Кроп і Микола Биченко. Обидва – досвідчені водії, які добре знають тамтешні дороги, якими неодноразово їздили ще до війни. Більше того, син Миколи Биченка – офіцер ЗСУ, практично з перших днів російської агресії несе службу на Сході місцях, тож шлях батька до сина знайомий, як нікому іншому.
Як завжди дорогу коротали в дискусіях, з анекдотами, спогадами й короткими зупинками на каву. Так дісталися в перший пункт призначення. Влітку ми вже відвідували цих хлопців-артилеристів, якими командує наш земляк Андрій Журавльов. Щоправда цього разу артбригада змінила своє місце розташування, та й самого Анатолія на місці не було – поїхав у відрядження, але на щирість прийому його побратимів це не вплинуло. Де своїм ходом, де на буксирі в “Урала” по осінньому бездоріжжю, але дісталися розташування. Півгодини на розвантаження харчів і “меблів”, після чого традиційний імпровізований концерт Володимира Щеглова. Всівшись на щойно привезені лавки, діставши цигарки, увімкнувши функцію відео на своїх мобільниках, артилеристи слухали пісні колишнього афганця про ту війну і про сьогоднішню, про рідні краї, про сучасних героїв, себто про себе.
– Мобілізованих останньої, шостої хвилі, майже не лишилось – пішли на “дембель”, сьогодні служать здебільшого контрактники, – розповідає офіцер Віталій. – Ми зараз на новому місці, ще не все доладовано, скажу чесно. Он бачите щити дерев’яні під деревом? Ото наші “столи”, щойно розвантажили. Такий наш військовий побут, як тільки обживемось – треба зніматись з місця. Але нічого, щоправда миші всіх дістали. Їх скільки в бліндажах і наметах, що навіть у котів на них вже алергія. У нас, чоловіків, з ними своя “дипломатія” – ми їх не чіпаємо, а вони – нас. А ось дівчатам спочатку важко було звикнути до такого сусідства. Навіть якщо бояться, вже виду не подають – хоч і жінки, а все ж солдати.
Жінки на війні… В кіно й на фотознімках жінки зі зброєю – це краса, втілена в життя режисерами, візажистами, стилістами, а ось тут, в лісі, серед осінньої багнюки, серед мишей, серед міцних на слово чоловіків все виглядає зовсім по-іншому, зрештою, жінка і війна – поняття взагалі несумісні. Саме тому зустрічаючись з ними поглядами, стає ніяково, навіть соромно: вони тут, а ти сядеш в автівку і за кілька годин знову будеш далеко звідси, серед цивілізації, з душем і зручним кріслом… В такі моменти не варто ставити безглузді питання на кшталт “Чому ви тут?”. Значить так треба, значить вони так вирішили для себе.
А в пам’яті ще надовго залишиться розмова з однією такою дівчиною-військовою. Вона тоді, влітку, розповіла дуже багато про свою долю, про свій вибір, тієї розмови вистачило б на книгу, не те, що на статтю. Але вона дуже благала ніде про неї не згадувати, і тим більше не фотографувати. “Україна така маленька, десь хтось почитає, побачить фото, впізнає, а мені цього ніяк не можна, бо я для рідних вже півтора року, як “у Чехії на заробітках”. Назбираю кілька зарплат, прошусь у відпустку, відвезу гроші батькам, побуду кілька днів, і знову сюди, “у Чехію”…”.
Згадалася й історія іншої жінки на війні, з якою довелось познайомитись. Її звати Світлана, вона контрактник, хотіла стати снайпером, але командування вирішило по-іншому й відправило її кухарем в один із артилерійських дивізіонів. Так і стоїть біля димної польової кухні вже більше року. Попри те, що в її руках ополоник, а не рушниця, її вибір вартий поваги, хоч комусь це може здатись “не модним” заняттям. Ось така вона, війна. Для кожного різна, для кожного – своя.
А після концерту артилеристи запросили нас скуштувати військової вечері. В меню того дня – картопляно-горохове пюре та кілька в томаті. Приємно було чути від хлопців слова подяки за те, що вже зранку меню солдат саме завдяки небайдужим краснопільчанам поповниться домашньою консервацією та іншими домашніми смаколиками. Значить і наші зусилля чогось варті.
