«З piдним кpaєм якacь ниткa тeбe зв’язyє нaвiк…»

 

У селі, відомому завдяки своєму уродженцю П. А. Грабовському, ми побували за кілька днів до офіційних урочистостей. Попри ювілейну дату, свято намічалося скромним. «Завжди одночасно відзначали й день села, і літературно-музичну виставу проводили, і концерт був, — ділиться завідуюча районним відділом культури і туризму Анжела Назаренко. — Тепер, на жаль, не до гучних свят. Хоча не відзначити ювілей не можна».

До районного Будинку культури мене запросив перед від’їздом на Грабовське заступник голови Краснопільської райдержадміністрації Юрій Яремчук: «До села недалеко, дорога хороша — доїдемо. А у нас тут щойно конкурс розпочався». У залі, поруч із великим портретом Павла Арсеновича, школярі читали його поезію — традиційне змагання юних читців проходило й цього року. В національному вбранні діти виразно промовляли поетичні рядки, які лунають сьогодні вкрай сучасно: «Бажав би я, мій рідний краю, Щоб ти на волю здобувавсь, Давно сподіваного раю Від себе власне сподівавсь».

Земні справи «небесної канцелярії»

Дорога до Грабовського справді хороша. «Дякуємо Павлу Качуру. Коли став головою обладміністрації й уперше приїхав до району, відразу запитав, де тут Грабовський народився, — розповідає Юрій Яремчук. — Після того як з’їздили, він доклав зусиль, щоб дорогу поремонтували. Вже давно не працює, а тут його згадують…»

Грабовським село стало порівняно недавно: 1964 року, на сторіччя поета, перейменували з Пушкарного. «І як, люди не заперечували щодо перейменування?» — запитую сільського голову Володимира Стадниченка. «Та що ви? Пушкарне було — просто старе прикордонне село, яких чимало. А тут із нічого стало все — Грабовське. Одне таке. Та й, — посміхається, — тоді ж проблем із БТІ та з паспортами не було, перейменовувати було нескладно».

Утім село славне не лише одним своїм уродженцем. Земля тут «талановита», особлива, — пояснюють мені. За п’ять кілометрів від Грабовського — найвища точка області. «Наш батюшка каже, що тут у нас — небесна канцелярія», — хваляться місцеві. Через таку підвищеність вода в селі дуже чиста. А ще, навіть коли скрізь неврожай, яблука тут родять.

На яких же стовпах тримається сьогодні село? Володимир Стадниченко над відповіддю не замислюється. Тримається Грабовське його людьми, передусім — хорошими господарями. Є п’ять господарчих структур — «слава Богу, не розвалили», три фермерські господарства, підприємці. Лише з оренди водних об’єктів — тільки тих, що більші, тут шість — сільський бюджет отримує непоганий прибуток. А головне — землі, здані в оренду з аукціону. «Хай ми здали під три відсотки, але маємо їх постійно; це краще, ніж більше, та рідше», — вважає сільський голова. У підсумку Грабовське нині дотацій не отримує. Таких сіл у районі лише три.

На 630 мешканців тут — шість торгових точок. Що то значить — підприємництво! «Ще десять років тому був один сільповський магазин, — продовжує розповідь голова. — І стояла черга за хлібом. Зараз у нас хліб — найдешевший у районі. Із сусіднього, більшого, села сюди у магазини їдуть. Он російське сільце через ставок, там старі люди переважно залишилися, магазину немає, то у нас хліб купують».

Безробітних у Грабовському — троє-п’ятеро, та й ті взимку кочегарами працюють. Чоловік двадцять сільчан їздять на заробіток у Росію — на м’ясокомбінати, цукрозаводи. Платять там добре, хоча й робота, звісно, важка. «То, може, — запитую думки Стадниченка, — дехто правду каже: вся та ситуація, що зараз на сході країни, спричинена суто економічними нашими проблемами?» — «Крім політики там — нічого», — категорично відтинає рукою голова.

