"ПEPEМOГA" – МOЯ ПEPШA ЖУPНAЛICТCЬКA ЛЮБOВ

Ой, як давно-давненько це було. Ну, не 85 літ тому, а десь року так 1967. У маленькому рідному моєму селі Мозговому майже у кожній родині передплачували районну газету з прекрасною назвою “Перемога”. Читали її всі. Бо газета писали і про те, хто скільки на круг зібрав зернових, де в районі найкраще вродили “солодкі корені”, на якій фермі найкраще дояться корови, писали про людей хороших, про найближчі і далекі села, а про наше – ні слова. 

“І чому воно так? – шкребло мою дитячу душу. – Хіба у нас люди гірші?”.

Вирвав я з учнівського зошита два аркуші і вперше з хвилюванням старанно вивів: “Дорога редакція…” І написав про своє прекрасне Мозгове, як тут живуть, як трудяться… Правда, перед цим уважно вивчив, як про це розказують у газеті інші…

А через тиждень-два “Перемога”, дякую їй і сьогодні уклінно, надрукувала замітку шестикласника під рубрикою “Вісті з одного села”. Під моїм прізвищем ще й приписала – юнкор.

Те, що я відразу став знаменитим на все село, мало сказати… Хоча, поправді, скільки там того села… Знаменитими стали і герої публікації … Про них казали: “О, пішов… Про нього в газеті надруковано…”

А десь на третій день, коли мої батьки увечері із сусідами гомоніли на лавочці біля двору про се, про те, підійшов ще один односелець – Григорій Болденко. Підійшов і каже моїй матері:

– Ви, Єгорівно, мабуть, зможете кидати свою роботу… Хоч як же нам тоді бути без ветеринара?
– Це ж чому, “кидати”? – здивувалася мати. – Мені ж до пенсії ще ого-го-го…
– А я оце порахував рядки і слова у публікації вашого Мишка. Там такий гонорар редакція має прислати… Авторам за кожний рядок чи за кожне слово платять…
Григорій Болденко назвав суму, від якої сусіди враз отетеріло замовкли. А коли прийшли до тями, дружно загуділи:
– Та хто йому такі гроші заплатить, коли він ще малий?!
– А коли влітку на канікулах у полі чи на току з хлопцями працює, то хоч копійки, а платять?! – навів вагомий аргумент дядько Грицько.

Усі знову замовкли.
А всезнаючий Болденко добив їх останньою фразою:
– Думаєте, чому поет Володимир Маяковський розбив свої вірші так, що й по одному слову в рядку було?! Щоб більше грошей загребти…

Приголомшені сусіди мовчки розбрелися по хатах.

Цілий місяць село жило в очікуванні. Підігрівало ажіотаж й те, що за цей час газета надрукувала ще одну чи дві мої замітки.

… Та все вляглося, коли одного дня поштарка принесла грошовий переказ і штампом “Газета “Перемога”. Гонорар за місяць… 41 копійка…

Усі полегшено зітхнули. А я вже після того не переставав писати. І, як ви переконалися, писав не за ради грошей. А газета “Перемога” стала моєю першою журналістською любов’ю.

Це вже потім я вітався за руку із працівниками редакції: мудрим і добрим завідуючим відділом Олександром Марковичем Шкирею, із молодим і енергійним заступником редактора Анатолієм Васильовичем Загорульком…

А вже будучи журналістом зазнайомився і потоваришував з головним редактором Олександром Козирем та його славними наступниками на цьому посту Іваном Чичикалом, Олександром Цилюриком, Олександром Моцним, які достойно несли і несуть знамено нашої “Перемоги”… Завдяки їм, їхнім колегам, авторам, читачам газета і живе…
За старою перчанською традицією кажу: ” З першим 85-літтям тебе, моя рідна газето”! Усім щастя, здоров’я
Михайло ПРУДНИК,
Заслужений журналіст України, член Національної спілки письменників України, лауреат літературних премій ім.Остапа Вишні, ім.Степана Олійника, ім.Олександра Ковіньки, Нобельської премії, переможець Міжнародної премії на краще гумористичне оповідання (Болгарія), багаторічний редактор журналу “Перець”, з 1967 року і по цей час ще й кореспондент газети “Перемога”.

Джерело:

Краснопілля