Між тим попри осінню темряву і запрошення залишитись на ночівлю, змушені були подякувати за гостинність і відкланятись, бо за декілька десятків кілометрів звідси на нас чекав ще один артилерійський підрозділ, яким командує наш земляк, краснопільчанин Сергій Кузнєцов.
Хто постійно цікавиться волонтерськими хроніками у “Перемозі”, мабуть пам’ятає, що нашим водієм на власному бусику під час попереднього гуманітарного рейсу був саме Сергій. Тоді він лише прийшов з війни, на якій пробув більше року. Не дивно, що одним з пунктів призначення стала його рідна батарея. Тоді він був гостем. Пройшло зовсім мало часу, і ось капітан Сергій Кузнєцов знову в строю, знову із своєю батареєю воює на сході України. Цього разу він зустрічав гостей з рідної Краснопільщини в якості господаря, зустрічав гостинно. Попри пізній час за “командирським” столом зібралося багато люду, говорили довго, майже до ранку, про війну, про мир, про армію.
– Війну маємо припинити не ми тут, на полі бою, а там, на “гражданці” звичайні люди, бо війна в них у головах, – ділиться побратим Сергія Віталій з Харківщини. – Коли більше року тому я йшов в армію, мене мало хто розумів із знайомих, більше того, куми взагалі не розмовляли зі мною – так дуже вони хотіли в Харкові “руського міра”. Не скажу що все змінилось за цей час, але змінилось багато в їх головах. Те ж саме і з армією – щось змінюється, але не так швидко, як хотілося б. Ще багато безглуздих наказів командування, “воєнщини” в найгіршому вигляді, якою славилась ще радянська армія, відписок, приписок і так далі. Але приходять командири нової формації, іншого виховання, і тоді воювати стає легше.
Далеко не всім задоволений і сам Сергій, але все ж погоджується, що є й зміни.
– Сьогодні особовий склад формується із контрактників, і це добре, – розповідає він. – Бо щоб підготувати висококласного навідника, водія САУ тощо, потрібно багато часу, якого на війні завжди не вистачає. Наче навчили чоловіка всього необхідного – а тут вже “дембель”. Треба починати все спочатку. Чоловік, який йде на контрактну службу, не важливо, за гроші чи за патріотичними переконаннями, вже налаштований на те, що це його свідомий вибір, отже в нього більше дисципліни, відповідальності за свої вчинки.
Так, в розмовах минула майже ніч, а вранці – розвантаження, невеличкий концерт від Володимира Щеглова – і знову дорога додому. А ще артилеристи передали в подарунок шкільним музеям гільзи від снарядів із побажаннями і словами подяки, які найближчим часом волонтерами будуть доставлені адресатам. Користуючись нагодою передаємо вітання від артилеристів, слова щирої вдячності всім, за чийого сприяння черговий гуманітарний рейс став можливим: колективам Краснопільської дільниці Охтирського відділення ПАТ “Сумигаз”, філії ‘Краснопільський РЕМ”, ДП “Краснопільський лісгосп”, управління соціального захисту населення, районної і селищної ради, “Теплоенерго”, учням і вчителям Краснопільських ЗОШ І-ІІІ ступенів і гімназії, ТОВ “Псьол”, ТОВ “Хвиля”, прихожанам Іллінського храму селища Угроїди і звичайно ж, активістам ГО “Краснопілля” на чолі з Василем Лавріненком.
І на закінчення. 3 листопада в Україні відзначався День ракетних військ і артилерії.
Артилеристи – справжні романтики. Вони завжди дивляться в небо, оберігають рідні простори. Хочемо побажати їм крім залпів бойової зброї почути безмовну тишу і відчути спокій сімейного затишку. Нехай крім служби у кожного з вас буде свій будинок, в якому вас завжди будуть чекати і любити! І дякуємо Вам за все.
О. МОЦНИЙ.
Газета “Перемога”
| Джерело: | Краснопілля |  |