Коли село тобі рідне…

Звісно, Грабовське мало й має свої проблеми. От зараз у селі 140 осіб, яким більше сімдесяти років, — проблема! Проте останнім часом диспропорція народжуваності-смертності вже почала вирівнюватися. Кілька молодих людей, вивчившись, повернулися працювати додому. «Це добре, бо це наші діти, у яких теж почали народжуватися діти». І вже стоїть черга на дитсадок. Отож у школі, яку свого часу перетворили на навчально-виховний комплекс, працюють, аби відкрити ще одну дошкільну групу.

Директор Наталія Кривошей не втримується, щоб не провести нам екскурсію своїм закладом. І є сенс: школа, якій цього року сповниться сто літ, отримує сучасне дихання. «Вікна всі поміняли. Ось у нас клас християнської етики, тут і музичні заняття проходять. Тут комп’ютерний клас, — зазираємо ми до ще однієї кімнати, вибачаючись перед школярами. — Ось, бачте, мультимедійну дошку подарували, ще не встигли розпакувати…» І — чи не найбільша втіха, така приземлена, але така справді важлива — внутрішні сучасні туалети. Повірте на слово: такі не в кожній міській школі побачиш. І це — не лише здоров’я учнів, а й звикання до елементарної культури.

Чи планують тут подовжувати канікули, аби не замерзнути взимку? Сенсу немає, — переконують мене: у закладі обладнані й газовий, і твердопаливний комплекси; дрова заготовлені. Так що діти вчитимуться в теплі.

Отже, проблеми є, але їх можна вирішувати. Головною бідою, що заважала Грабовському, як і багатьом іншим українським селам, було передусім те, що певний час керували тут не корінні мешканці. «Як воно тобі чуже, то не думаєш, що тут зробити, а дивишся, як останнє забрати», — пояснюють мені.

Прикладом зворотного є, скажімо, досвід приватного підприємця Олексія Школи. Багато зробив для впорядкування села. І навіть шмат власної землі, що приватизував практично у центрі, віддав під футбольне поле. Грабівчанин!

Не почули ми нарікань на нинішнього сільського голову. Тутешній він. І хоча служив за кордоном — міг би й далі служити; одружився з харків’янкою — міг у місті залишитися; а все одно приїхав сюди. «За що ж ви любите Грабовське?» — запитую Володимира Стадниченка. «Люблю, бо грабівчанин», — коротко формулює він. І в розмові про українські проблеми зводить усе до питання відповідальності: «Якщо я не буду робити те, що люди хочуть, мене тут, на цьому місці, не буде. Чому в державі не так?»

Окремо називають іще одну людину, завдяки якій село стає кращим, — священика отця Сергія (Коваленка). Мешкає він не тут, але, кажуть, коли приїздить — обійде село, де сміття помітить, де непорядок: «На нашій землі має бути чисто». Допомога школі організована його піклуванням. Паркан навколо новий, сто кущів троянд — завдяки йому… Створив притулок для бездомних котів і собак — чи ви десь чули про таке у селі?

У час нашого приїзду отця в Грабовському не було, але згадували його в розмовах не раз. З минулого, — що пройшов Афган («і зараз його товариші по службі на службу сюди приїздять»), працював педагогом. А головне — з сучасного: «Час зараз важкий, буває, руки зовсім опускаються, а поговориш із ним — усе відступає. Зцілює він».

«Церква у нас сприяє розбудові не лише духовній, — наголошує і Володимир Стадниченко. — Коли отець Сергій почав у нас працювати, ми спільну мову швидко знайшли: обоє ж свого часу вчителями фізкультури були! А потім дивлюся — такого ще не зустрічав. Завжди батюшки на церкву з людей збирають, а він — віддає…» Й коли запитую сільського голову, де він хоче сфотографуватися, Стадниченко веде до відреставрованого сільського меморіалу: «Це наш останній проект із отцем Сергієм».

Ось такі стовпи тримають село. Проте й тут, і в районі довелося почути найперше: якби не Павло Грабовський, доля села могла б скластися сумно, «може, аби не він, то й кури нас загребли б». Зі свого далекого далека поет ніби оберігає малу батьківщину своєю любов’ю. Мабуть, та нитка, що зв’язувала його з рідним краєм, не порвалася й досі.

Знайомий-незнайомий Грабовський

Сільський музей Павла Грабовського відкрили того ж 1964-го. Надія Скоропад завідує ним 28 років, і це за все її життя — єдиний запис у трудовій книжці. А до того, ще школяркою, була екскурсоводом музею — залучали до цього учнів.

Ми застаємо пані Надію з малярською щіткою — як не кажи, а на ювілей приїдуть гості, треба порядок навести. Та, окрім запаху фарби, тут інших незручностей і не помітиш. Хоча б через те, що очі забирають рушники, розвішані на вході до експозиційних кімнат. «Було, по всьому селу збирала, — розповідає Надія. — Є такі, яким і по 200 років. А ось сучасні. Це у нас три майстрині є, чиї роботи тут постійно розміщені».

Відірвавшись від справ, пані Надія розповідає про Грабовського, і виникає враження, ніби говорить вона про когось зі своєї родини — з найменшими деталями, як про близького. А я, дивлячись на звичний портрет Грабовського — з великою бородою, ловлю себе на тому ще шкільному відчутті, що він — літня людина. Справді, дати народження-смерті забувалися, а от цей поважний образ залишався. І не фіксувалося якось, що й помер Павло молодим — у 38. Двадцять із них були роками неволі, відтак тяжкої хвороби і смерті на чужині, — за Україну. «Горем і злиднями почалося моє життя, горем та злиднями й скінчиться, — писав поет. — Але не треба мені світових заман та ласощів, аби тільки дали спромогу працювати для рідного краю, присвятити йому ті слабкі сили, які ще осталися в моїм покаліченім і понівеченім тілі. Не дають і не дадуть…»

На місці, що позначає, де була хата Грабовських, стоїть пам’ятний знак. Тут, у родині пономаря місцевої церкви, він народився. Батько рано помер від сухот, залишивши дружину Ксенію Григорівну з п’ятьма дітьми. Павлуші тоді було дев’ять років. Довелося кинути школу, куди тільки почав ходити. Й хоча там «учив дякон і вчив погано», але Охтирська бурса, куди віддали сироту, виявилася ще важчою, бо ж була вона «з режимом морального і фізичного катування». Українську мову там забороняли, й це теж було насильством для Павла. Все життя він беріг у собі тепло рідного слова і навіть у далекому Тобольську, куди був засланий, записував усе, що чув там українською.

Пізніше житиме він у рідному селі ще два з половиною роки, після першого арешту у вісімнадцять, під гласним наглядом. Кажуть, мама вимолила йому «домашнє заслання».

А потім склалося все, як у його вірші: «Бачити більше тебе я не буду; Не дорікай, а прости; Та від людського неправого суду Сина свого захисти!». А неправедний суд був — і за участь у «Чорному переділі», і за спротив насильству…

«Мама ніби напророкувала його долю, — каже пані Надія, показуючи куточок, що зберігає особисті речі поета. — Ось цей рушник вона йому вишила, коли син вступив до Харківської духовної семінарії. У нас зберігається половина його, друга половина — у Тобольську, де помер Грабовський. Але подивіться — чорного у візерунку більше і лише одна пташка вишита, хоча зазвичай зображують пару птахів...»

Особисте життя його склалося справді трагічно. Зі своїм коханням він познайомився у московській Бутирці, пересильній тюрмі. 24-річна Надія Сигида, молода революціонерка, була красивою і шляхетною. З нею вони потім провели кілька місяців, крокуючи разом у кайданах етапом до Сибіру. В Іркутську шляхи розходилися: він ішов на Балаганськ, вона — на річку Кару. На прощання Надія відрізала для Павла пасмо волосся, подарувала блокнот і хусточку. Лише пізніше дізнається він про страшний кінець, що чекав кохану. Вона не підкорилася залицянням офіцера, дала йому ляпаса, що жандарм аж заюшився, і отримала покарання. Став ним «зелений коридор», через який жертва мала пройти, поки кати з обох боків строю сікли її різками. Жінка впала, не дійшовши кінця, і до ранку померла.

Де ділися блокнот і хусточка, подаровані Надією, невідомо. А от пасмо волосся дружина Павла, недовчена фельдшерка, революціонерка Анастасія Лук’янова, з якою він побрався у Тобольську, поклала в домовину чоловіка. І ще залишилися вірші: «Такої певної, святої, Такої рідної, як ти, Такої щирої, простої, Вже більше, мабуть, не знайти…»

Останні роки в Тобольську він жив думками про Україну. «Ніколи ще я не вмирав за Україною так, як зараз», — написав у одному з листів. Поет помер 1902 року. Виконавши його бажання, товариші поховали Грабовського поруч із могилами декабристів Муравйова, Вольфа і Башмакова.

Червоне — то любов

Що Грабовське — село талановите, свідчать інші експонати музею. Стенд, присвячений нащадкам поета, передусім синові Борису, видатному винахіднику, за яким зафіксовано й винахід телебачення. Бо всупереч твердженням, що виникло воно 1935 року, є свідчення, що Борис Грабовський іще 1928-го продемонстрував рухоме зображення на відстані.

Уродженець села Тимофій Богатир тридцять років, із 1938-го до 1973-го, керував Гідрометеослужбою всього Радянського Союзу…

Дивовижно талановиті майстрині Грабовського. 84-річна Катерина Костянтинівна Склярова виходить до нас на лавочку біля воріт. Пропрацювала 30 років у колгоспі, «тружениця з пуп’янка», — каже про неї онука, вже знайома нам завідувачка музею Надія Скоропад. Виростила чотирьох дітей, онуків вісьмох має, дев’ятьох правнуків і одного праправнука! «А й зараз вишиваю — он скатертина онучці в Ромни». Діти хто де. Один — у Росії. Чи не сваритеся, запитуємо, бо скільки родин із двох боків кордону не знаходять сьогодні порозуміння. Ні, каже бабуся, політика — політикою, а родина — родиною. «Як війни мені не хочеться… Ту війну я бачила. Наш двір був на Росії, — розповідає Олександра Василівна, — а через три хати — Україна. Мені тринадцять було. Я, замість ховатися, все вибігала дивитися, а мати нерідна була, то й не спиняла. Вранці я солдатиків напувала, йшли всі здорові вулицею, а назад верталися — поранені».

«Війна відбиває охоту до вишивки, — каже Олександра Василівна Стадниченко. — Як зрозуміти, що Росія — не наша? Я дивлюся зі свого городу, он Росія через яр. Ми тут усі півруські-півукраїнські…»

Вишивати пані Олександра почала ще в школі. Любові до цієї справи не перебили ні важка праця в колгоспі, ні роки роботи в торгівлі, коли «навіть узимку, крім лампочки, нічого включати не дозволяли, так і працювали в холоді». Нитка й голка — це здоров’я, — переконана вона. Вишивки свої любить дарувати. Он герб України й у сільраді є, і в райадміністрації, і в музеї. У школу портрет Грабовського вишила…

Хай вишивається і сьогодні. Бо вишивка — наш захисний код, оберіг. І хай побільше — червоним, і пташки хай — парами. Щоб діти у Грабовському зростали щасливими. І щоб любили Україну, як їхній земляк, поет, перекладач, поборник свободи свого народу Павло Грабовський.

Алла ФЕДОРИНА

Джерело:
http://umoloda.kiev.ua/number/2528/291/89436/
Номер 136 за 17.09.2014
«З рідним краєм якась нитка тебе зв’язує навік…»
На батьківщині Павла Грабовського відзначають його 150-річчя